Відновлення правди. Козацька історія Бахмута

Бахмут славиться не лише соляною промисловістю та заводом шампанських вин «Artwinery». Насправді це місто має цікаве історичне минуле, яке нероздільно пов’язане з українською народністю. Про українських козаків у Бахмуті на Донеччині читайте далі у матеріалі.

З якого року стартує відлік історії Бахмута

Тема козацького минулого Бахмута завжди була актуальною для місцевих істориків, краєзнавців та пересічних мешканців. Праці, присвячені козацтву, випускали науковці Олександр Копил, Сергій Татаринов, Ігор Корнацький тощо. Козацтво Бахмута було увічнено в памʼятниках та назвах вулиць міста. Наприклад, в 1971 році встановили памʼятник Кіндрату Булавіну — одному з керівників козацького повстання проти Московського царства, про яке ми поговоримо далі. У 2018 році на «Алеї троянд» встановили памʼятник козаку-солевару, який вважається збірним образом засновників міста.

І досі тривають дискусії щодо дати заснування Бахмута. На офіційному сайті Бахмутської міської ради в «Історичній довідці» вказується, що «історія міста веде відлік з 1571 року. Саме тоді на кордоні між Московською державою і Кримським ханством по річці Сіверський Донець були утворені прикордонні сторожі, на яких вели спостережну службу «севрюки» — козаки з Путивля і Рильська (прикордонних міст Сіверської України)». 1571 рік як початок Бахмутівської сторожі зафіксовано в «Історії міст і сіл Української РСР», «Енциклопедії сучасної України» та «Енциклопедії історії України». Ця версія була запозичена в єдиному виданні українського священника та історика Феодосія Макаревського. Однак із нею не погоджувався доктор історичних наук та професор Донецького національного університету ім. В. Стуса Василь Пірко.

У своїй статті «Проблема датування заснування міста Артемівська» Василь Пірко розповів, що мав можливість вивчити архівні документи двох московських і двох ленінградських архівів, у яких виявив багато інформації про заселення і господарське освоєння степової України в XVI — XVIII ст., у тому числі (і чи не найбільшою мірою) Донеччини. Історик прийшов до висновку, що в 1571 році на території сучасного Бахмута була не фортеця, а патруль (тобто сторожа), який контролював південні кордони Великого князівства Московського за договором Івана III й кримського хана 1505 р. За розписом «сторож» 1571 р. на лівому березі Сіверського Дінця функціонували Ізюмська, Святогірська, Бахмутівська та Айдарська сторожі, які здебільшого складалися із 6–8 кінних воїнів.

«Вони направлялися в цей район із початку XVI сторіччя з новоприєднаних до Великого Московського князівства українських земель і були зобов’язані відстежувати факти порушення татарами кордонів та повідомляти про це воєвод найближчих міст, щоб ті вживали заходів до організації протистояння навалам татар. Тому сторожі ніяк не можна вважати оборонною спорудою, а лише місцем зустрічі патрулів, які контролювали місцевість від річки Ізюмець до Святих Гір, місця впадіння річки Бахмут у Сіверський Донець та річки Айдар. Тобто всі ці сторожові пункти знаходилися на лівому березі Сіверського Дінця і до сьогоднішнього міста Артемівська, який знаходиться на правому березі, Бахмутівська сторожа не мала ніякого відношення, оскільки ця територія належала на той час кримському хану», — писав Василь Пірко.

Початок постійного поселення на території сучасного Бахмута припадає на кінець XVII століття. Про це Східному Варіанту розповів т.в.о. директора Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. У 1683 році козак Омелян Бірюков із Тора (сучасний Словʼянськ) розвідав тутешні землі та знайшов соляні джерела. Так на річці Бахмутці виникла перша солеварня, навколо якої із часом сформувалося поселення Бахмутська слобода. Спочатку це було неукріплене містечко, а в 1703 році почалося будівництво першої деревʼяної Бахмутської фортеці. Її метою було захищати солеварні від  ворожих нападників, зокрема татар. Тож першими поселенцями Бахмута можна вважати саме слобідських козаків — вихідців із Тора (сучасного Словʼянська).

Василь Пірко згадує, що найбільш конкретні відомості про витоки міста Бахмута є в грамоті Петра I від 14 жовтня 1704 року. У ній вказано, що на берегах річки Бахмут до заведення соляних промислів випасали худобу, косили сіно, тримали пасіки мешканці міст Тора, Маяцького, Райгородка, які належали до Ізюмського слобідського полку. А з 1683 р. донські козаки влітку приїжджали й виварювали сіль із місцевих соляних джерел. З 1697 року, після зруйнування на Торі соляних варниць татарами, на річку Бахмут стали переселятися торяни, маячани та райгородці, оскільки місцеві соляні джерела були майже втричі продуктивнішими, ніж торські соляні озера. Своєю чергою, це викликало суперечки між слобідськими й донськими козаками за місцеві соляні промисли.

На початку XVIII століття торяни, маячани та райгородці зводили соляні варниці, будували склади для зберігання солі та збору мита. У ці ж часи сюди починають переселятися мешканці сусідніх південних районів росії. Щоб захиститися від ворожих нападів, мешканці звернулися до царського уряду з проханням побудувати охоронну споруду. Для цього уряд направив на річку Бахмут комісії, щоб визначити склад та рід занять місцевого населення. За даними комісії, на березень 1703 року на річці Бахмут було «жителей русских, торских и маяцких и иных городов, — 36 человек; черкас Изюмскаго полку, торских и маяцких жителей, — 112 человек; донских козаков — 2 человека,… У тех всех жителей: 20 соловарных колодязей, 49 дворов, 49 изб, 11 анбаров, 48 куреней и землянок…».

Василь Пірко припускає, що, не дочекавшись дозволу на будівництво острогу, бахмутські солевари спорудили його власноруч. Тож, як міське поселення, Бахмут існував саме з початку XVIII століття.

Бунт Кіндрата Булавіна та перше руйнування Бахмута росіянами

Суперечки між слобідськими та донськими козаками за соляні промисли на річці Бахмут послужили підставою для прийняття царським урядом рішення про їх передачу казні. Це викликало невдоволення і спровокувало козацький бунт під керівництвом Кіндрата Булавіна, який проходив у 1707–1709 роках.

Однією з найважливіших причин Булавінського повстання доктор історичних наук Олександр Гуржій називає прагнення Петра I скасувати традиційне право запорозьких і донських козаків на самоврядування, та заборонити їм приймати до себе селян-утікачів — головне джерело поповнення їхнього складу.

Доктор історичних наук Володимир Маслійчук каже, що «найпершим приводом для конфлікту стали економічні інтереси козаків Ізюмського полку, яким сприяв уряд, — відтиснення донців із низки спірних територій і захоплення Бахмута. Тривала конкурентна боротьба закінчилася успіхом для мешканців прикордонних містечок Ізюмського полку. Уже 1707 р. царський уряд відмежував Ізюмському полку спірні території та соляні видобутки, а ізюмському полковнику Шидловському призначалося знести донські поселення по річці Красній та Жеребцю».

Початок бунту відносять до 6 липня 1707 року, коли був випущений царський указ про арешти в 8 донських станицях. Виконання указу, каже Олександр Гуржій, супроводжувалося жорстокістю щодо чоловіків, жінок і навіть дітей. Кіндрат Булавін, який на той момент охороняв кордони річки Сіверський Донецьк та міста Бахмута, очолив повстання проти уряду.

«З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Булавін спочатку пішов у степ, потім досяг берега річки Айдар (приток Сіверського Дінця) і поблизу Шульгинського городка (село Шульгинка, нині Старобільського району Луганської області) у ніч з 19 на 20 жовтня 1707 року несподівано напав на каральний полк під командуванням князя Юрія Долгорукова, що налічував 1 тисячу осіб. Князя, офіцерів і солдатів було вбито. Незабаром чисельність повстанців зросла з 200–250 осіб до 2 тисяч, а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону», — пише історик Олександр Гуржій.

Дізнавшись про це, Петро I послав значні регулярні війська для придушення повстання. За словами Олександра Гуржія, це було 20-тисячне регулярне військо. Народний рух охопив Дон, понад 40 повітів південної росії та велику територію Слобідської України. Попри значні перемоги над царськими військами, війська Кіндрата Булавіна були розбиті під Азовом, а сам очільник був змушений відступити. Скориставшись непевністю булавінців, супротивники організували змову та напали на Кіндрата Булавіна. За різними свідченнями, він був або вбитий, або застрелився сам, коли був оточений ворогами.

Після загибелі Булавіна, деякі його загони продовжували боротьбу ще до початку 1709 року, але у висновку були придушені. Каральні війська царського уряду спалили десятки донських станиць і сотні сіл, мешканці яких брали в ньому участь, закатували тисячі полонених, не милували ні жінок, ні дітей.

Бахмут у результаті повстання був повністю зруйнований та спалений. Як покарання за підтримку повстанців. Василь Пірко пише, що наприкінці травня 1709 року Петро I, направляючись із Таганрогу до Полтави, зупинився в Бахмуті й розпорядився відбудувати соляні промисли та саме місто.

«Саме тоді повстало питання про відновлення соляних заводів і про впровадження тут російської адміністрації. Був утворений Бахмутський повіт, потім Бахмутська провінція, яка була досить широкою за своєю територією. Так поступово придушувалося козацьке самоуправління і Бахмут став одним із центрів урядової колонізації краю. Але козацтво тут залишалося, хоча самоуправління в нього вже не було», — розповідає Ігор Корнацький.

Василь Пірко пише:

«Наприкінці 20-х на початку 30-х років XVIII ст. у зв’язку із загрозою нової російсько-турецької війни проводилося подальше зміцнення обороноздатності м. Бахмута, який після поразки Петра I при річці Прут і підписанні Прутського, Константинопольського, Адріанопольського договорів опинився в прикордонній смузі й фактично став крайнім із міст Російської імперії. Варто зазначити, що приведені вище два офіційних документи називають Бахмут містом, із чим не завжди погоджуються краєзнавці».

У 1971 році, на честь 400-річчя міста Бахмут (рахуючи з 1571 року), у центрі міста було встановлено погруддя Кіндрату Булавіну — ватажку козацького повстання на Слобожанщині та Дону. Одне із сіл Старобільського району Луганщини має імʼя очільника повстання — Булавинівка. У 1707 році в селі відбувся один із боїв повсталих козаків і селян із царським загоном. Після перемоги останніх село було спалене. У 1730-х років село було відновлене козаками-переселенцями. У 1967 році на сільській площі встановлено бюст Кіндрата Булавіна.

Відкриття Донецького вугільного басейну

Як Східний Варіант розповідав раніше, Бахмут має прямий звʼязок із відкриттям Донецького вугільного басейну. У 1719 році уряд видав розпорядження щодо пошуків корисних копалин. Тому, хто знайде такі копалини, обіцяли винагороду та певні преференції у відкритті своїх підприємств. Тож у 1721 році помічник губернатора Київської губернії Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков зібрали невеликий загін, узяли зброю та провідників і вирушили на взяття проб камʼяного вугілля.

Експедиція виявилася успішною. Поклади вугілля Микита Вепрейський та Семен Чирков знайшли на відстані 25–50 верств (приблизно 25–53 км) від Бахмута в урочищі Скелеватому, яке зараз є сучасним містом Торецьк. Вони привезли його до Бахмуту та випробували в ковальнях. Результат перевищив усі сподівання. Вепрейський та Чирков, скориставшися своєю преференцією на відкриття підприємства, організували перший промисел вугілля в 1723 році.

Куди поділися козаки?

У той самий час козацтво залишалося в Бахмуті. Як розповідає Ігор Корнацький, за умовами Прутського трактату 1711 року (мирний договір між Московським царством та Османською імперією), лінія кордону між державами перемістися з узбережжя Азовського моря на північ, до верхів’їв Міусу, Лугані, Бахмута й Казенного Торця (три останні — праві притоки Сіверського Дінця, бас. Дону). Царський уряд зобов’язався зруйнувати прикордонні укріплення на азовському узбережжі, а військові команди, які їх охороняли, переводилися до нових прикордонних міст, якими стали Бахмут (див. Артемівськ) і Тор (нині Слов’янськ).

Підрозділ із бахмутських, торських та маяцьких козаків були обʼєднані в Бахмутську козацьку компанію, яка з 1721 року підпорядковувалася Військовій колегії (вищий орган військового управління Російської імперії). У 1748 році на базі цієї компанії був сформований Бахмутський кінний козацький полк чисельністю 300 осіб. У 1764 році полк було перетворено на Луганський пікінерський полк і введено до складу регулярної кавалерії. Цей рік можна вважати закінченням історії бахмутських козаків.

«Козацтво, як окремий суспільний стан, хоч і не дуже численний, все-таки зберігався в нашому краї. Але вони вже не грали значної суспільної ролі. Поступово вони ставали дворянами, поміщиками, землевласниками, тобто поступово козацтво розчинилося в інших соціальних станах, відколи втратило свою провідну суспільну роль», — розповідає Ігор Корнацький.

У травні 1776 розпочалося переселення Луганського пікінерського полку на землі колишніх Вольностей Війська Запорозького. Спадкоємцем цього полку, каже Ігор Корнацький, став Маріупольський легкокінний, а згодом Маріупольський гусарський полк (розформований 1918 року).

Головна памʼятка періоду козацтва в Бахмуті — це, звичайно, залишки Бахмутської фортеці. Їх не дуже активно копали археологи, каже Ігор Корнацький, але тут були знайдені відомі памʼятки, які пізніше були передані до Бахмутського краєзнавчого музею. Мова йде про козацьку шаблю, люльку, монети, пищаль. Вони датуються XVII- XVIII століттями.

«Бахмутська фортеця займала центральну частину теперішнього міста по обидва береги річки Бахмутки. І деякі назви вулиць, що збереглися до нашого часу, нагадують про колишню фортецю. Вулиці були перейменовані в радянський час, але знаємо, як вони називалися перед тим. Скажімо, Кріпосний провулок став Красним; вулиця Вал, яка якраз проходила по вершині фортечного валу зі східної сторони; провулок Підвальний, перпендикулярний до цього валу; провулок Бірюковський, який нагадує про Омеляна Бірюкова. Тож справжня історія міста в її речовому вимірі козацьких часів — це ще справа для дослідження археологів у майбутньому», — розповідає Ігор Корнацький.

У 2022–2023 роках українці та увесь світ знову заговорили про Бахмутську фортецю. Але не про козацьку, а про теперішню. «Фортеця Бахмут» стала синонімом української стійкості, а бої за місто стали однією з найбільш кровопролитних сторінок російсько-української війни.

Зруйноване вщент, сьогодні місто Бахмут продовжує бути на лінії фронту. Але ми памʼятаємо його історію. Як козаки 300 років тому, так і зараз українські захисники протистоять російському гніту.

Більше про історію сходу України читайте у рубриці Східного Варіанта «Деколонізація. Відновлення правди»

***