"Ми росіянам як кістка в горлі": як мати пораненого бійця із Лисичанська спростовує пропагандистські фейки

Олена Шведова-Петренко родом із міста Лисичанськ. Жінка із 2014 року допомагає ЗСУ.

Жінка розповіла, що вона тоді зареєструвалася в Facebook, й почала публікувати збори на ЗСУ.

Олена підкреслила, що українці та українки незламні, й готові були допомагати грошима або їжею: 

“Якщо потрібна була їжа, то присилали їжу. Потрібні були чоботи, присилали чоботи. Ось так почалося наше знайомство із військом. Мій син полюбив цю справу, й із початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем”.

Жінка пригадала, що 24 лютого 2022 року Богдан був у Харкові, навчався в університеті на 3 курсі. Мама Олени із західної частини України, тому разом із родичами виїхали в тому напрямку, проте машина зламалася серед дороги у Полтаві. Родичі поїхали далі, а жінка вирішила залишитися у Полтаві. Через те, що син пішов у ЗСУ добровольцем, і їй хотілося залишатися ближче до нього. Рідний брат та чоловік Олени також вступили до лав ЗСУ. 

19 листопада 2022 року Богдан подзвонив матері із реанімації:

“Пам’ятаю фразу “Мам, в мене мінус ліва нога. Зовсім немає одягу, ти приїдеш?”. А про те, що в нього перебиті дві руки — навіть нічого не сказав. Друзі мене відвезли у Дніпро до сина”.

Олена пояснила, що в той момент вона вперше написала допис у Facebook щодо ситуації із Богданом: 

“Мої близькі знали, що Богдан зник на 4 дні. І я розуміла, якщо він не дзвонить настільки довгий проміжок часу, то щось трапилося. Тому коли я їхала в Дніпро, написала пост про те, що Богдан знайшовся, він у лікарні. І так я вже рік пишу пости щодо реабілітації сина та про ветеранський шлях”. 

Жінка наголосила, вона робила це не для популярності. А для близьких, які хвилювалися за Богдана, але не хотіли турбувати постійними дзвінками. 

“Якщо я зникала зі зв’язку, то одразу починали писати. Зрозуміла, що мені раз на декілька тижнів потрібно робити допис про те, на якому ми етапі реабілітації”, — пояснила Олена. 

Жінка додала, що під першим постом їй запропонували залишити номер картки, щоб можна було фінансово допомогти родині. Після цього пропагандисти створили перший фейк, присвячений Олені. В заяві пропагандисти описали, що раніше активісти та активістки ходили на українські мітинги, а тепер їм нібито навіть немає коштів на оплату реабілітації.

“Від цих матеріалів навіть смішно. Вони є фейковими, й тим паче фраза “Теперь Шведова-Петренко вынуждена клянчить деньги на лечение и реабилитацию своего сына”. В мене не було потреби просити гроші, але близькі хотіли допомогти та підтримати. Я писала тільки про молитви за Богдана, але друзі наполягли на номері картки. Пропагандисти перекручують дійсність та драматизують. Я тільки цю статтю відклала, й за декілька годин мені нову надіслали. Таке враження, що вони сидять і слідкують за моїми соціальними мережами”, — прокоментувала пропагандистський пост Олена. 

Знайомі жінки надіслали ще один матеріал від пропагандистів про те, що  “Никому нацики не нужны…”. В заяві йдеться про те, що українські військові нікому не потрібні, й тільки матері зі зв’язками можуть допомогти в проходженні реабілітації.

“Цей допис пропагандисти написали після того, як я створила допис про похід в Пенсійний фонд. Де спочатку Богдану відмовили, але на другий раз вдалося отримати потрібну інформацію”, — пояснила Олена. 

Жінка зазначила, що в Україні й справді існує ряд викликів, пов’язаних із реабілітацією військових та юридичними питаннями: 

“Не можна замовчувати й казати, що все ідеально працює. Наша система потребує змін та удосконалень. Але однозначно не в такому негативному світлі, як це висвітлюють пропагандисти. Мій син проходить реабілітацію без так званих зв’язків. Так, я йшла до всіх лікарів та розмовляла, тому що хтось має контролювати процес реабілітації військового. Але сказати, що взагалі ніхто нічого не робить — це неправда. Ми були 1,5 місяця у госпіталі у Львові, й до нас регулярно приходили санітарки. У кожного пораненого над ліжком був дзвінок, куди можна було подзвонити для виклику медперсоналу. Лікарі були до 12 ночі, а то й залишалися ночувати. Такого не було, щоб о 14:00 вони йшли додому. Медики цілодобово працювали із нашими пораненими”. 

Олена наголосила, що відчула багато допомоги від суспільства: 

“Коли мій син потрапив до госпіталю, і я написала пост для близьких, мене почали підтримувати набагато більша кількість людей, ніж я очікувала. Допомагали порадами, розповідали про власні досвіди із пораненнями. Тому це справді вигадка “що наші військові нікому не потрібні”. 

Ще один пост пропагандисти створили одразу після виступу Олени на презентації роботи “Від поранення до повернення: Етнографічне дослідження шляху ветеранів та їхніх близьких”. Родина Олени стала респондентами дослідження від правозахисного центру для військових “Принцип”. 

“Після презентації дослідження, пропагандисти написали, що я розповідаю про ветеранів в агонії та у відчаї. Але я ніколи не буваю у відчаї, тим більше у всіх на очах. Вони намагаються додати емоцій або вигаданих фактів, щоб підсилити маніпуляції”, — пояснила Олена. 

Зі слів жінки, небезпека російської пропаганди в тому, що їй легко повірити. Статтю про інтерв’ю у відчаї Олені надіслав знайомий військовий, який тільки має проходити шлях ветерана.

“І якщо навіть хлопці, які знають мене, перепитують чи це правда, то який неймовірний вплив фейки мають на людей в окупованому Лисичанську? Схожі статті та дописи створюють для тих, хто взагалі не розуміє, що відбувається. Ті, хто перебувають в окупації, можуть й справді подумати, що ми тут в агонії та розпачі”, — пояснила мати пораненого бійця. 

Олена розповіла, що пропагандисти створюють фейки про лисичанських активістів та активісток, які знаходяться на підконтрольній Україні території: 

“Вони намагаються підкреслити, що під “російською опікою добре живеться”. Я не спілкуюся із тими, хто залишився в окупації принципово. Проте знайомі розповідають, що у людей в окупації абсолютно однакова риторика, говорять за шаблоном “У нас все гаразд, нам дали воду, повертайтеся!” або “У нас все добре, нам дали світло, повертайтеся!”. Окупанти стримують людей тим, що у них все добре на контрасті із фейковими новинами про нас”.

Жінка пригадала, що бачила статті та відео про більшість проукраїнських активістів та активісток із Лисичанська:

“Ми росіянам як кістка в горлі. Тому що спогади про проукраїнське населення на території Донеччини та Луганщини псує їхні фейки. І якщо вже не можна нас стерти із пам’яті людей, то потрібно максимально зіпсувати нашу репутацію. Розповісти про те, що ми погано живимо, ходимо із простягнутою рукою й нікому не потрібні. Схожі дописи створювали про лікарів та лікарок, волонтерів та волонтерок, військових. Тих, хто із 2014 року допомагав Україні. Брали участь в проукраїнських мітингах та влаштовували велозабіги. І про кожного із нас написали по декілька разів”. 

***

Олена наголосила, що попри російські фейки продовжує свою діяльність, й старається обачніше доносити інформацію у своїх дописах. Для того, щоб не давати пропагандистам ідей для нових матеріалів. Й вірить, що вклад її сина та усіх військових допоможе Україні перемогти.

***