"Маріупольські павучки": як люди, які втратили дім, допомагають наближати перемогу

Російські пропагандисти у своїй ідеології новоокупованих територій намагаються переконати, що мешканці Маріуполя нібито ненавидять українських захисників. Адже вони начебто зруйнували місто навесні 2022 року та вбивали мирних мешканців. Історія «Маріупольських павучків» спростовує міф окупантів та розповідає зовсім інше.

Павучки, бо плетуть сітки

12 грудня в київському центрі допомоги переселенцям «ЯМаріуполь» відбувся урочистий концерт до дворіччя з моменту його відкриття. Серед гостей — оркестр Головного управління Національної поліції міста Києва. У паузах між музичними номерами керівниця центру Олена Швидка нагородила волонтерів та волонтерок, які щодня долучаються до плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок, вʼязання бафів та шкарпеток для Збройних сил України.

Ці волонтери — мешканці та мешканки приазовського Маріуполя. Через початок повномасштабної війни та окупацію міста вони виїхали до інших областей України. Щодня вони знаходять час, щоби прийти до гуманітарного хабу та допомогти армії.

72-річна Олександра кожного дня приходить до центру, щоби плести маскувальні сітки. Уперше вона завітала сюди у вересні цього року. Як дізналася про волонтерську ініціативу, то одразу зрозуміла, що хоче долучатися та допомагати.

«Цьому вчитися не потрібно. Прийдеш, тобі все покажуть і робиш. Мені подобається цим займатися. Хоч якась допомога від мене. Ми всі стараємося, щоби швидше окупантів вигнати з нашої землі, і щоб ми повернулися додому».

Під час своїх візитів Олександра ріже тканину та натягує її на заготівлю сітки. Термін виготовлення однієї з них залежить від кількості людей, які над нею працюють. Інколи за 2–3 дні вже буде готово, а інколи — за тиждень. І хоч Олександра ходить лише декілька місяців, то щиро рада долучитися до вкрай необхідної та корисної ініціативи.

У кишенях 63-річного Володимира, здається, що завжди є шматочки нарізаної тканини. Після концерту, коли більшість глядачів та глядачок уже долучилися до святкового столу, він підійшов до однієї зі ще не дороблених сіток і почав вплутувати тканину.

«Хай дівчата відпочивають. А ми завжди встигнемо», — каже він.

Володимир називає себе «донецьким маріупольцем». Він сам із Донецька, а його дружина — з Маріуполя. Після початку повномасштабного вторгнення родина виїхала до Києва. Володимир одразу ж долучився до волонтерства. Зараз, окрім «Маріупольських павучків», він займається сортуванням та відправкою гуманітарної допомоги та працює в «Добробаті» — добровольчому будівельному батальйоні. Разом з іншими волонтерами та волонтерками Володимир чи не щодня виїжджає на обʼєкти, зруйновані боями, щоб розібрати завали чи відбудувати. А у вільний від цього час приходить до «ЯМаріуполь» та плете маскувальні сітки. Навіть під час свят.

«Використовуємо спеціальний матеріал — спанбонд. Він не линяє, не намокає, і не такий важкий, щоб солдатам не доводилося ще тягати важкі сітки. Сам процес мені дуже подобається. Можна плести за схемами, або довільно», — ділиться він.

Залежно від пори року, розповідає Володимир, змінюється і колірна гамма сіток. Навесні та влітку — яскраво-зелені, ближче до осені додаються жовті та жовтогарячі відтінки, а взимку — білі та коричневі.

Волонтерська діяльність є невіддільною частиною роботи гуманітарних хабів «ЯМаріуполь», розповідає Олена Швидка. Чи не одразу після відкриття чергового центру в ньому розгортають ініціативи задля допомоги армії. Для цього залучають не лише переселенців із Маріуполя, а й місцевих мешканців, школярів, студентів та всіх охочих.

«Маріупольські павучки» — одна з найвідоміших ініціатив. Назва символічна: павучки, бо плетуть сітки.

«Це люди, яким небайдужа доля нашої країни. Люди, які чекають перемоги й допомагають нашим воїнам. Вони переважно старшого віку, у минулому це люди різних професій: металурги, вихователі, бухгалтери, педагоги, працівники комунальних підприємств. Вони плетуть сітки за запитом 56-ї маріупольської бригади й полку «Азов». Також ми виготовляємо окопні свічки. Додатково наші волонтери та волонтерки за бажанням самостійно в’яжуть бафи та шкарпетки», — розповідає Олена Швидка.

За увесь час роботи «Маріупольських павучків» у лівобережному центрі Києва «ЯМаріуполь» було сплетено та відправлено 130 маскувальних сіток, виготовлено понад 3 тисячі окопних свічок, звʼязано понад 100 бафів та пар шкарпеток.

Вижили під час бомбардування Драмтеатру, а тепер допомагають українській армії

На долю 64-річної Тетяни Мирної та її 86-річної мами Марії випало тяжке випробування опинитися в Драматичному театрі Маріуполя, коли російська армія скинула на нього бомби. У першій половині березні 2022 року вони прийшли до найбільшого міського театру, почувши, що звідси рушають евакуаційні колони. Автівки дійсно намагалися виїжджати, та під час боїв за околиці міста це було неможливо. Хтось повертався назад, комусь щастило менше.

У будівлі маріупольського театру було дуже багато людей, пригадує Тетяна. «Не менше тисячі». Люди були всюди: у коридорах, на сходах, у глядацькій залі та на сцені, у підвалі. Не було жодного вільного квадратного метра — усюди розмістилися ті, хто втратив домівку чи шукав притулку під час війни. Літні люди, жінки з дітьми, люди з інвалідністю, волонтери та волонтерки, які готували їсти в Театральному сквері та допомагали з координацією. Перед головним входом розмістився великий надпис білою фарбою «ДІТИ», який видно було з повітря.

16 березня 2022 року Тетяна була в підвалі, а її мама Марія — на другому поверсі. Почувся гул літаків. Люди поховалися. Ще мить і російська авіаційна бомба впала на будівлю театру — у місце глядацької зали та сцени. Саме туди, де було найбільше людей.

«Я опинилася в такому місці, де стіни не повалилися. Я вийшла й одразу почала шукати маму. Знайшла її на другому поверсі й побачила, що в неї поранена нога. Я витягувала її з будівлі, а навколо були мертві. Це була дуже страшна картина. Стільки поранених, стільки вбитих… Чому вони (росіяни — ред.) кажуть, що було мало людей? Там була понад тисяча. Кожен сантиметр був забитий людьми, які приходили з усіх районів міста», — пригадує Тетяна ті страшні події.

Біля розтрощеного драмтеатру зʼявився поліціянт. На розбитій автівці, без дверей та вікон, він почав вантажити поранених людей та відвозити їх до 3-ї лікарні, що була недалеко.

У лікарні, куди постійно привозили поранених через російські обстріли, Марії оглянули ногу, яка ледве трималася на перебитій кістці. Хірург у надскладних умовах, без води, світла та достатньої кількості медикаментів, зашив рану та завʼязав її гіпсом. Понад два тижні Марія пробула без перевʼязок у цій лікарні разом із Тетяною. Навколо йшли важкі вуличні бої.

«Коли зайшли ворожі війська, то відправили нас до лікарні на 17 мікрорайон, який уже був під окупацією. Там, як виявилося, уже працювали московські хірурги. Вони вперше розмотали рану мами, а там почалося гниття. Нас повезли до Донецька, де мамі давали вже повну медичну допомогу. Тамтешні лікарі пропонували ампутацію. Мама не погодилася і написала відмову. А із часом завдяки лікуванню їй ставало краще», — пригадує Тетяна.

10 травня Марію та Тетяну попросили покинути лікарню. Вони не знали, куди йти. Допоміг знайомий маріупольський священник, який організував поїздку родини до Польщі.

Тетяна — колишня військовослужбовиця. 20 років життя вона присвятила протиповітряним силам Маріуполя. Виїжджати з Донецька через російську федерацію було важко. У дорозі Тетяну допитували представники спеціальних служб рф та так званої «днр». На щастя, випустили та пропустили далі.

У Варшаві Марію лікували, поки їй остаточно не стало краще. Усе безплатно.

«У Польщі ми жили в монастирі. Коли почалися холоди, там було складно залишатися. А винаймати житло було дуже дорого. Щоб не змерзнути, ми вирішили повернутися до України. Перезимували у Львові, а навесні 2023 року приїхали до Києва. Зараз ми є в черзі на соціальне житло в центрі «ЯМаріуполь», та поки що його не отримали», — ділиться Тетяна.

Уже бувши в Києві, Тетяна побачила в соціальних мережах анонс про «Маріупольських павучків». І зрозуміла: треба йти допомагати. Тепер кожного ранку вона прокидається, годує та доглядає маму, а після — йде до гуманітарного центру. По поверненню Тетяна розповідає мамі про всіх волонтерів центру, ділиться новинами та успіхами. Тож коли 86-річна Марія, пересуваючись на двох ногах (в одній із яких був великий осколок після бомбардування Драмтеатру) та з ходунками завітала до «ЯМаріуполь» на святкування дворіччя центру, уже знала про всіх усе. А працівники та волонтери знали вже все про неї — Тетяна їм розповідала та ділилася.

«Марія Матвіївна в нас бойова! На свято вона вперше приїхала до нас! Ми її дуже радо зустріли й були дуже раді побачитися», — ділиться Олена Швидка.

«Ідея не лише в допомозі армії, а й в обʼєднанні людей, наших маріупольців. Вони літні люди, не працюють, вони втратили свої домівки, пережили жахіття в Маріуполі. Приходячи до нас, вони спілкуються, діляться новинами, жартують, сміються, відмічають дні народження, ми навіть їздимо в спільні поїздки. Наші «павучки» тримаються разом, і це — головне», — каже Ірина Хая, яка відповідає за волонтерство у «ЯМаріуполь».

Як долучитися до «Маріупольських павучків»?

Якщо ви бажаєте долучитися до волонтерської ініціативи, можете звернутися до пані Ірини Хая за номером телефону: 098 380 2001.

***