Тричі прощався з життям: історія маріупольця, який вижив у Драмтеатрі

24 лютого під віддалені звуки вибухів Олексія розбудила мама: “Сину, почалася війна”. 

“Я зрозумів масштаби війни, коли побачив в новинах, що атакують країну з усіх боків — Київ, Харків, Херсонську область. Вже того дня з міста поїхали мої друзі — вони переселенці з Донецька, і, схоже, з найперших зрозуміли, чого варте зволікання. Я запропонував тоді поїхати й мамі, але вона все ще не вірила, що все буде настільки серйозно. До того ж ми слідкували за новинами й бачили, що Україна дає хороших стусанів росії по всіх фронтах. Ці новини давали надію, знаєш, ми ніби живились цим позитивом”, —  згадує він.

“Мене переслідувало почуття спустошення”

25 лютого Олексій все ж пішов на автовокзал — шукати водіїв. Але міжміські автобуси вже не їздили. Того ж дня вирушив і останній евакуаційний потяг, потім залізничне сполучення було зруйновано. 

“Я пішов на оптовий ринок, думав, домовитися з далекобійниками. Але вони боялися їхати. Да, ще тоді, коли окупанти обстрілювали Сартану і були далеко від нашого міста”, — згадує Олексій. 

Ще на початку лютого в місті актуалізувалося питання територіальної оборони — на позачерговій сесії депутати квапливо приймали рішення про укріплення бази територіальної оборони, гаряча лінія ТрО була постійно занята —  місцеві вишикувалися у черги, проте багатьох розвертали додому —  шукали людей із бойовим досвідом. 

Порадившись із друзями, Олексій вирішив приєднатися до волонтерів: “Хоча би так допомагати людям. Я взяв дві ковдри та обігрівач і поніс до хабу “Халабуда”. Можу сказати, що волонтерство не дало мені впасти в відчай. Хотілось щось робити, до того ж люди там були більш заряджені на позитив. Все працювали, хандрі просто не було місця”. 

“Був в мережі 2 березня” — гнітюче сповіщення в Телеграмі, оновлення якого чекали всі родичі маріупольців. Саме тоді місто було повністю знеструмлено, люди залишилися без зв’язку. Того ж дня містом перестав курсувати громадський транспорт. 

Десь до 5 березня ще працювали поодинокі магазини, поки містом не почалася нищівна хвиля мародерства.  

“Черги були кілометрові. Я встиг щось купити ще у “Грації”. Пам’ятаю, як скакнули ціни, хліб був 100 грн. Важче було з водою, її здобували на джерелах.  Я ходив на те, що на Правому березі під пост-мостом, і одного разу потрапив під артобстріл. Тоді я вперше прощався з життям”, — розповідає Олексій. 

Однією з мотивацій покинути місто також була його проукраїнська позиція, яку він активно відстоював в соцмережах протягом всієї війни — в тому числі у заблокованому “ВКонтакте”: “Моє фото ширилося ватними пабліками у формі численних фотожаб. Звісно, були й погрози. Я розумів, що у випадку окупації я буду перший в черзі на підвал”. 

Олексій зробив щонайменше п’ять спроб виїхати з Маріуполя: 

“Коли розтрощили електромережі, я просив знайомих з машиною взяти нас з мамою. Але вони боялися, що занадто багато людей. Один сусід забрав родину, в якій була жінка, що от-от мала народити. В інших були дві хаскі, яких вони не могли покинути. До речі, їхня машина не завелася з-за березневих морозів, тож вони вкрали чиюсь машину. Це був не унікальний випадок на той час. Люди боялися їхати в принципі, Маріуполь в повній інформаційній блокаді, ніхто не знав про “коридори”. Всі їхали на свій страх та ризик. Але постійно мене переслідувало почуття спустошення, коли я бачив, що все більше і більше людей їде, а я не можу”.

“Під завалами ніхто не вимовив ні звука”

Драматичний театр був надією всіх містян, ширилися чутки, що от-от сюди приїдуть евакуаційні автобуси. 16 березня сюди із другом вирушив “на розвідку” і Олексій: “Це була десь 10-11 година. На “квітах” (квіткові ряди біля Драмтеатру — авт.) стояли люди, голосували. Але ніхто не зупинявся. Я помітив “Жигулі” зі старенькими. Питаю: візьмете трьох - мене, маму та друга? Але бачу на задньому сидінні в них мішки з картоплею та цибулею. Це було їм важливіше. На Драмтеатрі ми зустріли адміністратора, молоду дівчину зі Східного мікрорайону, в неї була перебита нога. Вона нам сказала: “Які автобуси? Ви що?”. 

Олексій та його друг зайшли усередину подивитися укриття. Людей там було дуже багато. Згадує, що тільки в холі понад сто, і більшість сиділа на стільчиках — молоді матері, діти, старі. Ніхто не вставав з місць, аби їх не зайняли люди, що жили на підлозі. Повна темрява і маленькі рукотворні каганці. 

“Атмосфера була гнітюча, — згадує маріуполець. — І, знаєш, повіриш в Бога, ми вже збиралися піти в епіцентр майбутнього вибуху, але почули гуркіт машини. Думали, раптом автобус? Вийшли на сходи, а то водовіз від “Міськводоканалу”, люди з баклажками вишикувалися в чергу. Ми лишилися на сходах обговорити виїзд зі знайомими. І я почув не те що вибух. Уяви, ніби в полі гроза, і розряд грому. І як після землетрусу все затремтіло. Падали височенні ялинки, що біля театру, падали дерева. На вулиці стало темно, здійнявся пил. Все було як в густому тумані, в мареві від побілки. І почалася паніка”. 

Олексій спробував побігти у підвал, але його відтіснила юрба. 

“Я повертаюсь на перший поверх, і бачу людей, що лежать на полу скорчені. У тумані я побачив жінку у червоній сукні, яку її чоловік потягнув нагору сходами. Інстинктивно я побіг за ними. Унизу було нічим дихати, я закривав обличчя светром. Я піднявся на самий верхній третій поверх і зрозумів, що стою над прірвою. Сходи обірвалися. Купола театру немає, замість — величезна діра у формі півмісяця. Дах впав на концертну залу, де була сцена, місця для глядачів. І так, там були люди. Але, знаєш що, під завалами ніхто не вимовив і звука. Кричали тільки живі, які метушилися театром, — у всіх шок, хтось плаче, хтось не при тямі, хтось лається матом, хтось витягує інших з завалів”. 

За спиною Олексій почув чиїсь слова: “Господи, там стільки трупів”. Коли він вибіг на двір, він побачив, що люди, в першу чергу, бігли до водовоза — вмитися. 

“Люди були повністю білі. Я сам кашляв побілкою. Але знову обстріл — хто біжить знову в театр, хто з нього — невідомо, чи буде будівля валитися, — розповідає хлопець. — Я вирішив бігти далі. І помітив, що прямо моїми слідами крокує молода жінка з донькою. Я кричу їм: “Давайте зі мною,  я вас виведу”. Я хотів відвести їх до волонтерів. Але вони не наважилися — поряд свистали снаряди, розривалися міни. Досі пам’ятаю їх завмерлий силует, який віддаляється від мене. А я ледь добіг до найближчого будинку — і мене вигнали з під’їзду”. 

У більшості сховища в Маріуполі — звичайні підвали багатоповерхівок. На середину березня, коли запеклі бої дійшли до центру міста, всі підвали були переповнені. 

Сім’ї, що йдуть пішки із дітьми та домашніми улюбленцями у більш безпечні райони, — звична картина Маріуполя з перших днів війни. Спочатку мешканці мікрорайонів Східний, 23-й, потім Лівий берег, “1000 дрібниць” — коло звужувалося із кожним днем. 

І багато хто знайшов притулок саме в Драмтеатрі, серці міста, — понад 1200 людей із усіх районів Маріуполя. У вірогідність бомбардування Драмтеатру не вірив ніхто. Як і не повірили мешканці сховищ найближчих будинків, в яких шукав укриття Олексій: “Я забіг в інший будинок. Там було зруйновано третій поверх, замість скла у вікнах картон або крагіс. Люди дали мені води. Показую їм відео з Драмтеатру, а вони ніби в ступорі: “Не може бути”. Тільки одна жінка зойкнула: “Ой, божечки! Ні, ні!” і втекла, не змогла додивитись”. 

Того дня Олексій ночував у волонтерському центрі. Зранку пішов додому до мами, розповів про Драмтеатр: “І знову глуха стіна. “Не може бути”. Це ні в кого не вкладалося в голові, як і бомбардування родильного будинку”. Я сказав, що підемо з міста пішки. Люди з нашого будинку виїжджали один за одним. У моєму під’їзді на 9 поверхів, де по 4 квартири на кожному, лишалося десь 13 осіб. Всі, хто допомагав одиноким та слабким із дровами та водою, — виїхали. В мене знов почуття спустошення. Рашисти вже були близько до нашого району. Сказав: “Збирай речі, мамо” і пішов до волонтерів з надією вмовити когось взяти нас у машину”. 

Тоді Олексій не уявляв, що матиме черговий день народження.

“Бомбардування волонтерського центру”

Волонтерський центр “Халабуда” рано чи пізно мав стати мішенню обстрілу, про це говорили самі волонтери та й у подвір’ї постійно було чути дзижчання “Орлану”. 

“Якщо в кінці лютого тут була юрба, то на середину березня лишилося чоловік 7. Було чверть на п’яту. Ми дивилися новини у телевізорі. Так, це було чи не єдине місце, де був зв’язок із зовнішнім світом, бо там був генератор. Волонтери вивішували новини про Маріуполь кожного дня. І тут вибух, ніби великими молотами по стінах. Думаю, що це було скинуто снаряд з безпілотника. Стіна над телевізором склалася літерою “М”, — згадує  Олексій. 

Він не міг повірити, що другий день поспіль опиняється під завалами. 

“Після Драмтеатру я думав, що не витримаю вдруге. Пам’ятаю, дівчинка дрімала на дивані в коридорі, а над нею стіна нависає. І дівчина у прострації, вона просто дивиться на стіну і навіть не кліпає. Я потягнув її за руку до сховища. Ще хвилина, знову молотами б’є щосили. У сховищі здіймається пил, як у Драмтеатрі. В мене дежавю, знову нічим дихати, я добіг до решітки, щоб вдихнути трохи чистого повітря”, — розповідає маріуполець. 

Тоді окупанти завдали декілька ударів по центру — розтрощили виїзд, медичний та харчовий склади, завалився вхід у бомбосховище. 

“Усі склади було зруйновано, — згадує Олексій. — Овочі лишилися під уламками бетону, вцілілі консерви ми перенесли у підвал. Навіть повісили фіранку на вході в хаб, бо двері вилетіли. Не знаю, чи розуміли ми, що робимо. Всі були трохи розгублені. Тоді та відбулася розмова — далі буде гірше, нікого не осудять, якщо хтось захоче поїхати з міста”. 

“Зустріч з окупантами та виїзд з міста”

Олексія, його маму та кішку взяв із собою один з волонтерів. 

“Ми домовилися зустрітися зранку і поїхати за мамою, бо я знав, що вона не зможе дійти до “Халабуди”. Всю ніч я був у думках, чи вдасться виїхати, не помічав навіть тих обстрілів. Думав, раптом, він поїде сам, раптом передумає. Але все вдалося. Збори були нервовими, я лопатою розгортав завали з дороги, бомбили сусідній будинок. Перебіжками добіг до мами, аби не навантажувати машину”, — пояснює Олексій. 

Того ранку він вперше зіткнувся з окупантами. Містом тоді вже йшли чутки, що російські військові зламують вцілілі квартири, з яких виїхали власники. Квартира Олексія та його мами не була пустою, проте окупанти увійшли й до неї. Вдома на той час була мама Олексія. 

“Я зустрів їх в під’їзді на першому поверсі, — згадує хлопець. — Їх було троє. Вони ховалися від бомб власної ж авіації. На мить я завмер, потім сказав: “Я тут живу, іду за мамою”. Вони перепитали  сусіда: “Це ваш?” Той підтвердив. Мама сказала, що вони шукали у квартирі наших українських військових. Заглядали в кожну шафу. Я запам’ятав, що на відміну від “бомжів”, яких потім ми бачили на блокпостах, ці були екіпіровані добре, в кожного по гранатомету. Але на вигляд їм 18-20 років, мені здалося, що строковики”. 

Вже дорогою Олексій бачив, як палає будинок біля поліцейського відділку, як здіймається чорний стовп вогню з ТЦ “Єлизавета”, в центрі біля Драмтеатру знову розривалися снаряди. 

“Спокійніше було на набережній. Я бачив верениці людей, які йшли пішки з міста. Родинами, поодиноко, з тваринками, по обидві сторони дороги йшли люди”, а на першому блокпості окупантів вже була пробка. В ній ми простояли години дві”, — розповідає маріуполець. 

Діставшись Мангуша, Олексій з мамою знов спробував знайти попутників, але сутеніло. Переночувати вирішили в лікарні, правда, ночувати довелося в підвалі на матрасах зі скловати. 

“Були там місця і з ліжками, і з електрикою. Але нам дісталася кімната у напівпідвалі, у віконце підошви перехожих бачили. Да, спали на скловаті, огорнутій в поліетилен. Холод був страшний”, — згадує хлопець. 

Виїхати з Мангуша до Бердянська вдалося завдяки приватним перевізникам — 3000 гривень з людини, але вдалося сторгуватися за 2500. 

“На блокпостах буряти докопалися до мого потрісканого обличчя. Внаслідок постійного переохолодження я отримав обмороження носа, губи потріскалися. Це ще березня 10-го, коли мороз був мінус 15, в мене шкіра на носі пухирями пішла та відпадала. Змушували штани до колін задирати, шукали татуювання. А у мами забрали пакет із розбитими яйцями, які вона хотіла викинути. Уяви, яким лайном вони харчуються”, — каже маріуполець. 

У Бердянську Олексій вперше з початку війни поголився, помився у гарячій воді та ночував у теплі. Потім дочекався евакуаційного автобуса. 

“В кожного були номери, щоби сісти. Бо деякі люди чотири дні не могли сісти в автобус. Черги ніхто не тримався, найнахабніші лізли вперед, а найскромніші лишалися”, — пояснює Олексій. 

Зараз Олексій, його мама та кішка в безпеці — у шелтері для переселенців на заході України. Проте досі в Олексія неміцний сон. 

“Да, часто сняться жахи, — говорить Олексій. — Найчастіше дорога. Що я їду у незнайомій місцевості та поряд починаються бої. Або ніби я в Донецьку, шукаю автовокзал, але автобус зупиняють денеерівці. Часто уві сні відчуваю паніку, що автобуси їдуть без мене, або не в ту сторону, а поряд вибухають машини. Сняться поранені, військові. Або пенсіонерки, які намагаються запевнити мене, що Росія це добре, а я волаю на них і прокидаюся”. 

Зараз Олексію легше. Каже, час робить своє — лікує.  

“Ми побували в горах, зараз весна. Важко було давати перше інтерв’ю, тоді наверталися сльози від згадки про Драмтеатр, про ту дівчину з донькою, які лишилися позаду мене. Думаю, що депресія наздожене мене згодом обов’язково. Але поки що я тримаюся на адреналіні”, — говорить хлопець. 

Наразі Олексій не будує планів далі, ніж на три місяці. Питання номер один — знайти роботу і — дочекатися звільнення міста.   

Автор: Євгенія Вовк. Фото на обкладинці Reuters / Pavel Klimov