"В дитинстві не розумів російської". Як 72-річний переселенець з Луганщини пише книгу про історію рідного села

Розмовляв в армії тільки українською, очолив перший осередок “Просвіти” в Антрацитівському районі, створив герб та гімн рідного села, видав поетичні збірки... А тепер створює унікальну етнографічну книгу та з оптимізмом дивиться у майбутнє, попри боротьбу з раком. Розповідаємо вражаючу історію вчителя та письменника Івана Захарченка

Усе життя цієї людини — як суцільне спростування міфів про проросійський, російськомовний Донбас. У будь-якому разі, він вартує не лише статті, а окремої книги. Ми поспілкувалися з Іваном Захарченком і розповідаємо про нашого земляка, яким варто пишатися.

Гімн любові до рідного краю

Освітянин, поет, краєзнавець, мовознавець і громадський діяч. Розмова з Іваном Захарченком мимоволі перетворюється на цікаву лекцію про його малу Батьківщину.

Народився Іван Михайлович на півдні Луганщини у селі Дякове Антрацитівського району (за 10 кілометрів від кордону з Російською Федерацією). Історію села знає досконально та може розповісти чимало цікавого:

“Село було велике, до революції було 7 тисяч населення, 2 церкви, міністерське училище, 2 церковно-парафіяльні школи. Тут проходив давній-давній татарський шлях, а потім цей шлях перетворився на чумацький. Чумаки возили сіль з Бахмута до Таганрогу та Ростова”.

Любов до рідного краю ще маленькому Іванкові прищепили батьки.

“Ще в школі я дуже любив своє слово українське. Батько багато казок знав, розповідав. Матінка також. У сім’ї розмовляли тільки українською, школа у нас була українська споконвіку. Що цікаво, я в дитинстві навіть не розумів російську”.

Хлопець любив квіти, рослини та хотів стати агрономом. Але там треба було складати математику, а Іван мав схильність до гуманітарних наук. Тож вступив до Луганського педагогічного інституту на факультет філології та вчився заочно. Одночасно пішов викладати у школі німецьку, яку добре знав, а вчителів на той час бракувало. Після навчання довелось відслужити в армії аж на Забайкаллі.

“Я служив у елітній частині військово-повітряних сил. В армії всі були земляки, я розмовляв тільки українською мовою, з начальством, звичайно, російською. Коли я прийшов додому у відпустку, сестра каже: “О, Ванька, а чого ти не розмовляєш російською?”. А чого я буду розмовляти російською? Моя мова рідна українська”, — усміхається Іван Михайлович.

Просвіта

Після армії він викладав українську, німецьку та історію України. Коли 30 років тому в Антрацитівському районі почав формуватися перший осередок товариства “Просвіта” (з товариства любителів української мови) Іван Михайлович його очолив.

“Головую і по сю пору, як я називаю, у внутрішній еміграції”, — у голосі знову чується посмішка.

Одним з перших завдань стало повернення української мови до місцевих шкіл, бо на той час повністю україномовними були 2 з 19 шкіл району. Наприклад, з проголошенням Незалежності були потрібні нові підручники, які держава не встигала друкувати. Але вихід знайшли:

“Книжками забезпечували своїми, у нас у Бобриковому був склад книжок. Приїздили з Луганська, Антрацита, Ровеньок. А потім ми звернулися до Львова, де є районне об'єднання “Просвіти”, і вони нам підручники передавали поїздом. Ми забирали ті підручники та розповсюджували по школах, які цього потребували”.

Потім постало питання вивчення минулого краю. Разом громадою відкрили краєзнавчі музеї у селі Дяковому і Бобриковому. Почали збирати фольклор. Сам голова районного осередку ледь не все життя збирає діалекти. Почав укладати книгу, але її лишив, коли довелось поїхати.

“Покоління до нас і ми ще говоримо українською мовою більш-менш чистою. Батьки говорили майже літературною мовою. А зараз таке засмічення — жах. Тому моя мета — донести, що були такі чудові слова як “осоння”, “рахманний”. Переселенці у нашому селі із Полтавщини, Чернігівщини та трішечки з Київщини. В основі мова Полтавського регіону”, — розповідає Іван Захарченко.

“Дякове — колиска моя калинова”

Свої знання він вписав і в історію Антрацитівського району, створивши його гімн та герб. Для цього спершу ретельно вивчив минуле.

“Наш край був “шляхом переселення” із Сибіру в Європу. Так, наприклад, переселилися угорці, вони проходили через нашу місцевість, так переселялися булгари волзькі. Тому на гербі щит слов’янський, він поділений навпіл: одна частина малинового кольору (вказівка на те, що це колись була територія війська Запорозького), а друга зелена — як надія на краще життя. І колесо — бо шляхи йшли через наш край” — пояснює краєзнавець. Гімн також написаний українською. Мені було приємно, що всі засідання райради відкривали цим гімном”, — пояснює краєзнавець.

Ще раніше створив герб рідного села: також слов’янський щит, поділений на три частини, з трьома золотими плугами (частини, з яких утворилося село) та двома блакитними стрічками, яки символізують річку Нагольну з притокою. А також двома перехрещеними козацькими шаблями:

“Це колишні землі Кальміуської паланки війська низового Запорозького, а потім Єланецька паланка була. Коли у 1775 році за наказом цариці Катерини ІІ Січ розгромили, ці землі були віддані громителям — дінським старшинам. Мої ж предки осіли тут десь у 30-х роках 18 століття”.

Уривок з гімну села Дякове

Козак запорозький — на предок великий

Омріяну волю колись тут шукав

На плесах Нагольної чистих і диких

Нам Батьківщину малу заснував.

Дякове — колиска моя калинова

Де б’є у криницях цілюща вода

Ти берег надійний добра і любові

Козацька в степу слобода.

Разом із дружиною створили й герб села Бобрикове, на якому сокіл тримає злиток золота.

“На південних околицях села Бобрикове ще давно виявили поклади золота. 10 кілограмів ще Кучмі дарували у Луганську на 10-річчя незалежності України. Потім війна перешкодила”, — пояснює Іван Захарченко.

“Я — оптиміст”

Коли розпочалася окупація Донбасу, він жив у селі Бобриково. Змушений був виїхати через свою проукраїнську позицію. До того довелося побувати навіть на допиті в бойовиків, але згадувати про це не любить. Зараз подружжя Захарченків живе на Одещині.

“Я 4 поетичні збірки тут видав, чого не було на Луганщині. У газетах друкуюся, виступаю по школах. Район мене знає. Є тут і українські села. Коли почую їхню мову — у мене серце розквітає”, — скромно додає Іван Михайлович.

У свої 72 він продовжує працювати, наразі — над історією рідного села. Матеріалу дуже багато — як з усних розповідей, так і з архівів. Щоправда, донедавна не мав комп’ютера, аби все друкувати.

Після того, як невеличка частинка його життєвої історії набула розголосу, знайшлися охочі допомогти:

“Вже дзвонили з інституту зв’язку, 12 березня заберу і в мене буде комп’ютер. Дружина вміє друкувати, і я буду вчитися. Треба набирати книжки. В мене матеріали унікальні. Правда, частина залишилася там. Коли один земляк прочитав, він мені спонсорував на видання книги, хоча він на окупованій території. Він був здивований, такого ніде не читав. Бо ніхто над цією темою не працював”.

Іван Михайлович не любить скаржитись. І навіть про те, що бореться з онкозахворюванням, каже якось мимоволі:

“Зараз почуваюся непогано. Їжджу в онкодиспансер на крапельниці, аналізи здаю. Лікування тут дуже хороше. Я оптиміст”.

Про брак грошей не згадує зовсім. Про це можна здогадатись лише за “обмовками” на кшталт того, що виписувати більше україномовних газет не дозволяє пенсія. Допомоги для нього просять друзі, як ось у цьому пості.