Історія
Від бантиків для доньки до власного бренду: історія майстрині з Луганщини
У 2014-му Марина Новікова виїхала з Луганська до Сватового, у 2022-му — зі Сватового до Львова. Двічі залишала дім, двічі починала з початку, відбудовувала власну справу. Сьогодні вона створює прикраси, вчиться шити одяг і знає: те, що в тобі — не забрати. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом
Марина Новікова родом із села Гончарівка, що поруч із містом Сватове на Луганщині. Після закінчення школи вступила до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, згодом працювала викладачкою української мови та літератури в коледжі.
На момент початку російської агресії у 2014 році Марина жила в Луганську. Вона бачила, як місто стрімко втягували у війну: у лютому-березні почалися організовані проросійські виступи, які переросли у захоплення Луганської ОДА, а згодом — управління СБУ та прокуратури.
На вулицях з’явилися озброєні люди, пересуватися містом стало небезпечно.
«Було страшно просто виходити з дому — особливо коли ти беззахисна дівчина і маєш сама йти містом, не розуміючи, що відбувається навколо і чого чекати далі», — згадує Марина.
З кожним тижнем роботи ставало менше, зарплати затримували або не платили зовсім — у місто заходила окупаційна влада.
У травні 2014 року, поки ще працював міжміський громадський транспорт і можна було виїхати з міста, Марина повернулася до батьків у Гончарівку. Тимчасово — як тоді здавалося.
Від музею до власної справи
Повернутися до Луганська Марина вже не змогла. Влітку 2014 року місто стало зоною бойових дій: окуповані адміністративні будівлі, штурми прикордонної служби й аеропорту, авіаудари та вуличні бої. Луганськ швидко перейшов під контроль угруповання «лнр».
Марина залишилася на Сватівщині. Спочатку працювала в місцевій школі в Гончарівці, згодом влаштувалася до Сватівського краєзнавчого музею науковою співробітницею. Вийшла заміж, у 2017 році народила доньку. Саме вона стала натхненням для нової справи.
«У Сватовому тоді не було де купити цікаві дитячі прикраси. А онлайн-торгівля тільки набирала обертів. Тож вибір був невеликий: купувати те, що є, або робити самій», — розповідає майстриня.
Обрала другий шлях. Зробила для доньки пов'язку, корону, спідничку з фатину, кілька заколок і виклала фото в соцмережах — просто щоб поділитися. Незабаром у повідомленнях з'явилося перше замовлення — дівчина попросила зробити таку саму корону. Згодом ще одне. І ще. Замовлень ставало дедалі більше.
Потім її запросили на міський ярмарок на Івана Купала. Марина привезла свої прикраси — і продала майже все. У місті тоді практично не було майстринь, які робили аксесуари для волосся.
Вона перейшла на якісніші матеріали, почала виготовляти складніші форми. Прикраси замовляли вже не лише місцеві — вони роз'їжджалися по всій Україні. Після декретної відпустки Марина не повернулася до роботи в музеї — зосередилася на власній справі.
24 лютого 2022
Повномасштабне вторгнення застало родину у Сватовому.
«Увесь лютий новини були тривожні, і ми вирішили поїхати у гості на Львівщину — хоча б на якийсь час, щоб не наражатися на небезпеку. Планували рушити в суботу, 26 лютого», — пригадує Марина.
Але війна почалася раніше. Вже в перший день було чути обстріли. Родина не стала чекати, чим усе обернеться: швидко зібрали речі й виїхали. До Львова добиралися п’ять днів. Як і багато хто, думали, що це ненадовго — на два-три тижні. Але ці тижні розтягнулися в нове життя.
Перші місяці були суцільною невизначеністю: тимчасове житло у знайомих, пошуки роботи, садочка для доньки, спроби зрозуміти, як тепер жити далі.
Патріотичні прикраси як мова війни
У травні 2022-го Марина зрозуміла: треба будувати життя тут, у Львові. Вона знову взялася за свою справу — почала з синьо-жовтих бантиків, обручів, резинок і брошок.
«Інструменти залишилися вдома. Купувала заново навіть ножиці й нитки. Але знала, що зможу», — каже вона.
Вона свідомо зробила акцент на патріотичних кольорах. Це був час, коли людям було важливо мати при собі щось синьо-жовте — не стільки як прикрасу, скільки як знак, хто ти та з ким ти.
Спочатку прості бантики й заколки. Згодом — брошки з написами «Русскій воєнний корабль…», «Ми віримо в ЗСУ» тощо. Їх купували не лише у Львові — везли за кордон, брали волонтери й переселенці.
Пізніше асортимент розширився: квіти, дитячі прикраси, фантазійні набори. Але саме 2022-й Марина називає переломним — тоді вона побачила, що її справа може бути не просто бізнесом, а формою присутності України у світі.
Від прикрас до шиття
Паралельно з виготовленням прикрас Марина мріяла шити одяг. Ще у 2019-му купила швейну машинку — шила спіднички з фатину, футболки, шарфи, шапки, family look-костюми для себе й доньки. У Львові ця ідея отримала друге дихання.
Вона пройшла курси крою та шиття, навчалася машинної вишивки, працювала декораторкою у весільному бренді. Але головним залишалося бажання робити своє.
У 2025-му отримала державний грант «Власна справа» — 75 тисяч гривень. Придбала оверлок, парогенератор, професійну прасувальну дошку, тканини й нитки. Ще один грант від міжнародної організації CORE дав можливість продовжити навчання.
«Шиття — це не швидка історія. Тут усе — від викрійки до останнього шва — робиться руками. Але я впевнено йду до цього», — всміхається майстриня.
Зараз Марина поєднує власну справу з роботою в приватній школі, де працює з дошкільнятами. Каже, що бізнес розвивається повільно — бракує часу.
«Очікування — це тягар. Коли вливаєшся в місто, знаходиш друзів, роботу, починаєш жити повноцінно — стає легше. Просто живеш у моменті», — зазначає жінка.
Вона не знає, коли побачить Сватове знову. Але знає, що її справа — з нею. І це те, що не забрати.
А зв’язатися з майстринею можна через її сторінки у Facebook та Іnstagram_прикраси, Іnstagram_швейні вироби.
***
Тарантіна Ольга
