Подвиг, який не згасає: як мешканці сходу України брали участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи

У 39-ті роковини катастрофи на ЧАЕС Східний Варіант розповідає, як мешканці сходу брали участь у її ліквідації

Найбільша катастрофа в ядерній енергетиці

60-ті роки минулого століття увійшли в історію Радянського Союзу, як час підкорення космосу та атому. Більшовицький режим намагався довести всьому світу, що саме він — лідер науково-технологічного прогресу. Плакати та лозунги «Мирний атом» прикрашали будівлі, а в країні відкривали все більше атомних електростанцій. Та поруч із бажанням лідирувати з’явилося ігнорування будь-яких негативних сценаріїв використання атомної енергії.

Насправді аварії на атомних електростанціях Радянського Союзу були й до 1986 року, і чимало. Та навіть це не спонукало державних діячів приділити більше уваги безпеці реакторів та підготовці працівників.

Чорнобильську атомну електростанцію (ЧАЕС) побудували біля міста-супутника Припʼять, що за 110 км від Києва. Перший енергоблок запустили в 1977 році, четвертий — в 1983. На момент аварії будувалося ще два.

25 квітня 1986 року планували призупинити четвертий енергоблок для технічного обслуговування. Це вирішили використати для проведення експерименту: дізнатися, як реактор працюватиме у випадку втрати зовнішнього електропостачання. Експеримент почали вночі 26 квітня о 1:23:04. У якийсь момент реактор почав нарощувати потужність. О 1:23:40 оператор натиснув кнопку аварійного захисту. Однак замість припинення ланцюгової реакції в реакторі, потужність росла все вище. За декілька секунд відбувся вибух.

Четвертий енергоблок був повністю зруйнований. На дах електростанції та територію навколо викинуло залізобетонні, металеві конструкції й графітові блоки, які несли в собі сотні рентген опромінення. З місця, де раніше був реактор, підіймався стовбур радіаційної хмари, яка стрімко розповсюджувалася навкруги.

Коли працівники станції та державні діячі усвідомили, що сталося, зрозуміли: діяти треба швидко. Відлік йшов на хвилини. Постало завдання — закрити четвертий енергоблок, щоб стримати розповсюдження радіації. Найближчі міста та села розселити. Техніку, яка брала участь у ліквідації, засипати землею. У подальші роки в ліквідації наслідків брало участь близько 600 тисяч людей з усього Радянського Союзу. Зокрема, і зі сходу України.

Донецькі шахтарі, які проклали тунель під четвертий енергоблок

Вогонь на даху станції та території довкола загасили до ранку 26 квітня. Однак реактор продовжував палати. Щоб загасити його, гелікоптери скидали тонни піску, свинцю та доломіту в саме «жерло». Один із пілотів — Ігор Письменський родом із Луганська. З 27 квітня до 2 травня він засипав зруйнований реактор із повітря. Провів 29 польотів, скинув 100 тонн речовин. За час своєї роботи Ігор Юрійович отримав 53 дози опромінювання. За заслуги перед народом був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Після вибуху під завалами реактора опинилося 200 тонн ядерного палива. Учені припускали: якщо ця маса пропалить фундамент та потрапить у річку Дніпро — сталася б масштабна катастрофа, яка зробила б територію України непридатною для життя. Щоб ядерна маса не зруйнувала фундамент, вирішили укріпити плиту та охолоджувати її рідким азотом. Підземні роботи поклали на радянських шахтарів, зокрема й із Донбасу.

«Вранці 3 травня 1986 року мені зателефонував міністр вугільної промисловості України Микола Сургай та попросив, щоб я до нього під’їхав (міністерство перебувало в місті Донецьк). Хоча, пам’ятається, це був вихідний (у зв’язку з першотравневими святами тоді поспіль йшли чотири неробочі дні), але я перебував на роботі, тому одразу ж приїхав до міністра. Розмова з ним була недовгою. Він буквально кількома словами розповів мені про аварію на ЧАЕС те, що в принципі я вже знав із повідомлень програми «Час», додавши, що шахтарям доручено взяти участь у роботах із ліквідації її наслідків. «Там, судячи з усього, доведеться зводити ствол, — сказав Микола Сафонович, — і з нього йти під реактор. Тобі сьогодні треба буде виїхати до Чорнобиля в складі групи працівників нашого міністерства й на місці розібратися, що там до чого». — Що взяти із собою? — уточнив я. «Бери голову та логарифмічну лінійку» — жартома відповів міністр», — ділився спогадами про той час заслужений шахтар України, Лауреат державної премії в галузі науки й техніки, мешканець міста Донецьк Євген Новік.

Будувати ствол шахти та прокладати тунель під четвертий реактор треба було під будівлею третього енергоблока. Рівень радіації там — досить високий.

Прокладати 139-метровий тунель вирішили за допомогою прохідницького щита, який орендували в київських метробудівників. Проходку здійснювали відбійними молотками та лопатами, а за допомогою щита стіни тунелю зміцнювали залізобетонними тюбінгами. Висота тунелю визначалася внутрішнім діаметром щита — 1,8 метра.

«Розібравшись на місці в ситуації, я поїхав до Донецька за людьми та необхідною для роботи технікою. (…) У вівторок 6 травня в Донецьку я зібрав приблизно 1,5 тисячі інженерно-технічних працівників та робітників — кістяк нашого колективу. Розмова відбувалася в актовій залі управління тресту. Розповів їм про поставлене перед нами завдання. «У Чорнобилі, — кажу, — звісно, не малина, але працювати можна. У кого є проблеми зі здоров’ям там, зрозуміло, не місце, а всім іншим робота цілком під силу». До відрядження на АЕС ми нікого не примушували. Усі, хто поїхав туди від нашого тресту — добровольці. Єдине, про що мене запитали тоді в актовій залі, якою буде зарплата. Я відповів: «Добуватимуся, щоб вона була не меншою, ніж середня зарплата на донецьких шахтах». Це всіх влаштувало», — розповідав Євген Новік свої спогади для дослідників Національного музею «Чорнобиль».

У травні-січні в роботах під реактором узяли участь близько 500 шахтарів із Донеччини, а всього через чорнобильський загін Мінвуглепрому СРСР пройшло 4 тисячі осіб, пригадував Новік. Спочатку працювали прохідники, а потім і експлуатаційники.

Приїжджих шахтарів селили в одній із чорнобильських шкіл-інтернатів. Видавали одяг, їжу, постільну білизну. Цілодобово працювали душові, а приміщення регулярно дезінфікували. Роботу організували в 8 змін по 3 години кожна. У зміні було 15–20 людей.

До 30 травня будівництво тунелю завершили, ще два тижні проводили проходку під фундаментом блоку. Арматуру під плиту монтували також шахтарі.

«Наш загін закінчив роботу в Чорнобилі десь 25–27 червня. Офіційною датою закінчення будівництва підреакторної плити вважається 28 червня 1986 року — мабуть, тоді був підписаний акт приймання цього об’єкта в експлуатацію. У жовтні чи листопаді того ж року вийшов Указ президії Верховної Ради СРСР про нагородження державними нагородами шахтарів, які брали участь у роботах на АЕС. Незабаром після цього в Донецькому обласному комітеті партії перший секретар обкому Миронов Василь Петрович вручив ордени та медалі тим, хто відзначився. Усі наступні роки донецькі учасники будівництва захисної плити під реактором збиралися разом не 26 квітня, а 2 травня, коли до Донецька з Києва приїжджав колишній міністр вугільної промисловості України Микола Сургай», — розповідав Євген Новік.

Про участь шахтарів із Донеччини в ліквідації аварії на ЧАЕС присвячений розділ у книзі «Дзвони Чорнобиля. Чорнобиль у долях сніжнянців» авторів О. І. Бривко та М. В. Бривко. Видання розповідає про участь у ліквідації шахтарів зі Сніжного.

З перших днів ліквідації на ЧАЕС працювали гірняки з Донеччини. Зокрема, з міста Сніжного. Це були працівники шахт «Ударник», «Зоря», «Північна», «Сніжнянська», «Міуська», «Ремівська», «Схід». Гірняки розміщувалися в школах, гуртожитках та спеціальних наметових містечках. Сніжнянці знаходилися в Донецькому полку громадянської оборони № 73414 у селі Рудня-Іллінецька. Також ліквідатори проживали в селах Оране та Іллінці.

Військові містечка складалися з наметів, у кожному — по 24 людини. Були організовані їдальня, санчастина, баня, склад з одягом, продовольчі склади, дім для командира полку. Дисципліна, пригадують автори Дзвони Чорнобиля», була військова. Суворо забороняли ходити до лісу, збирати гриби та ягоди.

Та не тільки з Донеччини були залучені гірняки. Тоді в Союзі мобілізували всі сили для різних задач. Зі сходу України приїжджали будівельники, пожежники, охоронці порядку.

Одним із будівельників був Олександр Доронін, який входив у бригаду тресту «Агроспецмонтаж». У травні-червні 1986 року їхньою головною задачею був монтаж водопроводу та опалення в приватних будинках Чорнобильської зони, які зводили для переселенців. Роботу починали о 6 ранку та закінчували після заходу сонця. За день мали виконати роботу в 4 будинках. Працювали швидко та злагоджено. Завдання виконали за місяць, хоча давали два. Після участі в ліквідації Олександр Доронін працював у тресті «Агроспецмонтаж». З листопада 2010 року до грудня 2013 року — міський голова Сніжного.

«Головними задачами співробітників МВС була охорона порядку обʼєктів особливої важливості, вузлів звʼязку, складів пального, магазинів та інших важливих обʼєктів. А також перевірка перепусток та вантажів, які ввозили та вивозили із зони. (…) Швидко зорієнтувалися в страшній ситуації медичні працівники, які надавали першу медичну допомогу потерпілим. У тому числі медичні працівники зі Сніжного. Разом із бригадами медиків у зону відправилися і водії «швидкої допомоги». Однією з перших бригад медичних працівників була Донецька, яка складалася з 90 добровольців. Працювали у 30-кілометровій Зоні відчуження по 20 годин, на відпочинок виділялося всього 4 години. Медики обʼїжджали села довкола станції — Бобри, Марʼїнка, Марʼяновка, Новий Світ тощо. В екіпаж входили, окрім водія, лікар та фельдшер. Якщо проводили повну перевірку населення, що залишалося, то додатково брали й лаборанта. Машина була оснащена медичною аптечкою та стаціонарним дозиметром», — розповідають автори «Дзвони Чорнобиля. Чорнобиль у долях сніжнянців».

Головною задачею була евакуація дітей до 7 років, вагітних жінок, самотніх людей поважного віку, надання медичної допомоги населенню, евакуація постраждалих до лікарень. Тих, хто залишався в зоні, обстежували за допомогою мобільної лабораторії. У людини брали аналіз на рівень лейкоцитів у крові. Якщо він нижче 3000, то людину одразу ж вивозили із зони, як хвору.

Викладачі Донецького політехнічного інституту брали участь у ліквідації у 1987–1990 роках

Завдяки титанічним зусиллям ліквідаторів, до грудня 1986 року вдалося «закрити» зруйнований четвертий енергоблок та покращити радіаційну ситуацію в країні. Тоді ж енергетики відновили роботу трьох реакторів ЧАЕС, які не постраждали.

Однак дезактивація в Чорнобильській зоні продовжувалася: прибиралося радіоактивне сміття, хоронилася в могильниках заражена техніка, робили пилопридушення. З тріщин «Саркофагу» просочувалися радіоактивні речовини. Тож була потреба в уточненні зони зараження та ділянок дезактивації. Для цієї роботи залучали викладачів військових кафедр університетів та інститутів, працівників військкоматів та офіцерів запасу.

31 викладач військової кафедри Донецького політехнічного інституту брали участь у ліквідації наслідків аварії у 1987–1990 роках. Про це йдеться у виданні «Книга памʼяті ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Донецька область».

Підполковника Сергія Воробйова назначили командиром 1-го батальйону, у якому він пропрацював із березня до травня 1987 року. Батальйон виконував роботи на третьому енергоблоці ЧАЕС: дезактивував турбінний цех, приміщень та обладнання машинної зали. Найскладнішими виявилися роботи з очищення даху. Завдання було прибрати все, що там залишилося після вибуху.

«Працювали тройками. За 2–3 хвилини підіймалися на дах, перший ломом вирубував графіт, другий тримав мішок, третій — лопатою вантажив у нього графіт і скидали мішок вниз. Спершу роботи на даху були не більше півтори хвилини. Далі мішки вантажили на автомобілі та везли на заховання», — пригадував Сергій Воробйов у книзі «Книга памʼяті ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Донецька область».

Підполковник Георгій Кузьменко народився в селі Вовчків Київської області. На момент аварії він був старшим викладачем Донецького політехнічного інституту. За наказом із 27 липня 1987 року працював командиром 1-го батальйону 25-ї бригади хімічного захисту. Батальйон працював на «очищенні» та «зачистці» населених пунктів 30-кілометрової Зони відчуження, пилопридушував тутешні дороги та шляхи до ЧАЕС.

«Вимірюючи рівні радіації в «брудних» та «чистих» селах приладом ДП-5, я бачив, що результати мало чим відрізнялися. Плямистість радіаційної ситуації не дозволяла виявити кордони забруднення, причому все змінювалося під впливом поганої погоди чи напрямку вітру. Люди скаржилися, що болить голова, горло, що вони сильно втомлюються. Зʼявилося страшне слово «гробові» — ним називали щомісячну виплати в 30 рублів. В одному селі її платили, у другому — ні, хоча колгосп один. Кожен виїзд до села залишав гіркий слід. Був розпал літа, зріла полуниця, вишня, та для їжі вони придатні не були», — пригадував Георгій Кузьменко.

Через аварію із сільськогосподарського обороту вилучили близько 5 млн га земель, навколо АЕС створили 30-кілометрову Зону відчуження, знищені та поховані сотні сіл. Та це ніщо в порівнянні з людськими жертвами. За різними оцінками від аварії та її наслідків постраждало 5–9 млн осіб. Близько 600 тисяч людей узяли участь у ліквідації катастрофи. Сьогодні дослідники, військові та пожежники й далі несуть службу в Зоні відчуження, щоби підтримувати захисні споруди в належному стані та відстежувати радіаційний рівень.

Памʼять після

У 1990 році рішенням Донецького обласного виконавчого комітету офіційно зареєстрували Донецьку обласну організацію «Союз Чорнобиль». Після по регіону створювали її міські та районні представництва.

Донецька обласна організація «Союз Чорнобиль Україна» перша в країні почала перерахунок заробітних плат та пенсій ліквідаторам. При підтримці Ради організації, перерахунки провели в Дзержинську, Донецьку, Кураховому, Макіївці, Горлівці, Марʼїнці, Дебальцевому, Докучаєвську тощо. Протягом десятиліть учасники Союзу підтримували одне одного, допомагали розв'язувати проблеми, організовували лікування та культурно-масові заходи.

Великим досягненням Донецької організації є безпосередня участь у розробці Проєкту Закону України про соціальний захист ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС, який прийняли 28 лютого 1991 року.

У 2002 році на базі донецької загальноосвітньої школи № 11 створили Музей «Памʼяті ліквідаторів аварії на ЧАЕС». Поступово він наповнювався експонатами, які розповідали про участь мешканців Донеччини в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Традиційно в День памʼяті ліквідаторів аварії на ЧАЕС (14 грудня) та на роковини трагедії (26 квітня) у музеї проводили памʼятні заходи за участі ліквідаторів.

На 20-ті роковини катастрофи, 26 квітня 2006 року, у Донецьку відкрили памʼятник ліквідаторам. Такі ж монументи відкривалися в інших містах області.

Ліквідатори пожертвували своїм здоровʼям та життям, щоб зберегти наше майбутнє та можливість жити в Україні. Сьогодні, під час повномасштабної війни з росією, особливо важливо памʼятати їхній внесок. Майже вся Луганщина та частина Донеччини перебувають під російською окупацією. На жаль, в окупації залишилися матеріали та архіви, які стосуються історій ліквідаторів зі сходу.

Тож ми мусимо памʼятати про земляків, які прийшли на допомогу тоді, коли це було необхідно.

***

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів