4068
Тетяна Жук
Харків'янин, який захищав Маріуполь. Історія загиблого бійця полку "Азов" Артема Реді
Артем Редя став на захист територіальної цілісності України ще у 2014 році, коли його рідним Харковом ширилися проросійські настрої. Він служив у «Східному корпусі» Харкова, брав участь в АТО. У 2017 році здійснилася його давня мрія — він почав службу в «Азові» у Маріуполі.
«Я тебе кохаю. Будь ласка, виживи». Таке послання на дверях своєї квартири у березні знайшла маріупольчанка Олена Тиха.
Це послання залишив її чоловік — лейтенант Артем Редя, командир 2-го взводу оперативного призначення, 2-ої роти полку «Азов».
Двері їхньої спільної квартири заклинило від вибуху міни, тому Олена навіть не змогла зайти всередину, щоб забрати деякі речі. Але головне — десятки нагород свого чоловіка — вона вже забрала раніше. І вивезла їх на собі зі зруйнованого Маріуполя крізь десятки російських блокпостів.
У серпні до нагород українського воїна Артема Реді додалася ще одна: орден «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.
Артем загинув у Маріуполі під час прориву до «Азовсталі». Він героїчно обороняв Україну з 2014 року, брав участь в антитерористичній операції на сході України. А у 2022 році поклав власне життя за українську свободу в одній з найгарячіших точок на мапі нашої країни.
Мріяв служити в «Азові»
Артем Редя народився та виріс у Харкові. Отримав дві вищі освіти: економічну та юридичну. Працював в органах внутрішніх справ. У 2014 році був учасником руху «Східний корпус» у Харкові, який протидіяв антиукраїнським настроям і посяганням на територіальну цілісність України. На основі руху була створена рота поліції особливого призначення «Східний корпус», де згодом служив і Артем.
У 2017 році він перевівся у полк «Азов», де став командиром мінометного підрозділу. Саме там, у Маріуполі, він познайомився з майбутньою дружиною Оленою. Вони зустрілися на площі Свободи у Маріуполі.
«Він мені одразу сподобався. З першого погляду. Такий усміхнений, щирий…», — згадує першу зустріч його дружина Олена.
Стати воїном полку «Азов» було його мрією. І нарешті вона здійснилася. Олена дуже пишалася Артемом.
Вже через три місяці після першої зустрічі Артем зробив їй пропозицію. Вона погодилася. Вони купили квартиру у Приморському районі міста і незадовго до повномасштабного вторгнення росії закінчили її облаштування. У 2022 році мала б бути їхня п’ята річниця шлюбу.
Олена розповідає, що 23-го лютого Артем ще був на базі «Азову» в одному з селищ поблизу Маріуполя. Наступного ранку чоловік подзвонив їй і сказав негайно збиратися і їхати з Маріуполя. Вона відмовилася: сказала, що залишатиметься у місті й не покине Артема.
Страх і темрява
Після початку вторгнення росії Олена бачила Артема один раз: він привіз їй продукти та воду. Магазини у Маріуполі на той момент вже майже не працювали.
Одного дня у багатоквартирний будинок, де була квартира Олени та Артема, влучили «Гради». Олена разом з 18-річним сином вирішила перейти до укриття у спортивному комплексі «Іллічівець». Він був абсолютно не пристосований для цього, втім став тимчасовим прихистком для сотень людей, яким нікуди було піти після руйнування власного житла.
Наступні три тижні Олена проведе там разом з сином та ще кількома жінками — дружинами азовців. Люди готуватимуть на вогнищі з того, що є під рукою. Тиждень Олена харчуватиметься ложкою каші, печивом та чаєм. Останній даватимуть лише іноді: коли у спорткомплекс доставлятимуть воду.
Та страшніше за голод було спостерігати, як руйнують Маріуполь. І відчувати, як щохвилини здригаються стіни спорткомплексу.
«Найстрашніше, що я пам’ятаю з того часу, це нескінченні прильоти. Коли ти сидиш у цілковитій темряві, просто як в могилі, і не знаєш, що буде далі», — згадує жінка.
Олена з сином намагалася кілька разів сходити додому, забрати необхідні речі. Зробити це майже неможливо. Потрібно дочекатися більш-менш безпечного моменту, коли обстріли хоч трохи вщухнуть. А дорогою від спорткомплексу до будинку ховатися від російських літаків. Одного разу Олена спостерігатиме, як вони скидають бомби на житлові масиви поблизу приміської автостанції.
«Будь ласка, виживи»
російська армія свідомо знищувала високовольтні лінії, аби залишити ціле місто і його мирних мешканців без світла і зв’язку. Все це зникло на початку березня. Відсутність можливості поговорити з Артемом, спитати, як він і що з ним стало ще одним випробуванням для Олени.
Але одного разу діставшись своєї квартири, Олена знайшла від чоловіка записку, написану крейдою на двері оселі. Там було написано: «Я тебе кохаю. Будь ласка, виживи». Всередину Олена зайти не змогла. Двері заклинило від вибуху міни.
20 березня Олена дивом змогла виїхати з Маріуполя. На одному з блокпостів мікроавтобус, на якому їхала Олена та її знайомі, відібрали російські військові. Рухатись далі доводилося на попутках.
«Ми поїхали вбік Бердянська. На блокпостах у Донецькій області стояли молоді хлопці — мобілізовані з Донецька. Вони відкрито при нас говорили, як їх це все дістало, що вони не хочуть тут бути й сподіваються вже через місяць поїхати додому. Вони нас не дуже оглядали», — згадує Олена.
Олені, як дружині азовця, їхати було вкрай небезпечно. Невідомо, яку інформацію про українських військових мали окупанти. У фільтраційні табори росії та у підвали люди потрапляли і за менше: за підписку на телеграм-канали, що ведуться українською мовою, за наявність у телефонній книжці контактів поліціянтів або військових, і, врешті решт, просто за українську символіку.
У Запорізькій області на дорогах стояли блокпости «кадирівців». Вони вже більш прискіпливо оглядали кожну автівку і речі, роздягали чоловіків і перевіряли на наявність татуювань.
Олена згадує, як вони причепилися до неї через комп’ютер:
«Сказали: “Ого, а що ви тут ноутбук везете. Ви що, такі багаті?” Я сказала, що зможу його продати і у мене будуть гроші хоча б на перший час».
На своєму тілі вона також провезла нагороди чоловіка.
«Було дуже страшно. Але я не могла їх залишити. Для мене це пам’ять», — каже жінка.
Прорив до «Азовсталі»
Артем весь цей час обороняв Маріуполь. Олена не знає майже нічого про те, що з ним відбувалося у цей час. На самому початку вторгнення його перекинули на захист узбережжя Азовського моря. Вже потім він захищав безпосередньо місто. Але про цей період він Олені свідомо нічого не розповідав, бо це було небезпечно.
Після виїзду з Маріуполя Олена оселилася у Дніпрі. Вона тижнями шукала хоч якусь інформацію про свого чоловіка. Сама створила групу для родичів азовців з роти Артема, щоб об’єднати зусилля з пошуку чоловіків. Зв’язувалася з його побратимами, коли ті були під «Азовсталлю».
Від них вона дізналася, що Артем разом з побратимами намагався прорватися на БТР до «Азовсталі». БТР підбили й він впав у воду.
«Як командир, він не зміг покинути своїх хлопців. Вони не доїхали буквально 200 метрів до “Азовсталі”, коли БТР перекинувся у річку», — підкреслює жінка.
Але що сталося саме з Артемом та іншими, хто був у тому бронетранспортері, ніхто не знав. До місця, де це сталося, відправляли дрон, але це не дало ніякої нової інформації.
«Я сподівалася, що вони вибралися з того БТР. В “Азовсталі” був бункер, з яким певний час не було зв’язку. Я надіялася, що він там», — каже Олена.
Три місяці Артем вважався зниклим безвісти.
Коли захисники «Азовсталі» виходили з території Азову, Олена побачила на відео чоловіка, дуже схожого на її. Статура і зовнішність вказували на те, що це міг бути Артем. Це відео Олена посилала в Службу безпеки України, у Головне управління розвідки та у військову частину Артема.
«Там були згодні, що це він. Тому його додали у списки тих, хто вважався полоненими», — розказує Олена.
Вона сподівалася, що він живий. Але не припиняла шукати іншу інформацію про Артема.
У липні Олена знайшла відео з тим самим БТР. Його знімали вже росіяни. Вони витягли з БТР понад 10 тіл. Серед них був і Артем. Його і ще частину військових вдалося ідентифікувати завдяки документам, що були в їхніх кишенях. Частину ж досі не можуть опізнати.
Артема поховали у Харкові, звідки він родом. Поховали серед інших військових.
«Це неможливо прийняти. Артем був настільки добрий і порядний чоловік. Цього не передати. Він був дуже розумним, мав дві вищі освіти. Читав хорошу українську літературу, а не радянську, у якій писали, як все чудово в СРСР. Ми з ним часто обговорювали історію України і скільки всього українцям довелося пережити, — каже Олена. — Він був великим патріотом України. І саме тому у 2014 році він пішов у “Східний корпус”. Саме тому захищав нашу землю. Він розумів, наскільки це важливо».
Вона також згадує, як він переживав за кожного солдата. І як командир, намагався завжди увійти у положення своїх побратимів.
«Завжди допомагав і відпускав додому кому було потрібно, навіть таємно від старшого командування. Подавав рапорти, аби підвищили його солдат і сварився, коли нову техніку чи обладнання давали в інші роти. Він пишався своїми хлопцями і постійно казав, що всі вони — міць нашої країни!», — підкреслює дружина Артема.
Артем мріяв про спільну з Оленою дитину, а ще вони планували подорож у Карпати. Після завершення служби хотів заснувати маленький бізнес з виробництва крафтових сирів.
«Стільки мрій, стільки бажань... А тепер лише біль та порожнеча. І страшна безвихідь від всього, що трапилось», — каже Олена.
***
16 серпня 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ, яким посмертно нагородив Артема Редю орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Родина Артема дуже важко переживає його смерть. Ця трагедія накладається на пережите у Маріуполі. Олена намагається почати життя з нуля. Її син також хоче пов’язати своє життя з військовою службою і помститися за Артема.
Якщо ви хочете підтримати родину українського Героя, ми залишимо реквізити.
4149 4993 4486 2154 Тиха Олена Дмитрівна
***
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
4068
