«Костянтинівка — місто спротиву». Погляд військового

Блог Олега КАЛАШНІКОВА, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗС України

Який стан справ у місті Костянтинівка на Донеччині? Про це йшлося передусім на першій робочій зустрічі з керівництвом відділу комунікацій ОТУ «Луганськ» (ОТУ — Оперативно-тактичне угруповання). Адже наша мобільна пресгрупа 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ Збройних сил України якраз планувала роботу у зоні їх відповідальності.

Цей населений пункт — частина агломерації міст Слов’янськ-Краматорськ-Дружківка-Костянтинівка на півночі Донецької області. Ворог націлений захопити це місто. Для росіян це був би ключ для подальшого просування на Краматорськ та Слов’янськ. Згідно з оперативною інформацією Генерального штабу ЗС України — ворог просувається і відстань до лінії бойового зіткнення від Костянтинівки коливається до 20 кілометрів, залежно від конкретної ділянки фронту.

Під час цієї наради ми почули, що ситуація складна, ворог намагається контролювати наші логістичні шляхи та саме українське місто використовуючи fpv-дрони, тому поїздка буде ризикованою. Водночас у зоні бойових дій небезпека чатує всюди.

Мій робочий дзвінок пресофіцеру 24 Окремої механізованої бригади імені короля Данила Олегу Петрасюку доволі несподівано прискорив плин подій. Хоч мали лиш обговорити, узгодити співпрацю.

На моє питання: «Чи буде можливість попрацювати в Костянтинівці?», отримав миттєву відповідь:

«Через годину можемо виїжджати».

До складу творчої команди від 1 центру ІКП Сухопутних військ ЗС України увійшли автор цих рядків, ще лейтенант Святослав Москалюк та старший солдат Андрій Ревун.

Погода сприяла нашій поїздці — хмарна, з періодичними дощовими митями. Якраз така, що ускладнює застосування БпЛА.

Місто, в якому за час повномасштабного вторгнення доводилося неодноразово бувати, змінилося докорінно — з нього наче випарувався дух сонця, відчуття впевненості, які були присутні у 2023-2024 роках, та таке відчуття, ніби поселилися апатія й запустіння. Ще минулого року Костянтинівку вважали тиловим містом та використовували, як логістичний хаб. Тож місто було досить жваве, з налагодженою інфраструктурою.

Ми сторожко йшли збезлюднілими вулицями з легким відчуттям, що перебуваємо у горор-фільмі. Навколо нас стояла тиша з фоновими вибухами, шелестінням листя, порипуванням відірваних листів металопрофілю, часом собачим гавкотом та періодичним дзижчанням дронів. Мирне місто, яке методично намагається знищити російський агресор. Місто, яке наче перетворюється у привід самого себе.

Цивільні люди є. Їх досить-таки багато. У більшості похилого віку. Перебувають у квартирах та гуртуються біля під’їздів багатоповерхівок. Хто бачили нашу групу, намагалися уникнути об’єктивів камер — поспішали йти або поверталися так, щоб не було видно облич. У більшості парами — жінка й чоловік, або дві жінки — курсують між будинками та дворами, підгодовують бродячих собак та котів. Вони призвичаїлися до небезпеки та зовні поводять себе досить впевнено. Все ж таки це рідне для людей місто, яке намагається вберегти своїх мешканців.

Чи бояться вони? Так, занепокоєння, стрес, страхи, — в їх очах, голосі, поведінці.

Чому не виїхали? Причини незмінні: нібито нікуди, тут мають майно, що надбали за життя; думають, що не вистачить коштів на життя у новому місці; звикли до думки, нібито така вже доля тощо. Саме в цьому аспекті перебування цивільних у фронтовому місті, Костянтинівка чимось нагадала мені Бахмут. Якась сюрреалістична ідентичність між ними внутрішньої покори обставинам та атмосфері фронту та байдужості до власної долі.

Ми сміємося із самих себе. До нас повернулося кіношне сприйняття реальності. У повному захисному екіпіруванні та при зброї ми самі собі нагадуємо заблукалих у часі сталкерів, які сторожко оглядаючи небо та слухаючи повітря, пересуваються повз безтурботних містян.

Мандри протягом трьох годин спорожнілими міськими кварталами далися взнаки — ми почали відчувати фізичну та емоційну втому. Пошкоджені внаслідок ворожого ураження школи та дитячі садочки сприймалися особливо чутливо. Особисті речі вихованців впереміш з будівельними уламками беззвучно кричали нам в обличчя — тут обірвалося дитинство…

Наш позашляховик залишав місто на максимальній швидкості. На сьогодні дрони — це чума лінії бойового зіткнення. Вони можуть бути баражуючими або «сидячими на плоті» — ті, що причаїлися на узбіччі дороги та терпляче вичікують жертву. Тому наш порятунок — це швидкість, яка не дозволить ворогу нас наздогнати. Автівку нещадно кидало на вибоїнах, глибокі калюжі долали одним наскоком, бувало заносило на поворотах, але зупинитися — це стати легкою ціллю для ворожих дронарів. Як докази цього постулату — пошкоджені автівки обабіч траси.

Не все вдалося нам сфотографувати та зафільмувати з того, що планували. Не вдалося потрапити у східну частину міста, яке має більш критичні руйнування та є своєрідною kill-зоною, де панують ствольна артилерія й дрони.

Однак місто Костянтинівка, як вузловий елемент української оборони тримається, перетворюючись для ворога на чергову фортецю українського спротиву.

На цьому напрямку ворог зазнає значних втрат в бойовій техніці та особовому складі. Замість цивільної «атмосферності», місто наповнюється воїнським духом. Місто чинить ворогу спротив.

***

Текст: Олег КАЛАШНІКОВ, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗС України

Фотографії: Андрій РЕВУН, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗС України