"Ми виходили за українську державність": як Луганськ чинив опір російській окупації у 2014 році

Говорячи з учасниками та учасницями подій 2014 року на Донеччині та Луганщині розумієш, що в окупантів всюди була одна й та сама “схема”: у містах зʼявлялись невідомі люди дивної зовнішності, з акцентом, з рублями у кишенях.

Вони називали себе “донеччани”, “луганчани”, але не орієнтувалися у містах та займали чергу в обмінних пунктах, щоб отримати гривню. Регіонами почали їздити автобуси та автомобілі на ростовських, астраханських чи орловських номерах. І з кожним днем ставало зрозуміло, все стає небезпечнішим та тривожнішим.

Східний Варіант поспілкувався з активістками луганського Євромайдану, а зараз – представницями благодійного фонду “Восток SOS”, та дізнався про події 2014 року з перших вуст.

“Виходили підтримати мітингувальників у Києві” 

Юлія Красільникова – громадська та культурна активістка з Луганська. Брала участь спочатку у київському, а потім у луганському Євромайдані. На той час працювала у правозахисній організації “Поступ”, яка через деякий час переросла у відомий благодійний фонд “Восток SOS”.

Юлія розповідає, перші акції у Луганську розпочались у кінці листопада. Спочатку це були ситуативні щотижневі заходи, а після Юлія з іншими організаторами почали думати, як залучити більше учасників та учасниць.

“Це перестало бути форматом, коли люди збиралися, вмикали українську музику та просто розмовляли. Ми робили акції більш помітними, щоб їх бачили люди. І це спрацювало, людей почало виходити більше. Ми розгортали величезний прапор України біля памʼятника Тарасу Шевченку, робили університетський формат з вуличними лекціями, до нас приїжджали зірки, щоб підтримати. Ці акції не мали політичної прив’язки, але паралельно відбувались й політичні заходи”, – пригадує учасниця мітингів у Луганську, а зараз виконавча директорка БФ “Восток SOS” Юлія Красільникова.

Луганчанка Катерина Скрипова тоді працювала у сфері ветеринарії. Після виїзду з міста долучилась до БФ “Восток SOS”, зараз обіймає посаду голови правління. Вона згадує: після загострення подій у Києві та побиття студентів разом з чоловіком почали виходити на центральну площу, щоб виразити свою підтримку. Вона розповідає, не пропускали жодного мітингу до моменту, коли довелось виїхати:

“Це були люди, які хотіли проявити свою громадянську позицію. Був вуличний університет, просвітницькі заходи, які могли б показати, що відбувається у країні”, – розповідає Катерина Скрипова.

Жителька Луганська Юлія Кішенко тоді працювала в обласному дитячо-юнацькому центрі туризму та краєзнавства, зараз – менеджерка освітніх програм БФ “Восток SOS”.  Юлія з самого початку брала участь у луганському Євромайдані. Вона розповідає, спочатку все було добре, але потім почали зʼявлятись агресивно налаштовані люди, які намагались усіляко зривати мирні заходи. 

“У Києві святкували перемогу, у нас все ставало тільки гірше” 

Після окупації Криму відкриті проросійські виступи почались у Луганську. Завезені росіяни разом з місцевими колаборантами виходили у центр міста з російськими прапорами, щоб дати картинку “Луганськ хоче до рф, як і Крим”. Тоді активісти та активістки зрозуміли – почалась друга фаза протистояння, тільки більш серйозна та небезпечна. 

“Досить швидко зрозуміли, як легко росія може впливати на ситуацію. Ми виходили на підтримку військових, які захищали Крим, на підтримку активістів звідти. Але коли активний проросійський рух почався в нас, стало зрозуміло, ми – наступні. Розуміли, що треба щось робити, але не знали що. Все, що могли – протистояти з голими руками людям, у яких була зброя. Хотіли достукатись до влади загалом, щоб звернули увагу на Луганськ”, – розповідає Юлія Красільникова.

Акції відбувались щотижня, або частіше. Учасники та учасниці розгортали прапор, співали гімн, підбирали цікавий формат. Іноді доводилось змінювати локацію через переслідування проросійськими силами. 

“На Великдень збирали смаколики та речі для військових, які були в аеропорту, та прикордонникам. На день народження Шевченка читали його вірші. Кожен раз це було інтерактивне, цікаве, але мирне, без жодних спроб агресивно реагувати на наших опонентів. Були походи до будинку Єфремова, автопробіги, велопробіги”, – пригадує Юлія Красільникова.

Саме на день народження Тараса Шевченка, 9 березня, відбулась одна з найбільших сутичок з проросійськими активістами. Невідомі люди силою розігнали мітингувальників біля пам’ятника Шевченка. У той же день відбулось захоплення будівлі Луганської обласної адміністрації, там було вивішено російський прапор.

Мітинги відбувались переважно без трагічних випадків. Юлія Кішенко каже, це заслуга одного працівника тодішньої міліції, якого було приставлено до активістів. 

“Він був проукраїнський, але не показував цього. Завдяки його невидимій роботі не відбулось трагедій. Але, звичайно, учасників переслідували. Були побиття, черепно-мозкові травми, викрадення, сутички. Біля наших підʼїздів, де ми проживали, клеїли чорні мітки. Мій чоловік попав у “розстрільні списки””, – розповідає Юлія Кішенко.

З кожним днем у Луганську ставало небезпечніше. Особливо після захоплення будівлі СБУ, коли штурмовики отримали доступ до зброї. 

“На жаль, все було підготовлено для цього з боку проросійських сил. СБУ, військкомат, обласна адміністрація – штурмовики заходили туди без жодного спротиву, ніхто не намагався їх зупинити”, – каже Юлія Кішенко.

29 квітня відбулось друге захоплення будівлі Луганської облдержадміністрації. Штурмовики встановили прапори рф та проголосили створення “луганської народної республіки”. Після цього у місті стало вкрай небезпечно. Українських активістів почали викрадати у полон. 

Олексій Біда, чоловік Юлії Кішенко, потрапив у полон на початку травня, пережив катування та побої. Через добу його випустили, майже одразу після цього родина виїхала з Луганська. Почали виїжджати й інші активісти, адже підтримки зі сторони держави не було, самостійно протистояти російським силам не було можливим. 

“Я розуміла, що залишаючись у місті, я більше не можу вплинути на ситуацію, не можу бути корисною чи ефективною. Тому довелось виїхати. Ми почали одразу ж допомагати людям, таким самим активістам, як ми, яких били, переслідували, тримали у полоні. А коли почались військові дії, був цілий потік людей, які постраждали. Комусь допомагали з житлом, комусь виїхати. Якщо люди виїжджали, шукали можливості зустріти їх та розселити. Так працював спочатку “Луганськ SOS”, а потім перейменувались у “Восток SOS”, –  розповідає Юлія Красільникова. 

“Влада не виконала свої зобовʼязання перед народом”

Учасниці тодішніх подій у Луганську кажуть, було відчуття, наче місто “кинули напризволяще”. Ще з березня у місті почали лунали гасла за від’єднання Луганської області від України, але жодної реакції на це не було.

“Коли порушується кордон, вони повинні оберігати народ, а не спускати все це. І коли вже були обстріли, і у Луганськ заходили українські військові, відбили пів міста, дали наказ відвести війська. Може там договори між кимось, але цю частину обовʼязків влада не виконала”, – каже Катерина Скрипова. 

Цієї ж думки дотримується Юлія Кішенко:

“Мало підтримки було від держави. Ми її не відчували, самостійно переживали все це. Група простих людей, активістів стояла проти озброєних проросійських людей, це дійсно складно”.

Та навіть без підтримки влади луганчани майже пів року виходили на вулиці, щоб показати свою патріотичну позицію. 

“Ми розуміли, якщо не будемо боротися, то можемо втратити все. Розуміли, що ми одна країна, що хочемо жити у європейській парадигмі, а не російській”, – каже Юлія Кішенко. 

Після виїзду з Луганська Юлія Красільникова, Катерина Скрипова та Юлія Кішенко продовжили допомагати людям через благодійний фонд. Цю ж місію вони виконують й сьогодні, передаючи гуманітарну допомогу на схід та займаючи евакуацією. 

***

За потреби, ви можете звернутися до БФ “Восток SOS” за наступними контактами.

Евакуація, гуманітарна, юридична та психологічна допомога: 0 800 332 614 (безкоштовно)

Viber: +38 099 710 48 72, +38 099 311 53 14

Telegram: +38 096 108 60 48

***