"Не потрібно водити нас за ручку!". Якої допомоги чекають люди з інвалідністю і чому це потрібно всім нам

Спробуйте сісти в інвалідний візок або зав'язати очі й пройтися вулицею — такі пропозиції голова громадської організації «Луганська асоціація організації людей з інвалідністю» Микола Надуличний не раз робив представникам влади, щоб донести до них: безбар'єрне середовище — не розкіш, а необхідність.

І пам'ятати про це потрібно не тільки в Міжнародний день людей з інвалідністю.

Чи стає Луганська область хоча б трохи доступнішою і яких стереотипів давно пора позбутися — Микола розповів «Східному варіанту».

Недоступна Луганщина

Зараз на підконтрольній українському уряду території Луганщини живуть понад 26 тисяч людей з інвалідністю, з них у візках — 1565, з порушенням зору — 975, повністю незрячих — 165. Про те, що для них доступні вулиці та будівлі регіону годі й говорити. І ось чому.

Асоціація першою в Україні впровадила новий підхід моніторингу доступності. Перевіряли комплексно: працювали й соціологи, і представники соцзахисту, і проєктні інженери. Опитували людей, а експерти оцінювали архітектуру будівель.

«Ми об'їхали 78 установ соціальної сфери. Дві третини недоступні. Та фактично все. Починаючи від архітектури та закінчуючи самою послугою. Наприклад, людина, яка не чує. Умов немає. Спілкуються з фахівцем за схемою “напиши на листочку”, це займає 2-3 години. Вони часто і погано пишуть, тому що не чують голосні, і вони пропадають на письмі», — пояснює Микола.

Провести моніторинг, додає Микола, допомогли міжнародні партнери. Українській владі такі дані потрібні, а ось грошей на дослідження не виділяють.

Хоча багато проблемних місць видно неозброєним оком. Наприклад, в Сєвєродонецьку вже притчею во язицех стали нові вимощені плиткою тротуари з їх начебто пандусами, які фактично недоступні для людини на візку (та й з дитячою коляскою теж не дуже зручні).

«Я, наприклад, скупився, їду з продуктами, і не можу заїхати на цей “пандус”. Там такий кут, що я просто перевернуся на спину. Підходить чоловік, пропонує допомогу і допомагає. Він прийде додому, буде собою пишатися. Він не подумає, що допомогти треба було тоді, коли ці будівельники будували. Було б все зроблено правильно — він би на мене й уваги не звертав, я б заїхав. Добре, що він залишився небайдужим, але краще б така ситуація взагалі не виникала. Мета нашої Асоціації — донести, що так буде зручно для всіх», — пояснює Микола.

Ще один проблемний момент — відсутність на вулицях міст тактильної плитки для незрячих, додає Микола. Без неї таким людям дуже складно орієнтуватися. Не у всіх є собаки поводирі, адже тварину потрібно утримувати, доглядати за нею, а грошей та й можливості часто немає.

З попередньою міською владою діалогу щодо питань доступності не вийшло зовсім. З керівником ВЦА, каже голова Асоціації, поки взаєморозуміння більше.

“Потрібна не постійна допомога, а безбар'єрне середовище”

Допомагати розв'язувати проблемні питання повинні «комітети доступності». У цих комітетах голови районів разом з віцегубернаторами звітують про те, що зроблено в плані доступності — побудовані пандуси, закуплений спеціальний занижений транспорт. Присутні й представники громадськості. Це, каже Микола, один з небагатьох важелів впливу на владу і можливість діалогу. В Луганській області комітет доступності зібрався на засідання 24 листопада.

«Ми довго не могли проводити засідання, бо не був призначений перший заступник. Зараз є ще труднощі з тим, що йде реформа, повноваження передаються ОТГ. Хочемо, щоб в комітеті доступності були присутні голови ОТГ або заступники, щоб розуміли, наскільки це необхідно, відповідально», — пояснює Надуличний.

Є і хороші новини. «Укрзалізниця» виділяє два спеціальні підіймачі для Лисичанської та Рубіжанської залізничних станцій. З їх допомогою людина в інвалідному візку зможе піднятися до вагона.

«Для мене це важливе питання було. Ось їхали одного разу в Київ, потрібно було у Верховній Раді виступати. Подзвонили терміново, буквально за 2 дні. Ми їдемо до Слов'янська на вокзал купувати квиток. Там у всіх круглі очі: “Як їхати? А ви нікого не попередили. Ви повинні були за тиждень попередити!” Народу стільки збіглося. Навіщо привертати стільки уваги? Мені це не приємно. Мені ця ситуація дуже запам'яталася. Цей стереотип, що людина у візку не може самостійно пересуватися, її потрібно за ручку всюди водити — навіщо? Не потрібно нам постійно допомагати, потрібно створювати безбар'єрне середовище», — підкреслює Микола.

Як все виправити: комплексний підхід і зацікавленість

Поступово ситуація зрушується з мертвої точки. І найчастіше — силами представників Асоціації та міжнародних партнерів. Наприклад, в Попасній із фінансовою підтримкою ПРООН зробили якісний пандус, який відповідає будівельним нормам. В Станиці Луганській також зробили в'їзд до інклюзивно-ресурсного центра, в Біловодську — обладнали туалет в територіальному центрі.

У кожному випадку була спільна робота: міжнародників, громадської організації та місцевої влади. Але глобальні зміни, вважає Микола, почнуться тоді, коли й представники бізнесу зрозуміють, що бути інклюзивним — вигідно.

«Бізнес теж повинен розуміти, що людина у візку — це твій покупець. Якщо вона зможе зайти — вона витратить гроші. Як це і буває в розвинутих країнах. Це теж прибуток, розширюється поле діяльності», — пояснює Надуличний.

Формула успіху тут може бути простою: компетентність, зацікавленість сторін, діалог влади та громадськості, комплексний підхід з розрахунком на майбутнє.

“Не потрібно замовчувати досягнення”

Своєю роботою Асоціація доводить, що люди з інвалідністю готові допомагати іншим. Наприклад, з початком пандемії організували «Організацію Центру волонтерської допомоги з доставляння товарів першої необхідності категоріям громадян групи ризику COVID-19 в обласному центрі Луганської області та наближених до нього населених пунктах». Допомагали купувати й приносили продукти матерям-одиначкам, літнім людям, людям з інвалідністю. Багатьом була потрібна просто підтримка і психологічна допомога.

«Брали замовлення, купували продукти й медикаменти зі знижкою 10 відсотків, доставляли. Хлопці-волонтери також навчали бабусь користуватися гаджетами, наприклад, оплатити онлайн комунальні послуги, щоб не виходити зайвий раз в людні місця. ЗМІ трохи ситуацію нагнітають, у людей навіть траплялися нервові зриви, з ними працювали психологи, спілкувалися. Люди потім з такою радістю волонтерів зустрічали, пригощали пиріжками», — розповідає Микола.

Проєкт підтримала Програма ООН з відновлення і побудови миру. За три місяці до центра волонтерської допомоги на гарячу лінію звернулися 878 осіб, 833 людини скористалися послугою доставляння. Це не тільки сєвєродончани, але і жителі селищ Борівське, Лісна дача, сіл Метьолкіне, Воєводівка, Пурдівка і Сиротине.

«Коли йдеться про людей з інвалідністю, ми повинні говорити не тільки про те, що вони ось такі нещасні сидять вдома. Потрібно говорити й про досягнення. Позитивний досвід стає поштовхом до руху вперед. 4 і 5 грудня відбудеться онлайн-форум “Життя без обмежень”. Сімейні пари-колясочники, які перемогли в однойменному конкурсі, розкажуть про свої успіхи за рік. Це дуже надихає», — резюмує Надуличний.

На шляху до доступності — поради Миколи Надуличного

1. Активна позиція — потрібно реєструвати громадську організацію, це дає більше можливостей діяти.
2. Шукати міжнародних партнерів — якщо аргументовано донести до них проблему, вони можуть оперативно надати допомогу (для нас ПРООН — справжня паличка-виручалочка).
3. Створювати діалог з владою — ця співпраця також необхідна. Для початку просто прийти на зустріч, пояснити свої цілі та завдання, чому це важливо для всіх.
4. Шукати підходи та спільну мову з представниками бізнесу, показувати їм, у чому їх зацікавленість і вигода бути соціально відповідальними. Розвивати й соціальне підприємництво.
5. Залучати фахівців — юристів, експертів з будівництва.
6. Використовувати комплексний підхід — не просто збирати гуманітарну допомогу, а думати про майбутнє, про те, що ми залишимо нашим дітям, яку інфраструктуру.
7. Нічого не боятися, в тому числі й відстоювати свої інтереси в суді.