"Прикипаємо до них душею": як на Луганщині працюють патронажні сестри Червоного Хреста

Патронажні сестри працюють тільки в Луганській і Донецькій областях. Про свої складнощі та радощі розповіли «ВВ».

Умовно самотні люди похилого віку

Прифронтова Трьохізбенка. Приватний будинок, повитий виноградом двір, під навісом складені дрова. Тут вже багато років живе Олександра Семенівна Медведєва. Понад 40 років вона пропрацювала в місцевій школі, викладала математику, встигла побути завучем.

На схилі років 74-річна пенсіонерка залишилася одна.

«Ми жили добре. Дочка і зять теж працювали в школі вчителями. Онуки в мене є, троє. Старшому вже 17 років, молодші в третьому і другому класі. Але з початком бойових дій, тільки перший літак прилетів до нас на поземному польоті, мої діти відразу поїхали. Вони побоялися подальшого розвитку подій. Їхали всі, хто куди», — згадує пенсіонерка.

З будинку Олександра Семенівна практично не виходить. Раніше просила сусідів іноді купувати їй хліб, заморожувала кілька буханок і потихеньку їла:

«Свіжий хліб їла раз в 3 тижні. Продукти важко було закуповувати. Не будеш же постійно просити, у всіх свої справи, проблеми, тут багато літніх людей», — розповіла вона.

Життя пенсіонерки змінилося, коли в її житті в новій ролі з'явилася її колишня учениця Наталя. Вона працює патронажною сестрою. Допомагає не тільки купити продукти, а й принести води, дров, щось прибрати в будинку.

«Вона приходить до мене зі своєю добротою, своєю ласкою, своєю душевною турботою налаштовує мене на позитив. І хочеться жити!», — не приховує емоцій колишня вчителька. 

Світло у віконці

Наталія Анохіна — привітна і балакуча. До 2008 року вона була медичною патронажною сестрою, потім почала працювати в Слов'яносербській обласній туберкульозній лікарні. Через бойові дії понад 200 співробітників скоротили.

Декілька років тому Наталя знову повернулася до роботи в Товаристві Червоного Хреста, але вже без медичних послуг. На велосипеді або скутері тепер курсує по селищу між своїми підопічними.

«Допомагаємо і білизну поміняти, якщо бабуся сама не може. Загалом, робимо все, що попросять. Робота моя мені подобається, я вважаю, що користь людям я приношу. У нас не всі люди самотні. Є умовно самотні — коли діти через конфлікт залишилися на тимчасово окупованій території. Немає можливості приїхати, а зараз ще і коронавірус. Наприклад, в одного мого підопічного дочка живе в Луганську, але вона сама проживає в гуртожитку, у неї взагалі немає можливості забрати батька. Ми у них таке «світло у віконці», — розповідає Наталя.

Зараз у неї 6 підопічних, всі умовно самотні. Троє майже не встають, ледве пересуваються будинком. Всі жадають, серед іншого, і спілкування. Селище практично ізольоване, автобус приїжджає раз на день.

«Для них дуже важлива така підтримка. Вони люблять поговорити, згадати, розповісти про своє життя. Спілкування теж допомагає. Та й ти душею прикипаєш, знаєш все, що відбувається в будинку і сім'ї. Так трапляється, що вони йдуть. У мене померла підопічна, я так важко переживала. Досі проїжджаю повз її будинок і мене за інерцією тягне до цієї людини. А людини немає», — каже патронажна сестра.

“Ми стаємо членами їхніх родин”

У Надії Зіньковської з Лисичанська історія в чомусь схожа. 15 років вона пропрацювала медичною патронажною сестрою, а ось уже три роки виконує соціальну роботу. Її підопічні не просто літні, а люди з інвалідністю.

чоловік пересувається тільки по квартирі на милицях. Допомагаємо у всьому — оформити субсидію, заплатити за комунальні послуги, купити продукти та ліки, навіть викупати. Ходимо до поліклініки, розповідаємо про їх скарги, консультуємося з лікарем. У мене була пара підопічних, яким снаряд поцілив у будинок. Залишилася одна воронка. Залучали Норвезьку рада у справах біженців, щоб їм допомогли відновити житло».

Складнощів додає і специфіка міста. Через борги водоканалу за електроенергію в Лисичанську часто вимикають воду. В основному кілька разів на день здійснюється підвезення (силами ДСНС), але вийти з відрами навіть до під'їзду підопічні Надії Михайлівни не можуть, так що для неї з'являється додаткова робота.

“Обкладала підопічну пляшками з гарячою водою, щоб врятувати від холоду”

Деякі історії зі щоденної рутини патронажних сестер просто вражають. Наприклад, 60-річна незряча мешканка Лисичанська взимку буквально мало не замерзла, адже живе в напівпорожньому старому гуртожитку, в якому відключили опалення.

«Все давнішнє, старе, вікна теж. Якщо морозно на вулиці, у неї вдома +2 градуси. Вона весь час лежить, сусідів немає, які могли б їй допомогти. Жінка пропадала від холоду. Ми зібрали їй теплі речі, ковдри. На свою пенсію менш як 2 тисячі гривень вона не могла собі купити навіть теплі шкарпетки. Намагалися їй поставити електричний обігрівач — не витримувала проводка. І ми викручувалися: приходжу ввечері (благо живу недалеко) з ліхтариком, нагріваю воду, наливаю в пляшки. І обкладала її. Рятували, як можемо. Вона зараз просто ожила, вона стала радісна», — розповіла сестра.

Але при всьому цьому клопітна і морально важка робота залишається улюбленою.

«Мені подобається допомагати людям, бачити, як блищать їхні очі. Старість нікого не обійде. Потрібно віддавати людям ласку і тепло. Я від цього отримую багато позитивних емоцій», — говорить Надія Михайлівна.

Історія питання 

Патронажна служба існувала в Товаристві Червоного Хреста України з 1961 року протягом 55 років. Це була медична патронажна служба, яка надавала послуги саме медичного характеру за призначенням лікаря. Медичні сестри Червоного Хреста приходили додому до людей, які не могли відвідувати поліклініку — маломобільних, інвалідів, ветеранів. 2016 року такі патронажні служби залишилися без державного фінансування.

«З огляду на події, які відбуваються в Луганській і Донецькій області, Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтримав проєкт «Патронажна служба» і продовжує його фінансувати. Проєкт почав роботу на територіях, підконтрольних уряду України у 2017 році. Тепер це соціально-побутові послуги, допомога в побуті. Для наших підопічних це життєво необхідна допомога. Близько 20 осіб прикуті до ліжка, багато хто живе у віддалених селах, буває, що на вулиці залишається один будинок. Наші співробітники йдуть до них і взимку, і влітку, і в дощ, і в сніг, долаючи величезні відстані. Люди чекають приходу патронажної сестри й щоб поспілкуватися, адже всі підопічні — люди самотні або умовно самотні», — говорить фахівчиня Луганської обласної організації Товариства Червоного Хреста України Тетяна Сарапулова.

Зараз в Луганській області працюють 30 патронажних сестер. Вони надають допомогу 175 людям.