Солодкі дива: як кондитерка з Луганщини відновила бізнес у Києві

Від хобі до власної справи

Запах свіжої випічки та радість в очах дітей — саме так починалася історія професійної кондитерки Юлії Шаповалової. Корінна сіверськодончанка, вона мала дві освіти — комп’ютерного інженера та закрійника, але життя повело її зовсім іншим шляхом. До другої декретної відпустки Юлія працювала бухгалтеркою, занурена у світ цифр та звітів. Але саме під час другої декретної відпустки все змінилося — на дитячому святі вона побачила торт, який вразив не лише її, але й усіх дітей. Ціна на такий витвір мистецтва була захмарною для молодої мами. Цей торт не давав їй спокою, і врешті-решт це спонукало Юлію до дій — вона вирішила опанувати кондитерське мистецтво самотужки.

«Перші спроби були не надто вдалими, але постійне вдосконалення технік приготування зрештою дало результат. Я багато часу приділяла майстер-класам і урокам на YouTube, читала кондитерські форуми. Перепробувала чимало рецептів — деякі подобалися, інші не дуже. Я експериментувала, відточувала навички й поступово зібрала список своїх найкращих страв — святкові торти та макаронси», — згадує Юлія з усмішкою.

За словами жінки, така історія виявилася досить типовою для представниць «цифрових» професій. Коли в декретній відпустці з’являється більше часу на роздуми та експерименти, багато жінок-фінансисток, бухгалтерок та економісток відкривають у собі творчий потенціал. Замість сухих цифр — яскраві кольори глазурі, замість звітів — неповторні візерунки на тортах.

«Я обрала материнство і творчість. А самозайнятість дозволила самостійно планувати час і вирішувати, скільки його приділити родині та дітям, а скільки — роботі та самореалізації», — ділиться Юлія.

Першими «дегустаторами» стали рідні та друзі. А 23 лютого 2012 року Юлія отримала своє перше комерційне замовлення — цей день став початком її нового професійного шляху.

Бізнес у невеликому місті має свої особливості, і Юлія вдало скористалася цими перевагами.

«Коли ти живеш і працюєш в маленькому містечку все життя, то поступово обростаєш знайомствами та зв’язками, і розумієш, як працює інститут репутації. Ти щось зробив, комусь сподобалось, то воно швидко розлітається, і всі дізнаються», — розповідає кондитерка.

Так крок за кроком її хобі перетворилося на успішну справу, де бездоганна репутація стала найкращою рекламою.

Життя під час війни

Досвід 2014 та 2022 років для сіверськодончан став зовсім різним.

У 2014 році, коли росія вперше спробувала окупувати Сіверськодонецьк, родина Шаповалових залишилася в місті. Юлія пояснює, що їхати не було куди, та й батьків вони не могли покинути.

«Не вірили, що захоплення влади буде тривалим», — пригадує жінка.

За словами майстрині, в місті було досить неспокійно, але вона обмежила спілкування та пересування. Виходила виключно на майданчик з дітьми погуляти й поверталася додому. 21 липня ЗСУ увійшли до Рубіжного, повернувши місто під контроль України. Наступної ночі точилися запеклі бої за Сіверськодонецьк, і для місцевих жителів вона стала справжнім випробуванням. 

«Зранку теж було гучно. Ми з дітьми сховалися у ванній кімнаті. Зателефонувала чоловіку й кажу: треба виїжджати. А він заспокоїв, сказав, що все найгірше позаду і наші війська заходять у місто», — розповідає жінка.

2022 рік був зовсім іншим. 

«У повітрі вже щось витало, життя стало якимось напруженим. Не хотілося вірити в погане. Але документи та необхідні речі було зібрано, автівка була заправлена завжди», — ділиться спогадами Юлія.

Попри досвід 2014 року, події 24 лютого 2022 року здавалися нереальними.

«Повномасштабне вторгнення не було схоже на окупацію 2014 року. Перші дні, попри постійні обстріли, була впевненість, що потрібно просто перечекати. Ми сподівалися на краще, не могли повірити, що це загалом можливо. А потім хотілося просто вирватися з пекла», — згадує жінка.

6 березня родина покинула місто.

Відродження кондитерської мрії

Покинувши Сіверськодонецьк, родина Шаповалових спочатку знайшла прихисток у Самар, а потім переїхала до Дніпра.

«Ми жили в очікуванні, намагаючись осмислити ситуацію. Сподівалися на швидке завершення війни та можливість повернутися додому», — розповідає Юлія.

Але коли старший син вступив до Київського політехнічного інституту, родина вирішила переїхати до столиці.

«Якщо немає власного дому, яка різниця, де винаймати житло — у Дніпрі чи в Києві?», — сумно всміхається жінка.

Юлія зізнається, що як жительку маленького міста, її спочатку лякало життя у Києві. Великі відстані здавалися незручними, а думки про відновлення бізнесу навіть не виникало. Але коли старша дитина розпочала навчання у виші, а молодша відновила заняття онлайн, прийшло усвідомлення необхідності діяти.

Першим кроком став пошук спільноти однодумців. Юлія почала відвідувати хаби та громадські організації, що підтримують ВПО. Там вона пройшла курс відновлювальної терапії, який допоміг стабілізувати емоційний стан. Згодом були тренінги з підприємництва, курс «Старт бізнесу», навчання з ведення ФОПу, а потім його реєстрація.  Жінка активно писала бізнес-плани та подавала заявки на грантові програми.

«За кошти першого грантового проєкту придбала кухонну машину — з багатьма функціями, пароконвектомат, морозильну камеру, блендер тощо. І це мені дозволило розпочати роботу», — ділиться спогадами кондитерка.

Найулюбленішим виробом Юлії залишаються макаронси. За словами майстрині, це справжній всесвіт кольору, смаку та різних поєднань. Завдяки черговому гранту вона придбала харчовий принтер і тепер прикрашає ці тістечка написами, логотипами й картинками.

Паралельно з розвитком виробництва Юлія активно просувала свою справу в соціальних мережах. Поступово почали з’являтися перші клієнти серед киян. Особливо зворушливою для підприємиці стала підтримка земляків — переселенців із Сіверськодонецька, які спеціально приїжджали за замовленнями з різних куточків столиці. Їхня підтримка надихала рухатися далі. Традиційне «сарафанне радіо» спрацювало і в новому місті.

«Ці емоції складно передати, коли до тебе за тортом їдуть з лівого берега, з Вишгорода, через затори, стрес, повітряні тривоги, за 15 кілометрів Це найпотужніша підтримка», — ділиться враженнями Юлія.

Головні уроки війни

За два з половиною роки поневірянь Юлія зрозуміла головне — просити про допомогу не соромно.

«Ідіть до людей, звертайтеся по допомогу, і хтось обов’язково відгукнеться та підтримає. У потрібний момент хтось просто побуде поруч або поділиться важливим контактом», — ділиться вона.

Юлія знає, як важко залишатися наодинці зі своїм болем, тому закликає не замикатися в собі. Нещодавно вона зустрілася з жінками з Луганщини й побачила в них себе на початку 2023 року — втомлених, застиглих в очікуванні перемоги та повернення.

«Але життя продовжується: діти зростають, батьки не молодшають, і їм усім потрібна підтримка. А коли ти сам виснажений, то важко комусь допомогти. Рухайтеся вперед. Саме в цьому сенс життя. Ми тепер знаємо, яке воно крихке», — радить майстриня.

Зв’язатися з майстринею можна через її сторінку в Instagram.

***