"Пишаюся представляти рідну Донеччину": фіналістка "Голосу країни-13" Христина Старикова про рідний Мирноград та значення музики у своєму житті

— Христино, перед розмовою ви сказали, що вже завтра (25 жовтня — ред.) ви їдете до Польщі, це там зараз відбувається запис програми?

— Так, цього року 13-й сезон «Голосу країни» — європейський. Він відбувається завдяки нашим спонсорам із Польщі, саме завдяки їхній підтримці. Ми маємо змогу проводити там наш вокальний проєкт. Таке рішення прийнято, безпосередньо, через безпеку учасників та учасниць.

— Пані Христино, я бачила ваші виступи. Вони, чесно кажучи, просто неймовірні! Від щирого серця хочу сказати, що у вас просто надзвичайний голос і справжній талант!

— Дуже дякую за приємні слова, мені дуже-дуже приємно.

— Дякую і вам, що знайшли час для нас. Хочеться поговорити про все потрошку. Ви народилися і провели дитинство в Мирнограді, Донецької області?

— Я народилася в Донецьку, але саме дитинство я провела в Мирнограді.

— А чи залишилися спогади з Донецька?

— Ми дуже часто туди їздили. У мене там жили родичі, ми постійно їздили до них у гості. Звичайно, я була ще дуже-дуже мала, але іноді якісь спогади випливають. Я запам’ятала Донецький аеропорт, тому що саме тоді у 2011 чи 2012 році я вперше полетіла в Туреччину. І мені він дуже запам’ятався своєю масштабністю. 

 А так, взагалі, завжди в мене Донецьк асоціювався як супер розвинене велике місто, тому що на той час із великих міст я була тільки в Донецьку. І, звичайно, знаєте, у мене, як дитини, є такі дитячі приємні спогади з ним. Як ми їздили магазинами, це було так цікаво. А потім настав 2014 рік.

— Чи пам’ятаєте ви щось про початок війни у 2014 році?

— Я багато чого не розуміла, мені вісім років було. Та коли все почалося, я просто в шоці була. Мені батьки щось пояснювали, але я нічого не розуміла, що там відбувається. Сказали, що аеропорту вже немає, у мене були сльози.

Десь у 2015 році був сильний обстріл поблизу Мирнограда. Я пам’ятаю, що це була зима й це були «Гради». Тато казав: «Ховаємось!». А ми з мамою йому: «Та це салют, чого ти». І потім ми просто виходимо, а там усе небо освітлюється. І ми бігом починаємо бігти ховатися до коридору. Оце тоді в мене вперше було, коли я це все відчула. 

— Я розумію вас. Дуже болюча тема. На жаль, вам довелося в такі юні роки вже відчути війну на собі. Як і багатьом мешканцям Донецької області. Це наш спільний біль. Христино, ви розповідали на «Голосі країни», що через повномасштабну війну ви переїхали жити до Києва. Це так?

— Я не зовсім переїхала. Знаєте, у мене завжди була мрія навчатися саме в Глієра (Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра — ред.) у Києві. Я дуже мрію зв’язати своє життя з музикою. І нарешті моя мрія здійснилася того року.

Як почалася повномасштабна війна, тато настояв на тому, щоб ми поїхали до сестри моєї мами в Болгарію. Ми там були два місяці, але більше не хотілося там залишатися, тому що в нас кожен день починався зі сльозами, закінчувався теж сльозами, було дуже тяжко морально. І ми поїхали додому. Але тато сказав, що не варто їхати в Мирноград, тому що там ще гучніше стало. Бо підійшли росіяни й дуже гучно, дуже страшно.

У мене там залишилися бабусі, дідусь, тато. Він працює, тому що роботу ніяк не кинеш. А я вступила в Києві. Ми тут із мамою та двома собаками.

— За що ви любите Мирноград?

— Місто дуже маленьке, але воно дуже комфортне. Чому? Тому що, моє найулюбленіше, і я всім це розповідаю, заходиш до «АТБ» і бачиш пів міста (сміється). Зі школи, з базару, дуже багато знайомих. Сусідів можна зустріти, усіх друзів, однокласників. За це і люблю. 

Я з дитинства займаюся вокалом, із 4 років. Беру активну участь у всіх заходах міста, у конкурсах, і так виходить, що всі мене знають. І на базарі можуть звернутися до мене: «О, я бачила тебе в газеті! Це дівчинка, що співає». І мені так це подобається, що я всіх знаю, усі мене знають, і це додає такий комфорт.

Київ класний, Київ великий, дуже багато можливостей є, можна розвиватися. Дуже естетичне місто. Але мені не вистачає того комфорту, який був у Мирнограді. Усе ж таки я дуже люблю це маленьке містечко.

— Відчуваю, що сумуєте зараз за Мирноградом?

— Дуже сильно сумую, тому що я вже давно не бачила бабусю, дідуся, тата, другу свою бабусю. Я дуже сумую за рідними, мені дуже не вистачає цієї підтримки. І як ми раніше збиралися, дуже цього не вистачає. Я дуже хочу зустрітися зі своїми вчителями, з однокласниками, тому що в нас так і не було випускного. Я дуже за всіма сумую і мені дуже хочеться знову піти в «АТБ» і всіх зустріти.

— Розкажіть, будь ласка, як ви почали займатися співом?

— Я, взагалі, постійно співала в дитинстві. Мама побачила в мені якісь прояви творчості й повела мене на малювання. А вийшло так, що за стінкою від класу малювання був клас вокалу. І я постійно слухала, як там діти співають. Оце сиділа, малювала й постійно підспівувала. Навіть почала пісні запамʼятовувати. Вчителька з малювання сказала моїй мамі, щоб мене вже відвели на вокал. І тоді мама відвела мене на вокал, я прийшла на прослуховування, заспівала пісню «Я водяний». І тоді вже все почалося.

Вчителька побачила в мені потенціал, сказала, що треба обов’язково працювати далі. Я продовжила свою діяльність в музичній школі, щоб стати більш музично грамотною, вивчати сольфеджіо. І так усе пішло-поїхало.

 — Ви кажете, що із чотирьох років почали займатися співом? Тобто у вас уже досвід 14 років?

— Так. Я хочу за це дуже подякувати вчительці, яка повірила в мене й дала мені можливість розвиватися. Ну і, звичайно, батькам, які вклали в мене немало й займалися моїм творчим потенціалом.

— Це насправді дуже круто, коли батьки підтримують свою дитину в тому, що їй подобається. Це дійсно важливо. Христино, а чим для вас взагалі є музика ?

— Взагалі музика для мене це те, через що я проявляюся. Це та мова, якої нібито не існує, але через неї можна передати всі свої емоції, хвилювання. Я дуже люблю через музику говорити з глядачами. І дуже люблю потім бачити, як глядач зрозумів, чи повірив мені й моїй історії, яку я хотіла до нього донести. Через музику я виражаю всю себе, усі свої думки, почуття.

— І хочеться ж поговорити про проєкт, про «Голос країни-13». Ви розповідали й на проєкті, і мені вже розповідали про те, що в Мирнограді брали активну участь у різних концертах. Можна сказати, що у вас такий ріст: зі сцен Мирнограда на сцену «Голосу країни». Розкажіть, як ви потрапили на проєкт?

— Я фанатка «Голосу країни» із самого дитинства. Я дуже хотіла потрапити на «Голос. Діти». Але батьки якось були, можна сказати, проти цього. Тому що я була маленька, переживали, як там що, справлюсь я, не справлюсь. І прогавила я свої юні літа, не змогла піти вже на «Голос. Діти». Коли більш-менш зрозуміла, що вже хочу йти, за віком не підходила. А для дорослого «Голосу країни» я ще була маленька.

Я почекала рік, оголосили кастинг на 12 сезон. Але я побоялася. Я побоялась, розуміла, що дорослий «Голос країни» — це про досвід, це про конкуренцію, тому що люди дуже талановиті, дорослі й мудріші за мене. Цього року, коли оголосили кастинг, мені моя вчителька написала: «Христя, я нічого не знаю, подавай заявку, тому що зараз у країні війна, непрості часи й ми не знаємо, що буде завтра. Треба використовувати шанс і йти до своєї мети». Як тільки я починала подавати заявку, то захворіла на COVID. І все, я не можу ні співати, нічого. І руки опустилися, депресія, уже в мене нічого не виходить.

Але потім, в один якийсь момент, я зрозуміла, що треба перестати бути такою меланхолійною, узяти себе до рук й все-таки спробувати. А може й пощастить. І дійсно пощастило. Я подала заявку і 6 травня мене запросили на офлайн-кастинг, який проходив у Києві. Я пам’ятаю ще тоді, я заспівала продюсерам, виходжу з кабінету, а мені креативний продюсер каже: «До зустрічі».

— До вас повернулися всі чотири судді. Це буває достатньо рідко на «Голосі країни». Що ви відчували в той момент?

— Для мене це був шок, тому що я себе взагалі не влаштовувала. Я розуміла, що може відбутися будь-що. Я розуміла, що може до мене ніхто не повернеться. Я розумію, таке буває, у кожного своя думка, може комусь не сподобатися. Я, в принципі, адекватно до цього ставлюся. Я поставила собі мету не розвернути всі крісла, а гідно представити Донеччину. Я розуміла, що це відповідально, що я на всю Європу буду представляти свій край, своє місто. І тому я поставила собі за мету прокайфувати від виступу й гідно представити Донеччину.

А потім, коли я виступала, бачу, що до мене всі повертаються, а у мене в голові: «Боже, до кого йти, кого обрати». Я взагалі про це не думала. І я подумала, що треба обирати серцем. І серце мені підказало йти до Юлії Саніної.

— Пані Юлія дійсно одна з найсильніших сучасних українських співачок. У неї сильний вокал, і я думаю, що ви не пошкодували про свій вибір.

— Взагалі не пошкодувала. Вона дає дуже цінні поради. Вона дуже комфортна людина. Не звертаючи уваги, що ми тренерка та учасниця, але наші відносини досить дружні. Тому що ми зідзвонюємося, балакаємо просто про життя, просто про нашу історію, як усе починалося, які в мене плани далі. Тому я їй дуже вдячна за те, що вона мудро будує відносини між нами. У нас немає такого, що «ага, ти конкурентка, ти конкурент, я вас усіх переможу». У нас просто родина, яка підтримує один одного.

— От розкажіть трошки про закулісся «Голосу країни-13». Як проходять репетиції з тренерами та підготовка до виступів?

— З Юлею ми активно обговорюємо вибір пісні. Я пам’ятаю, що на кросбатл, наприклад, я їй пропонувала декілька варіантів пісень і ми зійшлися думкою саме на «Ой, ти, жайворонку». Тому що Юлі вона дуже сподобалася, вона сказала, що це просто до мурах. 

Тобто спочатку в нас йде обговорювання програми, потім уже починаються репетиції з оркестром — це моє найулюбленіше, тому що з оркестром я просто обожнюю співати. Одразу розкриваєшся якось по-іншому, ніж через фонограму. І Юля присутня на цих репетиціях, вона слухає, а потім уже дає поради. І, до речі, вона дає поради не тільки про вокал, а і про розвиток харизми на сцені, як себе поводити. Вона дуже класно сказала, що на сцені треба не просто красиво співати, а ще і красиво себе показати.

— Скажіть, будь ласка, пані Христино, зараз, уже оглядаючись на отриманий досвід у такому національному проєкті, що ви отримали від участі в ньому?

— Я отримала багато досвіду. Як я вже казала, поради від Юлії Саніної дуже класні та цікаві. Отримала дуже багато досвіду співу з оркестром, як правильно себе поводити на камері. Навіть зараз, я до «Голосу країни» дуже соромилася давати інтерв’ю. Я не могла зв’язати думки. А зараз мені набагато легше це все дається. Я відкриваюся і стаю набагато щирішою.

Завдяки «Голосу країни» я стала впевненішою. Ну і, звичайно, я виросла. І виросла не тільки морально духом на цьому проєкті, але ще й фізично. На сліпому прослуховуванні мені було 17 років, а зараз уже 18.

— Це дуже класно, що мрії здійснюються! Христино, на вашому останньому виступі минулої неділі ви заспівали національну веснянку і присвятили цей виступ своїм бабусі та дідусеві. Хочеться спитати про цю присвяту. Чому для вас це було важливим?

— Тому що я росла з ними й постійно чула українські народні пісні. Прабабусі, дідусі, усі в мене співали українські народні пісні, і для мене було дуже важливим донести всім меседж, що Донеччина — це Україна, що Донеччина співала українські народні пісні завжди й буде співати, і передавати ці пісні з поколінь у покоління.

І мені було важливо, щоб весь світ, уся Європа почули наші гарні пісні. У нас дійсно дуже гарні пісні, у нас гарна мова, яка неймовірно лягає на будь-яку мелодію, а наш фольклор — це просто щось неймовірне, і це повинні почути всі. Для мене було честю від Донеччини співати цю веснянку. Мені було дуже приємно. І я вчора тільки зідзвонилася з бабусею, вона просто плаче від радості, каже: «Христю, українська народна пісня, у мене просто мурахи».

— Так, можу тільки уявити, які це емоції: виступати на такій потужній сцені з веснянкою і до того ж думати про свій рідний край. Дуже дякую вам за це. Дуже дякуємо, пані Христино, за приємну розмову!

— І я вам дякую за неї!

— Бажаємо вам удачі у фіналі «Голосу країни» і, звичайно, перемоги!

— Дякую вам!

***