"Людина, яка завжди доводить справу до кінця": що відомо про громадського діяча Дмитра Чичеру, який рік тому зник у Маріуполі

Фотограф, волонтер, ідейний лідер

Дружина Дмитра, Людмила Чичера розповідає, що познайомились вони у школі, були однокласниками. Вже тоді Діма був душею компанії. Грав у шкільному ансамблі, дуже полюбляв барабани.

Після школи служив у десантних військах Збройних сил України. Навіть думав продовжити військову карʼєру, але вирішив повернутися додому. Тоді заочно вступив до Приазовського державного технічного університету на спеціальність “Менеджмент у виробничій сфері”. 

“Його дипломна робота була присвячена тому, що він вже втілив у життя. Він, як інженер, допоміг власнику відкрити підприємство з виготовлення металорукава, це такі гнучкі шланги. Діма створив це підприємство з нуля, описав це у дипломній роботі. Саме завдяки йому підприємство тоді почало стрімко розростатися”, – розповідає Людмила Чичера.

Після університету Дмитро працював інженером. Але згодом зрозумів, що його покликання – це фотографія. 

“Він згадав усі навички, яким його навчила мама, коли був ще маленьким. І Діма прийшов до думки створити першу у Маріуполі школу фотографів. Вона по суті була єдиною у місті, бо такий вид бізнесу не був привабливим для інших фотографів”, – пригадує Людмила. 

У Дмитра зʼявилась власна студія, де він працював та навчав студентів. Тоді він залишає інженерну справу та повністю присвячує себе фотографуванню. Багатьом маріупольцям Дмитро відомий саме як талановитий фотограф. Створений за його ініціативи маріупольський фотоклуб “Вітамін” довгий час входив у п’ятірку найкращих в Україні.  

“Мені дуже шкода, що багато фотографій були втрачені у Маріуполі. Та нещодавно я знайшла на компʼютері мами Діми теку з його фотографіями. Він їх вантажив десь у 2016 році. Там відображені події, що відбувались у Маріуполі з 2014-го року. Я дуже рада, що вони збереглись у гарній якості. Задокументовано багато того, що відбувалось за першої хвилі російської агресії. А також родинні фотографії. І ми тепер мріємо провести виставку його фотографій, тільки треба набратися духу”, – каже Людмила Чичера. 

У 2014-2015 роках Дмитро активно займається волонтерством. Він долучився до “Нового Маріуполя”, допомагав військовим, переселенцям з окупованих територій.

Одного разу Дмитро був запрошений до участі в Українській миротворчій школі у Харкові. Звідти повернувся натхненний ідеєю створити антикафе у Маріуполі. 

“Тоді люди ще не розуміли, що це. Та він хотів створити таку собі громадську платформу, де люди могли б навчатися та навчати інших. А пізніше, у 2016 році, був відкритий вільний простір “Халабуда”, який давав можливості “новим маріупольцям”. Це було освітнє місце. Люди навчались, здобували професію, ставали на ноги. Це був і є майданчик для спілкування людей, для спілкування з владою”, – розповідає Людмила. 

З початком повномасштабного вторгнення допомагав людям та інформував про ситуацію у місті  

Вранці 24 лютого Дмитро вже зібрався з колегами та активістами у “Халабуді”, щоб вирішити подальші дії. У цьому допомогли минулі роки волонтерства. У перші дні у вільному просторі проводились тренінги з надання домедичної невідкладної допомоги. Почали формувати склади з їжею, водою, медикаментами, одягом.

Людмила Чичера змогла виїхати з міста через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення росії. З двома синами та ще декількома волонтерами вона дісталась Запоріжжя, сподіваючись, що звідси зможе допомагати маріупольцям. 

“Прощання у нас було скомкане, швидке. Пару секунд, і ми поїхали”, – каже Людмила. 

Та допомагати на відстані не вийшло. Окупанти блокували гуманітарні колони та не дозволяли пропускати допомогу мешканцям блокадного міста.  Тоді Людмила та інші волонтери стали координаторами та допомагали технічно, бо зв’язок з містом у них залишався. 

У цей час волонтери в “Халабуді” всіляко допомагали місцевим. Готували їжу, роздавали ліки, відвозили продукти у сховища з людьми. За перші тижні вдалось роздати понад 2500 продуктових наборів. “Халабуда” була й “інформаційним центром”. Був зв’язок, тому була можливість почути новини та подзвонити рідним. 

“Останній зв’язок був приблизно 16 березня”

Дмитро постійно був з волонтерами. Допомагав, рятував, координував. Та окупанти з кожним днем все сильніше спалювали місто. У середині березня вони почали заходити у центр міста, тому частина “Халабуди” прийняла рішення евакуюватися, та тільки не Дмитро.  

“Останній звʼязок у нас був приблизно 16 березня. Він подзвонив та поцікавився, чи дістались до безпечного місця члени команди, чи всі цілі та здорові. Я спитала: “Чому ти не виїхав?”. Він відповів: “Я залишаюсь до останнього”. Мене це збентежило, я майже перейшла на крик, та зв’язок обірвався. Мені важко прийняти його вибір. Він потрібен був мені, його мамі, дітям. Я намагаюсь це прийняти, я працюю над собою, це його вибір, я повинна його поважати. Але це важко, і поки що я не можу”, – говорить Людмила.

З Дімою залишились ще декілька волонтерів. Вже після того, як вони виїхали на безпечну територію, змогли розказати, що відбувалось у ті дні. За їх словами, Дмитро вийшов з “Халабуди” 17 березня, щоб сходити провідати найближче сховище з людьми. У нього була з собою аптечка. Але і вдень, і ввечері не повернувся.

Хлопці шукали його 17 березня ввечері та 18 березня вранці. А потім у “Халабуду” вже зайшли росіяни. 

“Волонтери, які залишались з ним, розшукували його, квартал вгору, квартал вниз. Але нічого не знайшли. Ні Дмитра, ні людину з ознаками поранень. І досі його телефон відключено, у соціальних мережах він не з’являвся”, – говорить Людмила  Чичера.

Людмила пройшла усі етапи, щоб повідомити про зникнення Дмитра. Вона подавала заяви до Національної поліції, СБУ, відділу роботи з полоненими. Та поки не було жодного результату. Ситуація з цивільними полоненими може бути важкою. Їх можуть тримати окремо від військових, тому дізнатись про їх перебування там стає неможливим. 

“Справа зараз ніяк не рухається. Діма був відомим у Маріуполі. Але ніхто нічого не чув, ніхто нічого не бачив. Про нього жодної згадки. Так я живу уже рік. Іноді впадаю у відчай. Потім знову приходжу до ладу. Для мене зараз ціль зберегти “Халабуду”. Ми не маємо права все, що було зроблено, поховати. Працюємо як волонтерський напрям зараз у Черкасах”, – розповідає Людмила Чичера.   

“Своїм прикладом він надихає інших”

Співзасновниця “Халабуди” та волонтерка Галина Балабанова описує Дмитра як дуже чесного, прямого, відвертого. 

“Людина, яка завжди доводить справу до кінця. Створює довкола себе комʼюніті. Своїм прикладом він надихає інших. Завжди підгодовував тваринок. Він дуже любить Маріуполь. Природу, море, степ. Його вилазки на “нуль” під Широкине завжди закінчувалась не тільки волонтерством, а й гарними фотографіями”, – пригадує Галина.

Тисячі маріупольців чекають моменту, коли Дмитро нарешті вийде на зв’язок. Сподіваються, що він живий, знаходиться у полоні, і зовсім скоро дасть про себе знати.

***