"Оперували як лікарі 19 століття": про роботу хірурга та травматолога у блокадному Маріуполі

Багато пацієнтів гинули на третю добу

Перших поранених пацієнтів лікарня № 1 приймала вже 24 лютого. Це були жінка та чоловік з переломами гомілки. Тоді головний лікар зібрала персонал лікарні та сказала: “Почалися бойові дії. Працюємо в режимі воєнного часу незалежно від графіку”, — переповідає її слова Сергій Мудрий. Він — ортопед-травматолог маріупольської міської лікарні № 1, що у Кальміуському районі. 

Вже з 1 березня “швидкі” в місті не працювали — тоді місто було повністю знеструмлене та позбавлене зв’язку. До лікарень поранених людей привозили самі мешканці, волонтери або військові. 

Всіх, хто лишився, перевели в інші відділення, проте місць все одно не вистачало. Щодня травматологія приймала 4-5 важкопоранених людей, легкопоранених — шість. 

“Важкі були пацієнти, проникні рани грудної та черевної порожнини. Ранка вхідна маленька, а уламок усередині — і там поранення печінки, кишківника, нирок. Операції багатогодинні, після них пацієнти виходили у важкому стані, і догляду повноцінного не було. Кров не переллєш, її взагалі не було. Багато пацієнтів гинули на третю добу, великі крововтрати, компенсувати було неможливо”, — розповідає Сергій.

До моргу лікарі щодня вивозили три-чотири людини, вже за тиждень він був переповнений.

“Він розрахований на 20 місць, тому поряд складали. Виручали тоді морози. Ми хвилювалися, якщо сонце стане активне, тіла будуть розпадатися, доведеться яму рити велику. А кому тоді було це робити?” — говорить лікар. 

В мирний час ампутація — це обов’язково істерика

Сергій з вдячністю згадує колег, які лишилися у лікарні. 

“До 16 березня я працював з напарником Сергієм Русановим, теж травматологом, поряд були операційна сестра Надія Білоконь, санітарка Олена Рябовол. Але умови роботи були як в середньовіччі”, — розповідає Мудрий. 

Через відсутність світла лікарі не мали змоги користуватися рентгенівським апаратом. 

“Нема води, нема світла, нема рентгену. Ось це і було нетипово. Оперували як Пирогов під час Кримської війни, як лікарі 19 століття. Травматолог має бачити знімок: який перелом, як збирати — це ж делікатний процес. А тут прилітає уламок, який перемелює на фарш м’язи, судини, кістки”, — пояснює Мудрий.

На початку блокади лікарі берегли кінцівки пацієнтів, але настав момент, коли закінчилися апарати зовнішньої фіксації, відомі в народі як апарати Ілізарова. І вони вирішили робити ампутацію при важких переломах одразу. 

“Прийняли рішення: якщо будуть минно-розривні переломи, робити ампутацію. Коли розмолоті м’язи, важко доглядати пацієнта і в мирний час. Треба часті перев’язки, інакше — гангрена. Був випадок: жінці зберегли ногу, а за два тижні все одно довелося ампутувати. Ледь знайшли можливість її зробити, анестезіолога не було”, — розповідає лікар.  

Тоді ампутацію жінці зробили під локальним знеболюванням. Лікар пояснює, що це була розповсюджена ситуація в блокадному Маріуполі. 

“Робили локальну блокаду нервових пучків плюс кетамін. Людина відключалася на 15-20 хвилин, а при звичайній анестезії вона без свідомості 40 хвилин — годину”, — пояснює Мудрий. 

Сергій говорить, що в мирний час ампутація в пацієнта викликала нервовий зрив, але під час війни в маріупольцях щось змінилося. 

“За 30 років стажу можу сказати, що в мирний час ампутація — це обов’язково  істерика. А тут на тлі війни — масова травма. Всі розуміли: це — війна. Усвідомлення того, що всі страждають, що погано всім, щось змінило в усіх. Реактивних реакцій не було. Тільки в одного чоловіка був психоз — він втратив руку. А так люди, звісно, були дуже пригнічені”, — розповідає Сергій. 

Вода з басейну та каганці із соняшникової олії

Сховища лікарі облаштували під всіма можливими відділеннями — травматологією, неврологією, адмінкорпусом та ін. 

“Під діалізом поклали піддони, упаковки з ватою. Електрику підвели. І коли вмикали генератор для діалізу, в сховищі було світло. А так робили каганці із соняшникової олії”, — говорить Мудрий. 

Повномасштабне вторгнення росіян відкинуло побут маріупольців на декілька століть назад, адже каганці - це стародавні світильники, де мотузка просочується олією.

Воду, яка була відключена разом із всіма іншими комунікаціями ще 2 березня, лікарям перший час підвозили підприємці, пожежники та волонтери:

“Привозив нам “Струмок”, поки в них не закінчилися запаси, пожежники дві машини привезли, возили волонтери із джерел. Врешті Жук (анестезіолог Олександр Жук — прим.) організував нам технічну з нашого заводського ФОКу (фізкультурно-оздоровчий комплекс — прим).”

Лікарі використовували воду, викачену буквально із басейну для занять плаванням та аквааеробікою. 

“Використовували її для діалізу, а ми кип’ятили та робили чай і супи на кострі”, — згадує Мудрий. За цей час Сергій втратив 15 кг ваги. 

У підвалах лікарні № 1 ховались родичі лікарів та мешканці, евакуйовані із Сартани, селища Мирний, мікрорайону “Україна”. Тільки у підвалі травматології знайшли укриття десь 100 осіб.

“А були ще підвали неврології, діалізу, поліклініки, адмінкорпусу. Точну кількість людей не назву, але багато. Люди були впевнені: лікарня — це святе, її чіпати не будуть”, — говорить Мудрий. 

Але прильоти були у кожне відділення. Спочатку “гради” зруйнували травматологічне відділення, потім урологічне, потім діалізне. Обстріли стали настільки щільними, що співробітники діалізного відділення спустили всі два десятки кисневих балонів, придбаних під час пандемії для штучної вентиляції легень.

 “Якби вони вибухнули, знесло б цілий корпус”, — розповідає лікар.

Перестали вмикати лікарі та генератор для операцій. “Він гудів як танк за звуком, боялися привернути увагу. Ми вже не гріли чайник, батарейки всі посідали, лишилися тільки каганці. Орієнтація день-ніч втрачена. Тільки гул літака та думки:як впаде бомба, ходи завалить і розгрібати ніхто не буде”. 

29 березня поранення отримав колега Сергія — завідувач відділенням госпітальної нефрології та анестезіолог Олександр Жук. Він сам ввів себе у стан наркозу.

“Жук консультував нас, поки не відключився. Поранений він давав розпорядження анестезісткам з введення йому препаратів. Ми з Саєнко (хірург Ігор Саєнко — прим.) ледь врятували його. Аби підняти тиск, потрібна була кров. Знайшлись донори у сховищі. Чоловік його колеги мав таку ж саму групу крові. І без жодних перевірок сумісності ми почали переливання. Часу в нас не було, пішли на ризик. Він втратив до трьох літрів крові, тиск був 60/20”, — говорить Мудрий. На щастя, його колегу вдалося врятувати. 

Нерідко пацієнтам рани не зашивали взагалі

Сергій Малахов заступив на добове чергування 23 лютого і більше додому не потрапив. Його чергування затягнулося на цілий місяць. 

Перші поранені в лікарню № 4, що на Лівому березі, надійшли 26 лютого. Після бомбардування на проспекті Свободи біля школи №48 снаряди влучили в 12-поверхівку. 

“До нас приїхали 10 осіб, три родини. Одна мешкала в тому будинку, а інші — їх гості, друзі та родичі, які евакуювалися з Виноградного та Ляпіно. Але поранення ще були легкі — постраждали тільки м’які тканини, уламки в стегнах, руках”.

Сергій Малахов — торакальний хірург міської лікарні №4 ім. Мацука. Основні напрямки торакальної хірургії — це хірургія гострих травм грудної клітини, легень, серця. Також багато останніх років працював у відділенні гнійної хірургії. Звичні для Сергія Малахова операції були пов’язані з ускладненнями цукрового діабету, ускладненнями гострого тромбозу судин нижніх кінцівок та іншим. 

“Гангрени, абсцеси — це моя робота, адже я працював також у гнійній хірургії. Проте зустрічався і з пораненнями раніше, коли чергував ургентно. Але це були ножові поранення. Осколкові поранення всі для мене були вперше. Самі по собі вони не складні, але проблема в тому, що вони були множинні. Одна справа — одну дірочку зашити та швидко промити черевну порожнину. І зовсім інше, коли в черевній  порожнині 20 дірок, коли пошкоджені декілька кишкових петель. Це вимагає набагато більше часу”, — розповідає Сергій. 

Оскільки поранення у більшості були комбінованими, дуже багато маріупольців перебували на межі життя та смерті. Люди отримували одночасно поранення голови, грудної клітини та черевної порожнини. Але попри песимістичні прогнози, маріупольським лікарям вдавалося витягати людей з того світу. Малахов згадує молодого чоловіка, який надійшов до лікарні з уламковим пораненням попереку. 

“Ми запідозрили пошкодження селезінки, зробили розтин черевної порожнини. А в ній 4 літри крові. Пошкоджена селезінка, тонка кишка в декількох місцях. Донорської крові немає, зробити реінфузію (переливання власної крові - прим.) неможливо, оскільки ця кров інфікована вмістом кишківника. Ми видалили селезінку, але я справді гадав, що не виживе. Але він вижив”, — розповідає Малахов.

У блокадний час лікарня не могла забезпечити стаціонарний догляд кожному. Більшість поранених маріупольців лікарі рятували в приймальному відділенні — вилучали уламки та перев’язували. Малахов говорить, що в цей час зазвичай пацієнтам рани не зашивали взагалі, а лише обробляли та тампонували серветками з гемостатичними та антисептичними розчинами. 

“Уламок брудний, він вилітає наскрізно через шкіряний покрив, через брудний одяг. Разом із уламком в м’яких тканинах лишалися клаптики одягу, ми не завжди могли знайти їх під час ревізії. І краще не зашивати, аби не утворилися гнійні рани, флегмони. Під час перев'язок уламки виходили самі і раньовий канал затягувався сам”, — пояснює лікар.

Санітарні умови в блокадному Маріуполі були жахливі, згадує хірург. Перед операціями лікарі не мали змоги обробляти руки за правилами внаслідок відсутності достатньої кількості води, тому у декілька підходів обробляли їх антисептиком. 

“Дуже допомогли нам “ковідні” запаси антисептику, інструментів у заводській упаковці, одноразових костюмів. Хоча стерильність була достатньо умовна”, — зауважує Малахов. 

Ні погроз, ні криків: медичне сортування під час блокади

В мирний час операції, пов’язані із пораненнями черевної порожнини, займали біля години часу, проте внаслідок множинних поранень лікарям доводилося рятувати людину до 4-5 годин. Кожного дня в операційних лікарям доводилося рятувати до десяти людей — це були поранені у вкрай тяжкому стані. Лікарям доводилося розподіляти пацієнтів між відділеннями не тільки за специфікою поранень, а й за пріоритетністю виживання. 

“Якщо надходили одразу 15-20 осіб, треба відібрати людей, яким ти можеш допомогти 100%. Наприклад, пацієнт в агонуючому стані, тиск не визначається, 

він практично вмер. Якщо боротися за нього, більш легкий пацієнт загине через невчасну допомогу”, — пояснює Сергій. 

Малахов згадує, що маріупольці сприймали ці екстремальні рішення лікарів стоїчно — без гучних скандалів та навіть сліз. 

“Скажімо, за барки мене ніхто не хапав. Ні погроз, ні криків. Якось в цій ситуації навіть родичі пацієнтів адекватно сприймали реальність. Вони бачили двох лікарів і 15 пацієнтів — і розуміли, що ми не можемо допомогти кожному водночас”, — говорить Малахов.

 Найстарший пацієнт, який вижив та швидко відновився, — 90-річна жінка, стійкість якої Малахов згадує із повагою. 

Читайте також: "Пошкоджені кінцівки, животи, обличчя": історії жінок, які боролись за життя маріупольців в облозі

Всі пацієнти надходили до лікарні до 7 години вечора. Після комендантської години маріупольці зачиняли під’їзди на саморобні засуви, а місто охоплювала непроглядна темрява. Щільні обстріли, авіаудари та вірогідність стати мішенню снайперів зупиняли життя в місті разом із раннім березневим заходом сонця. 

“Дуже рідко привозили поранених ввечері - люди ризикували. Але і такі випадки були”, — говорить Малахов.

Вже у середині березня в лікарні став виходити із ладу генератор, закінчувалося паливо, ліки, перев’язочні матеріали. 

“Ми розуміли, що скоро лікарня не зможе функціонувати”, — згадує Сергій.

На цей час у лікарні не було жодного цілого вікна, були зруйновані відділення неврології, інфекційне, отоларингологічне, поліклініка.  

“Розстрільна Набережна” та повернення в Україну

Виїжджати з міста обом лікарям довелося у різних напрямках. З Лівого берега можна було виїхати тільки через Набережну, яка отримала сумну славу “розстрільної”. 

“Люди їхали по ній, попадали під обстріл, бомбардування. Їх привозили назад поранених”, — згадує хірург Сергій Малахов. 

Проте, Сергій разом із дружиною також наважився на виїзд — вдалося тільки із третьої спроби. 

“То міст був заблоковано, то був жорстокий бій. Наші військові попереджали — ви, звісно, можете їхати, але ви загинете, краще не ризикувати. Тільки з третього разу, повз “Азовсталь” по старому горбатому мосту проїхали, ледь витримав нас”, — згадує Малахов.

Попереду Сергія та його дружину, лікарку-інфекціоніста, чекала довга дорога до Запоріжжя через численні блокпости окупантів. Наразі він працює в Київській обласній клінічній лікарні. 

“З роботою зараз непросто, адміністрація не може влаштувати всіх, хто приїжджає з гарячих точок. Мені вдалося знайти роботу, оскільки в той час багато людей виїхало з Києва. Колектив мені дуже подобається, ніби я працюю з ними дуже давно”, — говорить Малахов. 

В Сергія Мудрого шлях евакуації був ще складніший, ніж в Сергія Малахова. Евакуюватися довелося транспортом окупантів.

 “Перший день нам дали 20 хвилин на збори. Ми зібрали тяжкопоранених пацієнтів. Наступного дня — легкопоранених, жінок з дітьми. Медпрацівники їхали в останню чергу”, — згадує лікар. 

Весь медичний склад лікарні № 1 вивезли тоді в Сартану, попереду лікарів чекала фільтрація:

“Ми зрозуміли, що процедура ця довга. І зробили перерву в Сартані. Всі зарослі, кудлаті, знайшли перукаря там. Сартана теж вся зруйнована, ні світла, ні води. Тільки колодязі та генератори. І поки стриглися, взяли у родичів перукарки телефон. Як плакала моя сестра!”.

Тоді родині Мудрого вдалося знайти перевізника до Запоріжжя, але автівка не змогла проїхати Василівку — там точилися бої. Через Крим, росію та Грузію Сергій вивіз свою родину до Польщі та ще місяць розв'язував питання із житлом та навчанням для сина. А потім повернувся до України. 

“Мені пропонували там роботу. Але мені 59 років, вивчити польську до професійного рівня неможливо. А йти на будівництво — не моє. В якийсь момент накрила депресія — або розлука з родиною, або прощавай, професіє”. 

Зараз Сергій Мудрий працює в Києві на двох роботах — у клінічній лікарні № 8 та приватній клініці “Денис”. 

Він з ностальгією згадує свою лікарню в Маріуполі: “Лікарня була забезпечена повністю. Розчини, інструменти — все розграбовано, все вивезено орками. А скільки особистого інструментарія лишилось там. Була в Києві операція — і не було звичного для мене інструменту. То я пішов в “Епіцентр”, купив інструмент, переробив під себе. Колись в мене була квартира, машина… Як тепер на це заробити знов?”. 

***

За оновленими даними внаслідок вторгнення росіян в Маріуполі загинуло близько 50 тисяч містян, і, вірогідно, ця цифра не остаточна. Проводячи загарбницьку війну проти України, росія забирає десятки тисяч життів, руйнує вщент міста та відбирає в людей, які вижили, їхнє благополуччя. Попри смертельні виклики, наші герої лишилися вірними професії та маріупольцям у найважчі часи. І наразі продовжують відновлювати свій звичний ритм життя.