У картатій сумці під сидінням: як у 2015 році вивозили Кубок чемпіонату України з футболу з окупованого Донецька

Владислав та Лариса Бєлінські — родина з Донецька. Там вони мешкали та працювали до 2015 року. Ще в 1993 році Владислав відкрив фірму кур’єрської доставки. За два десятки років роботи компанія розширювалась: збільшувала кількість кур’єрів, автівок, приходили великі клієнти. Після початку російської окупації Донеччини, доставка продовжувала працювати для українців близько року, навіть попри те, що проросійські бойовики вигнали компанію з офісу. Вони дали три дні на те, щоб працівники звільнили приміщення, де згодом облаштували свою казарму. 

Родина розповідає, що залишались жити в Донецьку, бо вірили, що бойові дії не можуть тривати довго, а окупація скоро завершиться. А ще прооперували матір і мали затриматися на якийсь час до її відновлення. Водночас компанія ніколи не перереєстровувалася за так званим “днрівським” законодавством і жодного разу не приймала оплату за послуги у рублях.

“Ви зможете!?”

Одного разу, після вимушеного переїзду в новий невеликий офіс, компанія отримала незвичний та цінний запит — відвезти до Києва престижний український футбольний трофей.

“8 травня 2015 року прийшли дівчина і хлопець з таким гарним шкіряним кофром, представились, що вони з «Донбас Арени», і їм треба відправити Кубок. Сказали, що декілька днів безуспішно намагалися відправити через інших перевізників, але ніхто не гарантував доставку такого вантажу. До нас вони звернулися з єдиним питанням: «Ви зможете!?»  Ми взялися за це, хоча і розуміли всі проблеми, що могли виникнути з таким вантажем”, — згадує пані Лариса.

Це був Кубок чемпіонату України з футболу. Перед відправкою співробітниця “Донбас Арени” поставила кофр на підлогу, сфотографувала в закритому вигляді, потім — відкрила чохол і теж зробила декілька знімків. Як згадують Бєлінські, всередині виднілась м’яка смарагдова обшивка, а сам Кубок лежав на м’якій невеликій подушці.

Пан Владислав розповідає, що футбольний клуб “Шахтар” та “Донбас Арена” були давніми клієнтами їхньої кур’єрської компанії. А на початку російського вторгнення у 2014 році, “ІнтерСітіПост” — так називалась компанія — вивозила з донецького стадіону все, що було потрібне клубу на новому місці та інші футбольні атрибути: ростові ляльки, ялинки.

Дорога через блокпости

За рік окупації більшість компаній, які займались перевезеннями, припинили свою роботу. Тому “ІнтерСітіПост”  залишалася ледь не єдиною можливістю для українців, які змушені були виїхати з окупованої території, пересилати свої речі та документи. Хоча до початку війни, клієнтами фірми були переважно юридичні особи.  

Дорога ускладнювалась численними блокпостами, тому спочатку збирався вантажний мікроавтобус посилок, а потім вже починалась доставка. І ось десь за тиждень настав час їхати з кубком України з футболу.

“Одна з наших співробітниць дуже любила жирафів. Вона збирала все, що пов’язано з ними: речі, сувеніри. Так у неї був плед коричнево-бежевий, жираф’ячого забарвлення, то ми в нього цей Кубок загорнули. Потім поклали в сумку, таку картату. А сумку засунули в кабіні під сидіння пасажирське, кофр окремо поклали вже в багажний відсік”, — згадує Лариса Бєлінська.

На окупованій частині Донеччини діяло псевдоміністерство, яке змушувало робити опис кожної посилки, котру збиралися перевозити. Цей окупаційний орган міг легко заборонити вивозити будь-які речі, які їм заманеться. Тож бувало, що фірмі доводилось ховати цінні речі чи важливі документи українських компаній в сумки та коробки з особистими речами, щоб доставити їх на територію, яка була підконтрольна Україні.

На блокпості, де перебували бойовики так званої “днр”, оглядали всі вантажі. І у випадку з Кубком відбувалось так само. Пара згадує, що того разу в них перевіряли багажну частину мікроавтобуса. Найважливішим для них тоді було вивезти трофей з окупованої території.

“Я навіть не пам’ятаю, що інше ми везли. Було півтори тонни різного вантажу, але у пам’яті залишився тільки Кубок. Коли почали оглядати вантаж і побачили футляр, то версією для них було що це футляр від акордеона. Хтось поїхав – забув вдома і попросив нас вивезти. Вони махнули рукою і пропустили нас через блокпост”, — ділиться Владислав Бєлінський.

Родина пригадує, що було відчуття, наче щось горить під сидінням. А переживання, що бойовики в будь-який момент захочуть заглянути під сидіння і подивитись що у сумці, додавали вражень, ніби вони їдуть з бомбою, яка щомиті може вибухнути.

“Ми мали врахувати всі можливі ситуації. З якого боку вони зайдуть? Буде один чи двоє? Чи захочуть вони подивитись, чи краще мені відразу вискочити та відкрити їм багажник, щоб вони зразу там дивились, і не дивились, що в салоні. Я, як водій, коли б виходив, то вони б побачили, що в мене під сидінням щось. А так, ми не відчиняли пасажирські двері”, — розповідає пан Владислав.

Видихнути вдалось лише після проходження всіх блокпостів, на заправці у Кураховому. Тоді Кубок повернули в кофр, як і мало б бути. А на ранок вантаж вже прибув до Києва, де місцеві кур’єри «ІнтерСітіПост» доставили трофей у штаб-квартиру футбольного клубу.

І хоч цінний вантаж доставили успішно, але ризики були величезні. Жодних гарантій не існувало, бо по дорозі могло трапитись що завгодно: і з посилками, і з працівниками. Родина згадує, що перші роки окупації в Донецьку були повною анархією, де просто на вулиці могла статись перестрілка.

Від працівників і керівництва футбольного клубу особливої реакції не було. Вочевидь, усі вважали це звичайною доставкою.

“Я думаю, що ті, хто був на підконтрольній Україні території, не могли до кінця осягнути те, що відбувалось в Донецьку. У 2016 році я їздив в штаб-квартиру до “Шахтаря” і побачив там цей Кубок у Палкіна (генеральний директор ФК “Шахтар” Сергій Палкін — ред.). І я сказав, що це ми привезли кубок із Донецька. А реакція була такою: «Справді?». І все!” — пригадує пан Владислав.

“Ось такі ми були фанати”

Владислав та Лариса розповідають, що почали ходити на футбол, коли їхня компанія підписала контракт із ФК “Шахтар” та “Донбас Ареною” на кур’єрське обслуговування. “ІнтерСітіПост” приблизно раз на рік розміщувала свою рекламу на табло, яке світилось. Траплялось це рідко, оскільки коштувало дорого, але під кінець сезону намагались замовити рекламу, щоб більше людей дізнались про їх кур’єрську службу.

“На матчах завжди бурно реагували на появу реклами нашої компанії на бортиках біля поля. І наші емоції не завжди співпадали з ситуацією на футбольному полі. Ось такі ми були фанати”, —  жартує пані Лариса Бєлінська.

Поїздка з Кубком стала останньою в роботі компанії в Донецьку. За декілька місяців Україна закрила допуск вантажних автомобілів через лінію розмежування. А Бєлінські почали намагатись виїхати з Донецька.

Перереєстрована в іншому українському місті компанія Владислава продовжила поштове обслуговування “Шахтаря” до 2019 року. Потім родина закрила фірму зовсім.

У 2022 році Владислава та Ларису вдруге застало російське вторгнення, вже в Ірпені, де вони проживали. Звідти, коли місто майже окупували, вони евакуювались в лютому два роки тому. Зараз вони живуть в селі в Київській області. Владислав на замовлення займається логістичними проєктами, Лариса — просуванням в інтернеті.

***