"Забери мою дружину, інакше я тебе застрелю!". Волонтерство під бомбами в Маріуполі

У мирний час “Халабуда” була креативним простором — тут проводили майстер-класи та тренінги. За ці роки хаб напрацював багато зв’язків серед активістського середовища, тож у кризовий час “Халабуда” мимоволі об’єднала всіх громадських діячів Маріуполя у своєму штабі.

“Весь актив міста зібрався у нас. “Карітас”, “Церква добрих змін”, представники поліції, опозиційні депутати — всі питали, чим можуть допомогти”, — згадує  співзасновниця “Халабуди” Галина Балабанова.

Вже в перші дні війни до хабу йшли сотні маріупольців — із допомогою для військових. 

“Несли консерви, каші, тушонку. Люди думали, що допомагають армії. Але час показав, що люди акумулювали запаси для всього міста, для себе в майбутньому. Вже пізніше вони приходили із ліками зі словами: “Мама вмерла від діабету. Ось вам шприці з інсуліном, може, комусь знадобиться”, — каже Галина. 

Мусили різати пластинку таблеток, аби вистачило на всіх

Спочатку в “Халабуді” видавали пакети на трьох-п’ятьох осіб, але дедалі людей ставало більше. 

“Ми вже просили людей складати списки не на квартиру, а на будинок чи хоча б під’їзд. Уніфікували набори — один пакет на 10 осіб, масло, консерви, крупи. Якщо в будинку 230 осіб, видавали 23 пакети. Додавали персоналізовані товари — солодощі для дітей, памперси — для дітей і стареньких, прокладки — для жінок. Аналогічно для військових — клали до пакетів труси, прокладки, засоби від грибка у берці. Вони не робили таких запитів, бо незручно таке писати, але ми розуміли це”, — згадує Галина Балабанова. 

Аркуші зі списками потребуючих заполонили сходи трьох поверхів бізнес-центру, в якому орендувала приміщення волонтерська організація. За чотири тижні роботи їм вдалося надати допомогу 25000 маріупольців. 

“Ця цифра багатьох наших підбадьорила, бо здавалося, що ми робимо недостатньо”, — згадує Балабанова. 

Але найважче волонтерам доводилося, коли запитували дефіцитні ліки або товари. 

“Мусили різати пластинку таблеток, аби вистачило на всіх. Проте іноді люди просили те, що ми не могли дати взагалі. В одному переліку серед круп, ліків та іншого значилося: “М’ясо, сигарети”. Цього ми самі не мали”, — згадують волонтери. 

Безліч трупів білочок, хом’ячків, мишей, пацюків та рептилій

Допомогу в “Халабуді” знаходили не тільки люди, а й тварини. Дар’я Пшенична рятувала їх з покинутого зоомагазину. В Маріуполі в неї був бізнес — кав’ярня в Лівобережному районі, в якій вона переховувалася разом із родиною. 

“Той ще досвід — я, хлопець, син, та колишній чоловік з його мамою!” — сміється Дар’я.

До “Халабуди” Дар’я прийшла 5 березня, коли Лівий берег вже був розбомблений росіянами.

“А вже наступного дня мені розповіли про зоомагазин “Ковчег” поряд, ніби там кинули тварин. Сказати, що то жахливо, нічого не сказати, перше, що ти відчуваєш — трупний запах”, — згадує Дар’я. 

“Ковчег” — це величезний двоповерховий зоомагазин, площиною близько 200 кв.м. Перший поверх — ссавці, другий — риби та рептилії. 

“Магазин був зачинений з 24 лютого, з 2 березня місто без світла. Вони зачинені у повній темряві, без їжі та води. Басейн, повний карпів, що задихаються. Літають папуги, бігають кролі. Безліч трупів білочок, хом’ячків, мишей, пацюків та рептилій, — каже Дар’я”. 

Спершу дівчата прибрали загиблих тварин і дали води та їжі тим, які вижили. 

“Ми почали думати, що з ними робити. Спочатку вирішили забезпечити кормом тих тварин, яких принесли люди в “Халабуду”. Вже тоді в нас було десь 30 кішок. Крім того, ми знали про розплідник вівчарок в Маріуполі, які були на межі голодної смерті. І від людей постійно був запит на корми”, — говорить Дар’я. 

В оточеному Маріуполі зоомагазини вскривали в першу чергу разом із продуктовими та аптеками. Тож коли волонтери почали вивозити залишки корму з “Ковчегу”, біля них утворилася черга. 

“Понад 200 людей, яким ми роздали потрохи кормів та ліків. Тоді ж і вирішилося питання з тваринами. Ми розуміли, що вивезти пару папужок простіше, аніж сотню. Запитали людей, чи готовий хтось врятувати бодай одного хом’ячка. І люди почали забирати. А до кожної тваринки ми давали корм, сіно”, — пояснює Дар’я. 

Тоді в зоомагазині вижили понад сто папуг, півсотні гризунів, півтора десятка кролів, дві черепашки, два цуценята чіхуахуа та кошеня із хворими очима. Песиків, ару та хворе кошеня волонтери забрали із собою, всіх інших забрали маріупольці.

“До нас підійшла дівчина, працівниця мережі, запропонувала поміч. З нею ловили папуг для людей. Ще те завданнячко! Клітина на пів кімнати, без вікон та світла, перелякані птахи та ми із ліхтарями на лобі. Кричали вони жах, ще й кусалися”, — згадує Дар’я. 

З 11 ранку і до п’ятої вечора волонтери роздали всіх тварин та всі корми. Зараз кошеня живе у Німеччині, про долю інших тварин Дар’ї не відомо, проте вона сподівається, що нові хазяї не покинули тварин, адже прийняли їх до себе у найважчий час.

Через щілини в завалі годували стареньких

Надлюдські умови виживання в оточеному росіянами місті змусили всіх маріупольців консолідуватися та приймати щодня непрості рішення. Айтішник Ігор Ільвутченко витягав людей з пожежі, а пожежник з Мангушу Марк Желєзняк ніс на руках загиблу дитину.

Коли напроти “Халабуди” завалило приватний будинок, хлопці побігли туди рятувати мешканців. Двоє стареньких опинилися забарикадованими у власному будинку. 

“У них завалило веранду, швидко розібрати дім не виходило. Тож, через щілини годували їх, а наступного дня вже змогли їх визволити”, — згадує Ігор. 

Місцеві знали, що в “Халабуді” можна просити про допомогу. Одного дня сюди прибіг зблідлий чоловік: “Допоможіть, там сина…вбило!” Нижче кварталом від “Халабуди”, у дворі “сталінки” на проспекті Куїнджі люди загинули просто під час готування їжі на кострі. 

“Чотири дорослих та двоє дітей — десь п’яти років, — згадує Марк. — Хлопчика, який лежав на дорозі, попросили перенести під стіну далі. Я переніс, накрив простирадлом. А потім пішли у під’їзд. Там був хлопець, в нього рука в районі ліктя просто висіла на шматочку м’яза. Це однозначно ампутація, його відвезли до БСМП. У іншої жінки щелепа була розірвана на три частини, нижня висіла і вона тримала її рукою. У іншого хлопця посічені очі, губа, язик — йому допомогу надавав сусід-стоматолог. Ми йому надали ліки та перев’язочні”. 

Відомий будинок біля Центрального ринку, фото якого розійшлося світовими ЗМІ, руйнувався на очах волонтерів “Халабуди”. Ігор із засновником “Халабуди” Дмитром Чичерою прибігли туди на поміч під час пожежі. 

“Верхні поверхи знесло, була здоровенна діра, палав під’їзд, падали стіни”, — згадує той день Ігор Ільвутченко. — “Жінка з підвалу плакала — в мене на третьому поверсі мати! Бабуся в паніці викидала з балкона речі, ми навпомацки її знайшли та вивели. Відраховували 3 хвилини, аби не задихнутися. Так, люди були розгублені. Бабуся шукала капці, інший дідусь хотів обов’язково взяти ковбасу. А один чоловік напідпитку погрожував пістолетом. Кричав: “Ви хто?!” “Волонтери”, — кажемо. “Чого нам не допомогли?! В мене жінка вагітна, знайди для неї машину! Або пристрелю!” На щастя, сусіди його заспокоїли”. 

Бомбардування та допит окупантів

Саме тоді, коли чоловіки верталися зі зруйнованої багатоповерхівки, вони побачили, як в їх штаб влітає снаряд.  

Було чверть на п’яту, в офісі лишалися чоловік сім.

“Ніби молоти били по стінах”, — згадує обстріл Олексій Будніков, який в той час знаходився всередині.  

Стіна над телевізором склалася, стеля загрозливо нависла. Але, як згадує більшість волонтерів, паніки не було ,— за місяць роботи в хабі всі натренували звичку організовано бігти до сховища. Тільки-но волонтери дісталися сховища, окупанти завдали другий удар. 

Тоді між волонтерами відбулася серйозна розмова: якщо хтось поїде, ніхто не засудить, — коло рашистів звужувалося. Проте Ігор вирішив лишитися — в “Кубі” досі перебували родини, яким не було куди йти. 

“Я не хотів їх борсати, думав, поки буде ресурс, виживатимемо, а потім евакуюємося, як коридори відкриють”, — розмірковував Ігор. 

Проте офіційних коридорів росіяни так і не відкриють, а до “Халабуди” вони прийдуть вже наступного дня. Ігор переживе шість допитів. Про них він розповідає стримано: 

“Підозрювали, що я військовий, оскільки не пригнувся, коли стріляли під ноги. Думали, що переховуємо військових, чи знаємо, де вони є. Але всі, хто лишився, нікого не підставили. Відмовчалися загальними фразами: “З військовими не спілкувався, носив просто ящики”. Як не дивно, “кадирівці” поводилися адекватніше, ніж російський спецназ, ті зовсім відморожені. Чи жалкую я, що лишився? Якоюсь мірою так, не було б потім флешбеків та пачки цигарок на добу. А з іншої — ні, я зробив все, що міг, і особисто до мене в мене питань нема”. 

Зараз колектив “Халабуди” розсипаний по різних містах України. Як і всім маріупольцям, їм довелося шукати нове житло, роботу та починати життя з нуля. Проте вони не полишають “Халабуди”, яка відновила свою роботу вже у квітні у Запоріжжі. За діяльністю “Халабуди” можна слідкувати тут.

Авторка: Євгенія Вовк