Відновлення правди. Козацька історія Словʼянська

Історія Слов’янська цікава, та водночас окута фальсифікаціями. Разом зі слов’янським краєзнавцем Ігорем Гульком сьогодні спробуймо дізнатися справжню історію солоного міста та розплутати поширені про нього загадки.

1676 рік — справжній рік заснування Словʼянська

Територія сучасного Словʼянська, ще до заснування будь-яких поселень, мала великий потенціал. Адже тут розташовуються солоні озера, а значить є можливість виготовлення солі, яка, і в давнину, і зараз, є вигідним та стратегічним товаром.

Для того, щоб визначити рік заснування міста, існують певні критерії, один із яких — це наявність першочергових документів, які були складені саме в ті роки, які вони й висвітлюють. Краєзнавець зі Слов’янська Ігор Гулько під час власних пошуків та досліджень знайшов близько 10 історичних документів другої половини 17 століття, які стосуються безпосередньо історії Слов’янська. У них чітко вказано, каже пан Ігор, що місто було збудовано в 1676 році. Тож саме цей рік доцільно вважати роком заснування Слов’янська.

Звичайно, що люди приходили сюди й до 1676 року. Але це, скоріше, були хаотичні поселення, які не мали регулярного та постійного характеру. Наприклад, сюди приходили козаки з теренів центральної України. Вони залишалися тут на певний час, займалися солеварінням, а отримавши потрібну кількість товару, йшли додому. До 1676 року були й спроби побудувати місто. Перша — в 1648 році, коли цар Олексій Михайлович підписав наказ про його будівництво на торських озерах. Однак цього так і не сталося. У 1653 році на озера відправили валуйських станичників із метою дізнатися, що там відбувається. Виявилося, що «туди прийшли зарубіжні черкаси, 400 осіб», які займалися видобутком солі.

У 1663 році був збудований Маяцький острог — військове укріплення для захисту від ворогів. Доктор історичних наук Василь Пірко писав про це наступне:

«На його стінах влаштували облами (прикриті місця для захисників), накотили кати (колоди, каміння для скидання їх на наступаючих). Довжина стін острогу без веж складала 185 саж. З 6 веж 2 були проїзні, а 4 — глухих. Усе місто обнесли земляним валом. Його довжина від Сіверського Дінця складала 485 саж., ширина і глибина по 1,25 сажі. На валу збудували дві вартові вежі. У байраці на 100 сажнях закопали надовби “в одну кобилину” й на 200 саж. — у дві “кобилини” (ряди). Далі надовби тягнулися до Басаратового байраку, від нього до великого лісу на 750 саж., а в лісі — влаштували на 602 саж. засіки завширшки 60 саж».

Сьогодні на цій території розташоване село Маяки.

Того ж року, 1663, царський уряд знову послав розвідку до торських озер, щоб дізнатися, що там відбувається. А вже наступного року, 1664, білгородський воєвода Григорій Ромодановський відправив на солоні озера загін із 318 людей під керівництвом Степана Перцова. Вони, використовуючи 40 спеціальних котлів, того ж року виварили 5158 пудів солі.

«Як тоді відбувався процес виварки солі? Викапували глибинну яму, оснащували її глиною. Всередину на тверду поверхню ставили 4-метрові котли для варіння, які були такими собі великими сковорідками, а під ними розводили багаття. У котли наливали розсіл, спочатку просто з озера, потім стали викопувати колодязі, з глибин яких йшов більш концентрований розсіл, і випарювали протягом доби чи двох діб ропу, з якої й виходила сіль. Її потім висипали в дерев’яні скрині, де вони висихали. Потім вантажили й вивозили», — розповідає краєзнавець.

Робота Степана Перцова мала дати початок для першого державного солеваріння. Однак, наварив 5138 пудів солі, він поїхав звідти, так і не давши розвитку справі, яку розпочав. Тож у 1665 році державне солеваріння вже закінчилося, і не було його аж до моменту початку будівництва міста Солоного.

Московська держава запросила на територію солоних озер вихідців з інших регіонів, пообіцявши пільги, звільнення від податків та можливість варити сіль і для себе. Річ у тім, як ми памʼятаємо, у ті роки територія сучасної Донеччини була в полі зору кримських та ногайських татар, тож постійних поселень (ще й великих) тут не було. Тож державі було вигідно запрошувати сюди людей для освоєння тутешніх промислів та отримання прибутків. Так, в 1676 році почали будувати місто Солене. А будували його черкаси, тобто українські козаки.

Тож із впевненістю можна сказати, що Слов’янськ побудували саме українські козаки.

«Щодо 1645 року, який станом на зараз є офіційним роком заснування Слов’янська, хочу підкреслити, що немає жодного архівного документа, який вказував би на те, що місто дійсно було засноване, чи закладене, чи побудоване в 1645 році. Ця дата є помилковою, вона згадується в радянській книжці “Історія міст та сіл Української РСР”. Однак і досі ця дата використовується, як офіційна», — каже Гулько.

До дискусії про назву міста

Як казалося вище, на території сучасного Слов’янська місто було побудовано саме в 1676 році з назвою Солоний. Такий вибір імені є цілком обґрунтованим, враховуючи основний тутешній промисел. Тож звідки взялася назва Тор, яка теж часто згадується істориками, краєзнавцями та мешканцями міста?

На думку Ігоря Гулька, не існує державного документа, у якому б йшлося про офіційне перейменування Солоного на Тор. Однак в історичних документах із початку 18 століття можна помітити, що місто почали підписувати, як Тор, замість Солоного. Є документ 1784 року, у якому вказується, що коли в Російській імперії створили Катеринославське намісництво, місто Тор перейменували в Словʼянськ. Ця назва існує і до сьогодні.

Існує легенда, що назва міста виникла після того, як повз нього проїжджала імператриця Катерина II й, побачивши місто, вигукнула: «Яке славне місто!» або «Какой славный город!» російською. Однак це лише легенда, каже Ігор Гулько:

«Катерина II ніколи тут не проїжджала. Її маршрут пролягав не повз Словʼянськ, а західніше. Тому вона й не могла ніколи вигукнути цього. До того ж у 1784 році місто було біля озер і там нічого такого славного й не було».

Побут козаків та їхня подальша доля

Місто, яке будували, уявляло собою огороджену територією розміром 40 на 40 сажнів (приблизно 90 на 100 метрів). Огородження були побудовані частоколом із колод, який ще називався острог. Звідси й фортеці, які називали острогами. Тоді їх виготовляли з високих сосен, які росли поруч.

«Ця огороджена територія, 90 на 100 метрів, у її кутках були побудовані вежі, пізніше ще з’явилися дві проїзні вежі — одна шестикутна, а друга — чотирикутна. Ця фортеця, грубо кажучи, і була першим містом. А солевари, черкаси, які сюди приїжджали, уже будували собі свої хатини. Ззовні фортеці вирили рів глибиною до двох метрів, навколо якого поставили надовби, щоби перешкоджати нападам кримських воїнів та кінниці», — коментує Ігор Гулько.

Краєзнавець озвучує дані з Переписної книги міста Соленого 1683 року. У документі є поіменний список людей, які жили тут уже на постійній основі. Серед них — 199 українських козаків на чолі з отаманом Тимофієм Навроцьким та 31 руський.

Поступово місто розбудовувалося. У фортеці був колодязь, будинок, де проводилися адміністративні збори та наради, амбари для зберігання солі, погреби для зберігання зброї та пороху.

Час-від-часу на Солений нападали кримські та ногайські татари. Вони не одноразово намагалися спалити місто. Існують свідчення про те, що в 1680 році одна з веж Солоного була спалена.

«Варто розуміти наступне. У 1658 році була побудована білгородська межа — це така довга лінія оборонних споруд, що складаються з фортець, а між цими фортецями валили ліс, виривали рови, щоби противник не міг просуватися на північ. А 1680 року було збудовано Ізюмську межу. Найпівденнішим укріпленим пунктом цієї межі було саме місто Ізюм. Усе, що знаходилося на південь від Ізюма, у тому числі й Солоний, були надані самі собі. Тому ця нездатність оборонятися проти великих набігів відбивалася на історії жителів. Є описи, що їх захоплювали, викрадали, забирали худобу. Були записи, що  мешканці відбивали татар і вбивали їх багато. Це була постійна боротьба за виживання», — розповідає Ігор Гулько.

Мешканці Солоного не займалися посівами чи землеробством, наголошує краєзнавець. Це було неможливо та не мало сенсу. Адже будь-які спроби засіяти поля закінчувалися тим, що їх спалювали татари. Єдиним видом промислу було солеваріння.

У 18 столітті російська імператриця Катерина II приймає рішення про ліквідацію Гетьманщини та Запорізької Січі. З Османською імперією було підписано мирну угоду, а в 1783 році півострів Крим став частиною імперії. Тож потреби захищати південні околиці вже не було, не було потреби й  у козаках. Тож поступово в ході реформації козацтво Солоного-Тора перетворилися в цивільне населення.

***