"Танцюючи крізь випробування": як хореографиня з Сєвєродонецька продовжує займатися улюбленою справою на Полтавщині
Вікторія Свищ — хореографиня та засновниця танцювальної студії з Сєвєродонецька. Повномасштабне вторгнення змусило її покинути рідне місто та почати все з початку. Своєю історією про переїзд, адаптацію та відновлення професійної діяльності жінка поділилася зі Східним Варіантом.
Вікторія Свищ народилася на Луганщині, у місті Сєверодонецьк. Після закінчення школи вступила до Луганської академії культури та мистецтв, де навчалася за освітньою програмою «хореографія». По закінченню вишу Вікторія багато років працювала хореографом-постановником в міському Палаці культури, Палаці культури хіміків. Але з часом зрозуміла, що хоче більшого й не тільки для себе.
«У той час, як дитячі майданчики та гуртки наповнюють життя малечі, доросле населення часто опиняється в культурному вакуумі. Діти мають більше можливостей для розвитку та дозвілля, ніж їхні батьки», — впевнена Вікторія.
Це спостереження стало каталізатором для змін. У 2010 році Вікторія разом із донькою створила танцювальну студію «Талісман», а у 2015 відкрили двері для творчого розвитку не лише дітей, а й дорослих.
Філософія танцю
«Танці дозволяють дорослим знову відчути себе дітьми — вільними, безстрашними, щирими. У нас немає місця для сорому чи страху осуду. Тут кожен може бути собою, а вік — це лише цифра, коли йдеться про танці», — пояснює Вікторія.
«Талісман» став не просто місцем для занять, а справжньою родиною для багатьох. Репертуар був різноманітним: від класичних бальних танців до запальних ритмів 60-70-х років.
«Багато наших учасників — вдівці, які залишилися без пари. Для них наша група стала другим диханням. Але найголовніше — це атмосфера, яка панувала в колективі. Спільні святкування днів народження, відзначення свят — все це створювало відчуття справжньої родини. А життя учасників заграло новими яскравими фарбами», — підсумовує Вікторія.
І так тривало допоки у двері гучно не постукалася війна.
Випробування війною
Вперше це сталося у травні 2014 року, коли Сєвєродонецьк і Лисичанськ стали ключовими опорними пунктами ЗСУ на Луганщині. Під час активних бойових дій Вікторії не було у місті, вона працювала з дітьми в санаторії від заводу «Азот» на Азовському морі. А повернувшись до Сєвєродонецька, жінка зіткнулася з реальністю війни.
«Пам’ятаю, як йшла вулицею, коли почався обстріл. Я не розуміла, як реагувати, як можна у чистій сукні впасти на землю… Але, на щастя, вже наприкінці липня українські сили вибили бойовиків і відновили українську владу у місті. Життя поступово стало налагоджувалося. У місті перейменовували вулиці, встановлювали пам’ятники загиблим, а ми поступово навчилися жити поряд з війною», — пригадує жінка.
Лютий 2024 року був зовсім іншим. Після початку повномасштабного вторгнення, Вікторія, як і багато інших, сподівалася, що все закінчиться швидко, як у 2014 році.
«У нашому під’їзді було розташоване сховище, куди спустилися мешканці. Сидячи в підвалі, перебуваючи у стресі, ми думали, що треба трохи зачекати, як у 2014. Але обстріли не вщухали, ми майже перестали підійматися наверх», — продовжує вона.
Урешті-решт у сховище влучив снаряд. Доньку Вікторії було поранено, онуку жінка накрила собою, а двоє людей загинули на місці.
У пошуках прихистку
Після цього родина пережила ще кілька евакуацій, поки нарешті, 12 березня, вдалося виїхати до Дніпра.
«Тут було безпечніше, але через обстріли й постійні тривоги, я постійно перебувала у стані стресу», — згадує Вікторія. Це спонукало її прийняти запрошення від своєї учениці поїхати до Німеччини.
Але життя за кордоном виявилося не таким, як очікувалося. За словами жінки, Німеччина ніби вичавила її. Постійно траплялися якісь негаразди, загострилися хвороби. І лише коли повернулася на Батьківщину, все більш-менш нормалізувалося.
Повернувшись до Дніпра, родина знову зіткнулася з реаліями війни — обстрілами міста та постійними тривогами.
«Виснажена до краю, я рахувала ночі в метро. Сорок одна минула, коли, піднявшись нагору, я зрозуміла — більше не можу. Я просто не витримаю цього більше», — пригадує Вікторія.
Розпачу додавали повідомлення від сусідів, які залишилися в Сєвєродонецьку, про пограбування квартири та плани окупаційної влади щодо націоналізації її житла.
Нове життя на Полтавщині
Саме в цей критичний момент Вікторія отримала несподіване запрошення від ще однієї своєї учениці приїхати на Полтавщину.
«Я вирішила поїхати хоча б на кілька днів відіспатися. Але мені так сподобалося, що я залишилася. Згодом до мене переїхали батьки та донька з родиною. Так ми опинилися в Горішніх Плавнях», — розповідає жінка.
Вікторія вірить у повернення в рідне українське місто, але оскільки для себе вирішила, що на сьогодні винесе це за скобки, бо на ситуацію ніяк не може вплинути й що треба влаштовувати нове життя тут і зараз. Вона спробувала себе у різних сферах: працювала й офіціанткою, і диспетчером, і робітницею на підприємстві. Але кожна спроба закінчувалася фізичним та моральним виснаженням.
«Це до такої міри не моє, що я починала хворіти, а думками завжди поверталася до хореографії», — згадує вона.
Більше ніж просто танець
Онлайн-тренування здавалися рятівним колом, колишні учні хоч і роз'їхалися світом, але були готові до цього. Але постійні відключення світла зруйнували й цю надію.
Нарешті, у листопаді 2023 року з'явився промінь надії — робота тренером у спортклубі «Еталон». Спочатку це був просто фітнес, але Вікторія не здавалася. Крок за кроком вона пробивала собі шлях, і зараз вона проводить заняття з mix dance.
«Моя місія — допомагати людям через рух і танець. Зараз багато людей страждають від стресів та психологічних проблем. Танець — це ефективна терапія, яка виражає емоції глибше, ніж слова. У ньому головне не техніка, а щирість почуттів. Рухаючись, ми робимо гнучкими тіло і душу. Спонтанні рухи чесно відображають внутрішній стан. Танець допомагає проявити несвідомі аспекти особистості та возз'єднатися з собою. Це потужний інструмент самовираження та зцілення», — впевнена жінка.
Зусилля Вікторії перетворили звичайні тренування у щось більше — справжнє жіноче коло. За словами тренерки, регулярні зустрічі стали для учасниць ковтком свіжого повітря у буденності.
«Ці зустрічі — суміш психології, творчості та просто людського тепла. Тут ми вчимося бути справжніми. І важливість цього простору важко переоцінити — він дає можливість жінкам відновитися емоційно, знайти підтримку та зрозуміння», — пояснює Вікторія.
Особлива увага — літнім людям
Серце Вікторії особливо болить за літніх людей. Вона вважає, що люди пенсійного віку — це часто неохоплена частина населення, які не завжди мають можливість для самореалізації.
«Багато хто з них втрачає сенс життя після виходу на пенсію. Саме через це вони поступово втрачають інтерес до життя, замикаються в собі, що призводить до погіршення як фізичного, так і психічного здоров’я», — каже Вікторія.
Перспективи зростання
Створюючи свій нинішній простір, Вікторія мріє про власну танцювальну студію.
«Це буде місце для зцілення душі й тіла», — каже вона.
В її баченні, студія стане осередком для людей різного віку, але особливу увагу вона хоче приділити дорослим та літнім людям. Вікторія планує проводити не лише танцювальні заняття, але й організовувати тематичні вечори, майстеркласи тощо.
«Хочу створити місце, де люди зможуть не тільки танцювати, але й спілкуватися, ділитися досвідом, підтримувати один одного. Це буде центр, де кожен зможе знайти своє місце, незалежно від віку чи досвіду», — ділиться планами Вікторія.
Вона впевнена, що ніколи не пізно почати танцювати у ритмі свого серця, і саме цю філософію планує втілити у своїй майбутній студії.
***