«Луганськ, якого ми не знали»: про що говорили на онлайн-події Східного Варіанта

23 жовтня 2025 року Східний Варіант провів онлайн-подію “Луганськ, якого ми не знали: справжня історія міста”. Ця зустріч стала спробою вкотре переосмислити історію міста, яке нині для луганців залишається болючим символом спротиву, втрати й надії.

“Висвітлення справжньої історії сходу України, — це частина спротиву російській пропаганді. Ми хочемо продовжувати бути голосом нашого дому, тому що росія активно намагається переписати історію Донеччини й Луганщини”, — зазначила модераторка заходу Валерія, представляючи тему онлайн-події.

Серед спікерів і спікерок заходу були: доктор історичних наук, професор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, співавтор книги “Нариси історії Луганщини” Олександр Набока; завідувачка сектору Луганського обласного краєзнавчого музею Юлія Цикулова; заступниця виконавчої директорки благодійного фонду “Схід SOS”, координаторка гуманітарного напряму фонду та учасниця Євромайдану в Луганську Катерина Скрипова.

Становлення Луганська

Першим виступив історик Олександр Набока, який окреслив розвиток Луганська з 18 століття і до радянської доби.

“Я вивчаю Луганськ із 2014 року — не лише як історик, а як дослідник своєї малої батьківщини. Це моє хобі, моя особиста історія”, — сказав він.

Професор розповів про унікальні свідчення англійського мандрівника Едварда Даніеля Кларка, який наприкінці 18 століття описував луганські степи, згадував кочування калмиків, що залишили назву одного з північних сіл, конфлікти між донськими та українськими козаками, а також так званого засновника міста — Карла Ґаскойна, шотландця на службі в Російській імперії. Ґаскойн був відомим промисловцем, який раніше постачав гармати для британського флоту.

Саме Ґаскойн у 1795 році заснував Луганський ливарний завод, обравши його розташування на берегах річки Лугань через поклади вугілля та наявність води для транспортування продукції. На той час у регіоні ще не було залізниці, тож річка стала єдиною “інфраструктурною артерією”. Від цього заводу і бере початок історія міста.

Однією з перших вулиць стала Англійська, з нею пов’язана легенда про Карла Ґаскойна та маєток місцевого поміщика. Проте, як зазначає Набока, дата заснування Луганська — умовна.

Кам’яний Брід та Вергунка

Підприємство Ґаскойна стало основою майбутньої індустріальної ідентичності регіону. Утім, не лише європейські підприємці формували Луганськ. Ще у 1730–1740-х роках територію заселяли запорізькі козаки, створюючи зимівники — Кам’яний Брід та Вергунку. Саме вони стали найпершими осередками майбутнього міста.

Після зруйнування Січі в 1775 році землі Луганщини частково перейшли до Слов'яносербського повіту, а згодом — до російських поміщиків і офіцерів. Офіційне об’єднання Кам’яного Броду та Луганського заводу відбулося лише в 1882 році, тоді Луганськ отримав статус повітового центру Катеринославської губернії.

Посилення індустріалізації

Наприкінці 19 століття в історії Луганська з’являється нове ім’я — Густав Гартман, німецький підприємець, який у 1895–1896 роках заснував паровозобудівний завод. Його підприємство швидко стало одним із найбільших у Російській імперії, а пізніше — у СРСР.

Хоча Гартман ніколи не жив у Луганську, він залишив архітектурну й виробничу спадщину, що допомогла місту стати потужним індустріальним центром.

Промислова міць Луганська визначила його роль у революційних подіях 20 століття. У 1930-х роках з’явився пам’ятник борцям революції, зведений за сприяння Климента Ворошилова, уродженця Луганська. У 1920–1930-х роках місто продовжувало розвиватися в напрямку радянської індустріалізації: відновлювалися заводи, зростала чисельність робітників. Водночас Голодомор 1932–1933 років сильно вплинув на регіон — до Луганська тікали виснажені селяни.

Період Ворошилова перетворив Луганськ на “вітрину” соціалістичного будівництва. Саме тоді місто стало центром новоствореної області, а радянська ідеологія почала витісняти українську культурну спадщину.

Українські просвітницькі осередки в Луганську

Водночас у 1920–1930-х роках у Луганську активно діяли українські просвітницькі осередки, а професор Сергій Грушевський (похресник Михайла Грушевського) був одним із провідників політики українізації в регіоні. Саме тоді більшість населення області залишалася українськомовною, хоча радянська статистика намагалася це приховати.

“Є постаті, які показують, наскільки складним і суперечливим було формування луганської ідентичності. Наприклад, археолог Сергій Локтюшев, хоч і росіянин за походженням, писав свої роботи українською і започаткував луганську археологічну школу”, — зазначив Набока.

Це дуже промовистий факт, адже в ті роки вже відбувалися спроби зробити Луганськ “російським” містом. Під час переписів населення 1920-х років вказувалося, що в Луганській окрузі переважає українське населення, але водночас сам Луганськ у статистиці подавався як два окремі населені пункти: власне Луганськ і Кам’яний Брід.

Ймовірно, під “Луганськом” тоді мали на увазі територію навколо колишнього ливарного заводу, де фіксувалося “переважно російське населення”. Натомість у Кам’яному Броді — домінувало, ніби то, українськомовне середовище.

Чому так сталося — важко сказати напевне. Але на думку історика, це була спроба свідомої маніпуляції, своєрідна адміністративна й ідеологічна операція, щоб створити враження «російського міста» у самому центрі українського регіону. Адже ще з 1882 року Луганськ існував як єдиний адміністративний центр, тож поділ його на “два” виглядав радше спробою підтвердити потрібну політичну картину, ніж об’єктивним описом реальності.

Далі слово взяла пані Юлія Цикулова, завідувачка сектору Луганського обласного краєзнавчого музею, і вирішила для початку, трохи повернутися назад і торкнутися останнього цікавого питання, яке озвучив Олександр Вікторович — об’єднання Луганського заводу та Кам’яного Броду.

Дослідники зазначають, що новоутворене місто Луганськ на деяких мапах та в працях краєзнавців згадується під назвою “Луганське”, а вже пізніше — “Луганськ”. Імовірно, це пов’язано зі старим правописом, у якому наприкінці слова ставився твердий знак “ъ”, що згодом перестали позначати літерою. Деякі дослідники припускають, що в 1933 році, після ухвалення нового українського правопису, назву остаточно закріпили як “Луганськ”.

Діяльність ОУН

Під час Другої світової війни на території сходу України діяла широка мережа українського підпілля ОУН під проводом Євгена Стахіва. У Луганську осередок очолював професор Максим Бернадський, який редагував газету “Нове життя”, що виходила тричі на тиждень за рахунок німецької комендатури.

Газета описувала “нове життя” без більшовизму, друкувала новини про “перемоги” німецької армії, а також матеріали про організацію поставок продовольства. У період окупації місцеве населення розглядали як економічний ресурс для німецької промисловості.

Після повернення радянської влади учасників підпілля ОУН заарештували й стратили, а спроби відродити мережу в 1950-х роках були остаточно ліквідовані радянськими спецслужбами в 1958 році.

Сучасна історія міста

У 1990-х роках, у період гласності, почали з’являтися нові матеріали й дослідження історії. У Луганському монетному дворі, заснованому на базі верстатобудівного заводу, випускали перші обігові монети незалежної України (1992–1996). Хоча обладнання згодом перевезли до Києва, Луганськ став колискою української монетної справи.

Євромайдан у Луганську

Спогадами про Євромайдан у Луганську поділилася Катерина Скрипова.

За словами пані Катерини, мітинги у Луганську спершу були малолюдними, але поступово активісти організувалися через Facebook, створили спільноту “Європейський Луганськ” і проводили зустрічі, підтримуючи Майдан у Києві:

“Кожен день був викликом. Ми збиралися о шостій вечора, без прапорів, просто щоб говорити. З боку влади формувався антимайдан — навіть створили так звану "Молоду гвардію",  де зібрали молодь, що приходила нам "опонувати". Ми намагалися пояснювати, говорити з ними, але, на жаль, нас не чули”.

Акції тривали до березня 2014 року. Кульмінацією стало побиття українського мітингу на день народження Тараса Шевченка та захоплення адміністрації. Після цього активність довелося згортати.

Катерина Скрипова завершила словами:

“Після 29 квітня вже нічого не можна було проводити. Хто як міг — виживав після окупації Луганська. Але навіть тепер важливо говорити про ті події — і про те, як вони змінили нас і наше суспільство”.

Слухачі події наголосили, що через близькість до російського кордону Луганськ першим потрапив під удар, і навіть якби 2014 року події розгорталися інакше, окупації у 2022 році навряд чи вдалося б уникнути.

Наприкінці обговорення Олександр Набока підсумував, що події 2014 року стали наслідком тривалої інформаційної та ідеологічної диверсії, яка підживлювала ворожнечу ще з 2000-х:

“Регіон бомбардували чужими наративами — радянськими, неоімперськими, путінськими. Але навіть після 2014 року історія показувала: українська ідентичність у Луганську була природною, а штучно створена “лнр” — неприродною. І якби не повномасштабне вторгнення, можливо, ми вже мали б шлях до природного об’єднання”.

Авторки конспекту: Богдана Шептицька, Аліна Гуцол. Редактура: Валерія Круподеря