Відновлення правди. Як лемки та бойки опинилися на Донеччині

У рамках історичного проєкту «Деколонізація. Відновлення правди» Східний Варіант поспілкувався з представниками родин-переселенців 1944–1951 років, щоб дізнатися про їхні долі.

Діти переселенців стали переселенцями

Андрій Тимчак народився в селі Званівка Бахмутського району Донецької області. Бувши громадським активістом, після початку повномасштабного вторгнення він покинув рідне село та евакуював родину на захід країни. А після пішов до найближчого військкомату та мобілізувався. Зараз він — військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

Ставши переселенцем, пан Андрій несвідомо повторив долю своїх дідусів та бабусь — лемків із Бойківщини. У 1951 році вони покинули рідне село Ліскувате, яке за угодою між двома країнами перейшло з Української РСР до Польщі.

Надія Тутова народилася в селі Роздолівка Бахмутського району Донецької області, у якому проживала до 25 років. А потім переїхала в сусідній Бахмут. Працювала в Сіверській школі вчителем географії й біології, а потім — в органах місцевого самоврядування. Зараз Надія працює в Бахмутській райдержадміністрації та проживає в Новому Роздолі на Львівщині.

Її батьки, теж із села Ліскувате, були переселені на Донеччину. У першому потязі, який рушив із заходу на схід на Трійцю 1951 року, були її тітка Анна та її двоюрідні й троюрідні брати та сестри.

Так діти переселенців і самі стали переселенцями.

***

9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали Угоду між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки й Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР.

Таке «переселення» тривало в декілька етапів. У 1944–1946 рр. за угодою із територій сучасної Польщі до західних і південно-східних областей України було депортовано 482 тисячі українців. Під час операції «Вісла» в період з 28 квітня до 29 липня 1947 року насильно вивезли 137–150 тис. українців з їхніх етнічних земель на території Польщі. Остання угода між державами мала назву «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» і була укладена 15 лютого 1951 року. Вона мала сприяти «вирівнюванню» державного кордону між СРСР та Польщею. Це призвело до чергової хвилі «переселення», яке розпочалося 13 червня того ж року і тривало 6 місяців.

«Радянський Союз та Польща ніяк не могли визначитися із державними кордонами. Переговорний процес тривав з 1944 до 1951 року, було підписано кілька угод і за їхніми результатами переміщено близько 750 тис. осіб. З територій, які радянська держава віддала Польщі, місцеве населення вивезли в інші регіони України. Перша хвиля депортацій була відносно добровільною, люди ще не до кінця розуміли, що таке радянська влада. Вони чули про голод 1933 року, знали про репресії 1937 року, але вважали ці чутки перебільшеними. Хтось повірив у пропаганду й щасливе соціалістичне майбутнє, а хтось тікав від терору польського підпілля», — розповідає директорка Державного архіву Донецької області Ірина Шишолік.

На територію тодішньої Сталінської, а зараз Донецької, області переселили 10037 лемків і бойків — представників етнографічної групи українців. Із села Ліскувате люди розселилися в села Званівка, Роздолівка та Верхньокамʼянське.

Доля родини Тимчаків-Диркачів

Батьки Андрія Тимчака були ще маленькими, коли їхні родини опинилися на Донеччині. Стефану Михайловичу Тимчаку було 11 років, а Любові Андріївні Диркач — 7. У родині батька Андрія було 5 дітей (один із яких Стефан), їхня мати Юлія Іванівна та її брат. У родині матері — 2 дітей (одна з яких Любов) та їхня мати Теодора Іванівна.

Дідусь Андрія з материнської лінії, Іван Анатолійович Диркач, виступав проти радянської влади, за що потрапив до в’язниці. Ставлення до родини після цього було відповідним, як до «ворогів народу». Диркачі мали власне фермерське господарство і вважалися заможною сімʼєю, та коли прийшла радянська влада, то з дому їх вигнали, а на місці ферми зробили колгоспний двір.

Їхнім односельчанам казали: «Хто допоможе Диркачам — той поїде до Сибіру». Однак люди все одно допомогли. Мати та двох її дітей приймали до себе їхні ж колишні працівники, що робили на фермі. Сильно ризикуючи, але допомогли.

Після укладання угоди між державами, людей попереджали, що їх будуть переселяти. Перед мешканцями карпатських гір постала пелена невідомості: «Що то за Донбас? Що за люди там живуть? Чого очікувати від переселення?». Доводилося лише чекати та збирати найнеобхідніші речі.

Пан Андрій розповідає, що в селі Ліскувате після новини про переселення сформували групи із сільської молоді. Вони рубали ліси, що були поруч, а деревину відправляли на схід — на місце майбутнього проживання. Там із неї мусили будувати будинки для новоприбулих. Та сталося так, що дорогою деревина щезла. Куди саме — невідомо й досі. Тож після прибуття люди будували собі хати з місцевого матеріалу — верб та акацій. Стругали, різали, а потім — обмазували глиною. Перші будиночки переселенців були зовсім малими — 6 на 7 метрів. Спочатку в одній такій хаті проживала не одна, а мінімум дві родини.

Переселення проходило організовано, розповідає Андрій Тимчак. Головним транспортом для перевезення людей був залізничний потяг. До станції родин із речами підвозили. А там уже чекали вагони. Один вагон — на дві родини. За декілька днів шляху лемки та бойки прибували до Сіверська, а звідти вже самотужки добиралися до місця нового проживання.

«Ці люди були закріплені за колгоспами. Вони їхали не в село Званівка за конкретною адресою. А їхали в колгосп імені Хрущова. Приїхали, розселили людей у 3 села. Центральний колгосп був у Званівці, туди ж переселилася родина мого батька. А матері — до Роздолівки. Третім селом, куди потрапили переселенці, було Верхньокамʼянське. Усі вони недалеко одне від одного — у середньому за 10 км. Так і проживали», — розповідає Андрій Тимчак.

Пан Андрій розповідає, коли лемки переселилися в ці села, то почули українську мову. Тому мовної проблеми не було. Однак перші роки на Донбасі для лемків усе одно були складними. На зміну прохолодній дощовій погоді карпатських гір прийшла засушлива донбаська спека. Та поруч були озера, річки. Давали у використання землю, і багато, чого не вистачало в горах.

До початку повномасштабної війни пан Андрій активно вивчав історію своєї родини, а разом із дружиною Юлією та дітьми в селі Званівка вони стали амбасадорами лемківської культури на Донеччині. У 2015 році власними силами відкрили «Лемко-центр» — прямо у власній оселі. Для цього виділили одну з кімнат, яку облаштували для проведення заходів.

«Лемко-центр» проводив культурно-просвітницькі заняття для дітей, тренінги, майстер-класи. А найвідомішим заходом стало проведення вертепу. Найактивнішими учасниками були діти Андрія та Юлії — Артур, Захарій і Варвара.

Після початку повномасштабного вторгнення Андрій Тимчак мобілізувався і зараз проходить службу у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Його молодший брат, Роман Тимчак, також долучився до Збройних сил України.

У будинку Андрія та Юлії, де був «Лемко-центр», деякий час після початку повномасштабної війни розміщувався гуманітарний штаб. Однак у лютому 2023 року туди прилетіли ворожі снаряди. Згоріло все, що було всередині. Зокрема й деякі сімейні реліквії, які ще дідусі та бабусі привезли з Бойківщини. Наприклад, старовинне розписне трюмо. Єдине, що залишилося у родині, це вишиванка бабусі Андрія. Зараз вона знаходиться на зберіганні в київському музеї.

У 2000 році батьки Андрія відвідали рідне Ліскувате. Тоді, пригадує чоловік, Україна та Польща домовилися про перетин кордону колишніми переселенцями без закордонних паспортів. Стефан Михайлович і Любов Андріївна вперше за багато років вступили на землю, на якій народилися. Хата Любові збереглася, а Стефана — ні.

«Вони побачили практично покинуте село. Через нього прокладено дорогу, яка веде до одного з пунктів пропуску між Польщею та Україною, та якою користуються прикордонники. А людей у селі живе небагато».

Доля родини Василишиних-Бандрівських

Батьки Надії Тутової, Олексій Василишин та Наталка Бандрівська, а також їхні батьки, народилися на заході Бойківщини в селі Ліскувате. Були доволі заможними людьми. Мали свою землю, де вирощували різні культури, переробляли їх та продавали.

«Батьки багато розповідали про село Ліскувате, про ті звичаї, про традиції. І завжди говорили про це з теплом. Не дивлячись на те, скільки років вони прожили на Донбасі, у Бахмутському районі, але все-таки село Ліскувате було тією територією, де вони народилися, і вони вважали, що це їхня домівка до самої смерті», — ділиться пані Надія.

У першому потязі, який на Трійцю 1951 року вирушив на Донбас із людьми, які мали будувати помешкання для переселенців, булі рідна сестра мами Надії — Ганна, її двоюрідні й троюрідні брати та сестри. Її мама, Наталка Бандрівська, виїхала останнім ешелоном у жовтні.

«Важко передати біль, який люди відчували, коли їм говорили виселятися: люди плакали, боялися. Брата мого діда відправили до Сибіру на 10 років, бо не хотів іти до колгоспу. Тож люди не знали, куди їх повезуть. У селі Роздолівка, куди зі станції привезли молодь, їх поселили в місцевих людей, зустріли ніби добре, але умови праці й життя були зовсім різні: різний менталітет, мова, інколи не розуміли один одного, на релігійні свята не виходили на роботу, за що приїжджим ставили прогули», — розповідає Надія Тутова.

Якщо в Ліскуватому люди мали деревʼяні будинки, то тут — хати-мазанки, які були вологі й сирі. Опалювати вугіллям спершу не вміли, було холодно, а на ранок вода у відрах замерзала.

«Важко жилося, багато хворіли, бо ж клімат інший зовсім. Але треба було жити далі, тому працювали в колгоспі, молодь знайомилася, одружувалася: моя тітка перша вийшла заміж за місцевого».

У 2012 році Надії, її чоловіку Петру, дочці Анні та батьку Олексію вдалося поїхати до Ліскуватого Підкарпатського воєводства. Уперше за довгий час Олексій Василишин опинився на рідній землі у віці 80 років. Не було вже рідного будинку, а тільки стара груша і криниця, яку колись ще молодим Олексій викопав разом зі своїм дядьком.

«І коли ми приїхали до церкви, мій тато впав на коліна й почав цілувати землю… Це було так пронизливо — сльози, емоції. І ми вирішили зібрати спогади людей, поки ще є кому розповідати», — каже Надія.

Надія Тутова разом зі своїм чоловіком та донькою стали авторами книги «Бойківщина — Донбас», у якій зібрали історію сіл, список переселенців, яких виселили, їхні звичаї та побути, говірки, весільні пісні, обряди тощо. Книга вийшла у 2017 році.

Чоловік Надії помер у лютому 2022 року від онкології. А невдовзі почалося повномасштабне вторгнення росії. Надія разом зі старенькою мамою Наталкою виїхала на Львівщину та оселилася в Новому Роздолі. Наталки Василишиної не стало в січні 2023 року. Пані Надія і зараз проживає в Новому Роздолі, продовжує працювати в Бахмутській районній державній адміністрації.

Значення переселення для Донеччини

Переселення 1944–1951 років мали катастрофічні наслідки для людей. Багато родин втратили зв’язок із рідними — батьками, братами й сестрами, які жили в інших селах. Більшість втратили майно. Держава обіцяла відшкодувати втрачене та надати будинки замість тих, що лишилися на польській території. Однак усе було не так, розповідає директорка Державного архіву Донецької області Ірина Шишолік.

«Приїхавши на місце, замість знайомих добротних дерев’яних будівель, люди побачили недобудовані хати-мазанки. До настання холодів ані глина, ані дерево не встигли просохнути й приміщення лишалися вологими. Від чого стіни покривалися інеєм. Дров для опалення не було, а палити вугіллям люди не вміли через що мерзли й часто хворіли. Звикали до нових умов життя та клімату довго і важко. Мусили адаптуватися до нових умов господарювання. Замість одноосібного господарства відтепер працювали в колгоспах, за роботу отримували не гроші, а трудодні. Часто стикалися із мовним бар’єром та чужим радянським світоглядом. Одним словом, переселення було важким випробуванням для людей. Хтось намагався втекти назад, а хтось зумів приборкати та навіть полюбити степ. Бойки втратили домівки, але змогли побудувати нові, зберегли мову та навіть свою культуру та віру», — розповідає директорка архіву.

Лемки та бойки пристосовувалися до нових умов життя. Поступово переймали звичаї мешканців Донеччини. Згодом виявилося, що вони мали багато спільного із місцевими, стали з’являтися змішані сім’ї.

«Поступове відродження культурної та історичної спадщини депортованого народу почалося із набуттям Україною незалежності. У місцях проживання переселенців із заходу України побудовано храми Української греко-католицької церкви (УГКЦ), а у Званівці — найбільший монастир УГКЦ на сході України», — підсумовує Ірина Шишолік.

За словами директорки архіву, культурний спадок поселень лемків та бойків відіграє важливу роль у визначенні Донеччини українською територією:

«Попри тотальну русифікацію осередкам української культури вдалося вижити у ворожому середовищі. І це дає надію на відродження національної культури області після завершення війни».

***