Катерина Храпович: досьє громадської діячки, активістки, волонтерки з Маріуполя

Східний Варіант поспілкувався з Катериною та в рамках проєкту «Досьє» підготував матеріал про факти з її біографії.

Дитинство та освіта

Катерина Храпович народилася 2 жовтня 2000 року. Дитинство пройшло у Маріуполі, свої перші 20 років від народження Катерина провела саме там.

Навчалася у  Маріупольській школі №9. Катерина розповідає:

Тоді Катерина була у 10 класі. Вона активно вивчала мови та біологію, бо хотіла вступати на психологічний факультет, однак за підсумками року отримала табель з низькими оцінками. На її запитання чому так і чи можна щось перездати вчителі ігнорували школярку. В цей же день Катерина попросила маму забрати документи зі школи, бо вона не хотіла далі там навчатися.

Потім вступила в Маріупольський коледж Донецького національного університету економіки і торгівлі  ім. Михайла Туган-Барановського. Там навчалася за спеціальністю «Товарознавство та комерційна діяльність». 

«Згодом хотіла вступати в університет, але стався ковід, далі — повномасштабне вторгнення. Тому вступати збираюся саме у цьому році. Ще в школі хотіла вивчати психологію, але тоді були певні обставини, чому не пішла. Але рішення, яке довго обдумувалось, все ж таки прийнялось», — говорить Катерина.

Громадська діяльність

Залученість Катерини до будь-якої діяльності та всі її місця роботи пов'язані саме з  громадським сектором. 

«Почалося це десь у мої 18 років. Коли я навчалась на третьому курсі, то зрозуміла, що моя активність в коледжі, моя діяльність закінчиться і що ж я буду робити далі? Мені стало зрозуміло для себе, що я хочу робити те, що буде приносити результат і буде соціально корисним. У мене було бажання не просто заробляти гроші, а приносити результат і зміни», — пригадує Катерина.

У 19 років дівчина вступила в Українську академію лідерства. Вона розповідає, що там була не формальна програма навчання, де підлітки з 16 до 20 років знайомляться з різними соціальними ініціативами, громадським сектором, з органами управління державою і впроваджують свої проєкти протягом всього періоду. Саме тоді Катерина стала проєктною менеджеркою. Вона розповідає:

«Зокрема, тоді був проєкт «Бумеранг», який був покликаний для підтримки людей старшого віку. Я навчалася у Харківському осередку. Ми організовували різні активності, вчили з людьми англійську, займались комп'ютерною грамотністю, проводили різні спортивні заняття. Це була моя перша залученість».

Згодом, коли Катерина закінчила навчання в Українській академії лідерства, стався карантин і якихось глобальних проєктів не було. Але тоді я дівчина була залучена до проєкту ГО «Прожектор», де вона координувала команду, яка створювала свій мистецький проєкт, з яким вони здобули перемогу. А згодом — реалізували виставку на базі закинутих будівель Маріуполя.

«Також паралельно я займалася координацією маріупольської команди фестивалю «З країни в Україну», — додає Катерина, —  Впродовж півроку ми розробляли концепт, виявляли болі та проблеми, які були в місті, та придумували різні активності»

Надалі дівчина долучилася до фестивальної команди та напередодні повномасштабного вторгнення відвідала 12 міст на сході України. Це, зокрема, були такі міста як Дружківка, Добропілля, Щастя, Маріуполь, Херсон. Катерина говорить:

«Завжди коли я починала якусь діяльність, я розуміла, що я дуже люблю своє місто. І завжди всім своїм знайомим або друзям з інших міст я багато розповідала про Маріуполь, запрошувала їх приїхати, проводила екскурсії. І досі ці люди трішки закохані в наше місто —  це теж моя маленька перемога».

Переломний момент — 2014 рік

Переломний момент для Катерини Храпович стався у 2013 році. Вона розповідає, що тоді дуже захопилася читанням. Читала і сучасну літературу, і трішки класику 20 століття. Дівчина говорить: 

«Саме процес читання дав мені момент усвідомлення, інтересів, нових знайомств. І саме це сталося в момент Майдану, а далі — окупаційних процесів на сході країни. Я досі пам'ятаю як я робила домашнє завдання і сепаратисти почали захоплювати військову частину біля мого будинку. А школа наша була рівно через дорогу. На наступний день ніхто не прийшов в школу, бо ти не знаєш коли це почнеться знов. Були перестрілки, щось літало і була тривожна атмосфера».

Тоді, за спогадами Катерини вчителі школи зробили учням зауваження у не приємній формі за неявку на уроки, оскільки на їх погляд нічого не сталося. Катерина пригадує:

«Я досі пам'ятаю як у нас закінчувався цей навчальний рік. У нас була класна година і нам класна керівниця сказала, що українці скинуть на Маріуполь атомну бомбу. Вона додала, що інформація дуже точна і потрібно слідкувати за цими новинами у соціальних мережах групи та званої «днр». Цей момент настільки неадекватних речей. Я пам'ятаю, що я закрила щоденник і зрозуміла, що я не буду записувати цю інформацію».

Катерина рухалась вперед саме з такими думками, що хоче розвивати своє місто та схід України. Дівчина розповідає, що її неодноразово запрошували переїхати на роботу у Київ, але вона свідомо відхиляла подібні пропозиції, бо розуміла, що їй важливо залишатися на сході України. Вона додає:

«І це було не про те, щоб побудувати кар'єру, а про те, щоб побудувати щось більше, що залишиться після мене».

Про діяльність у БФ «Схід SOS» та волонтерство

Ближче до грудня 2021 року Катерина долучилася до команди зі «Схід SOS» як координаторка локальних волонтерів. Вона розповідає, що 26 лютого 2022 року був запланований тренінг, який так і не відбувся  через повномасштабне російське вторгнення на територію України.

За кілька днів до початку російського вторгнення Катерина долучалася до проукраїнського мітингу, який проходив у Маріуполі. Вона там була з плакатом, фото якого рознеслося соціальними мережами.

«Мені тоді здалося, що в цей момент точно щось зміниться. Ми тоді точно показали, що ми не є росіянами, що ми продовжуємо показувати досі», — розповідає активістка.

Згодом Катерина разом з родиною виїхала з Маріуполя. Вона розповідає: 

«Ми виїхали з родиною трішки завчасно. Вже було повномасштабне вторгнення, але ще не було окупації Маріуполя. Тоді їхала родина мого знайомого, вони нам допомогли. У нас була машина, було пальне, але не було на той момент водія в сім'ї. А у цього знайомого було три водії й один з них сів за кермо нашої машини. Не скажу, що це було легко, але порівнюючи з тим, як люди їхали потім, то це звісно кардинально інші речі».

Катерина пригадує, що дорогою з Маріуполя вони бачили розбиту техніку, колони техніки, яка рухається дорогою. Так вона з родиною доїхала до Запоріжжя, де почалася перестрілка. Так, по обіду вони доїхали до Дніпра і зупинились у родичів. Катерина говорить:

«Вже через пару годин як ми доїхали, ми побачили, що кільце над Маріуполем замкнулося. Тобто, якби ми виїхали трішки пізніше, то ми б просто не доїхали, тому що нас по суті їхало дві машини українських активістів, які пов'язані з різними організаціями».

У Дніпрі дівчина пробула близько двох тижнів. Потім вирішила, що хоче щось робити далі. Вона територіально була за містом  та не мала змоги виїжджати у саме місто. Катерина пригадує, що тоді громадський транспорт не працював через початок війни. Але вона намагалася волонтерити онлайн, контактувати, шукати ресурси, щось передавати спільно ГО «Халабуда». 

Згодом допомагала своїм знайомим, які пішли в медичний батальйон «Госпітальєри», знаходити речі, техніку, яку вони шукали. Катерина говорить, що «це було щось дрібне, точкове» і їй хотілось робити  щось більше.

Катерина написала своєму координатору в проєкті, про те, що вона готова долучатися до роботи, де вона може бути корисною. І її запросили працювати в Ужгород.

«Такий час був і моє розуміння, що я хочу в щось включатися, що я не уточнювала і написала, що приїду через чотири дні. Він сказав, що буду займатися приблизно тим чим і займалася. Так я опинилася в Ужгороді і там мені сказали, що є не закрита позиція комунікаційного менеджера і я буду саме ним. А я взагалі не зовсім про комунікації, бо я більше координатор, івентор, проєктний менеджер». 

Дівчина, яка до цього займалася комунікаціями, мала їхати на схід журналісткою і в неї не було багато часу. Тому Катерині просто передали паролі, напрацювання, фотографії, доступи. Великий пласт роботи ліг на її плечі. Вона пригадує, що тоді в Ужгороді все тільки починало розбудовуватись і вона почала включатись в комунікації.

«Я налаштувалась, що якщо я зараз тут, то я тут потрібна і треба якось акумулювати знання, які в мене є. До мене пізніше доєдналася моя напарниця. І нам вдалося розбудувати доволі сильну комунікацію, мережу. Після цього мені запропонували стати координаторкою комунікаційного відділу, якою я пропрацювала протягом року, до червня 2023», — розповідає Катерина. 

Згодом дівчина зрозуміла, що «вигоріла» на роботі, оскільки було сильне навантаження, великий стрес та вона знаходилась не зовсім у тій сфері, яка приносила б їй ресурс. Так, Катерина стала проєктною менеджеркою мережі безпечних просторів для жінок та дівчат “Затишно space”. Тут вона займалась координацією команди, впровадженням освітніх проєктів.  На цій посаді пропрацювала з вересня 2023 року по червень поточного року.

Крім цього Катерина має свій бренд, який має назву ABITI. Частковий дохід від діяльності якого йде на ремонт дронів у ГО «Халабуда», яка цим займається.

«Першочергово ідея цього проєкту виникла від того, що у Маріуполі не було класно мерча, який би хотілося забрати з собою. Я, як фанатка свого міста, захотіла придумати щось, що буде відображати його сутність. І тоді придумала цей проєкт, цю назву і перші дизайни. Це відображало місто контрастів — Азовсталь на фоні моря. Через змінені конструкти, деякі дизайни зараз не актуальні, але я змогла поєднати деякі дизайни й одну фразу: «з морем у серці та металевою крихтою у легенях». Зараз це дещо змінило свій сенс, оскільки Азовсталь став центром спротиву українського народу, а Маріуполь став одним з центрів геноциду, який вчинила російська армія. І зараз для мене ця фраза більше про ту міцність, яку прожили там наші  військові та цивільні та про те, що ми ніколи не забудемо яким Маріуполь був та яким, можливо, буде в майбутньому», — розповідає Катерина.

Про плани

Далі Катерина бачить себе тільки у громадському секторі. Вона говорить, що активізм —  це не про роботу з 9.00 до 18.00, а  про життєву позицію та  про впровадження змін на краще. Вона додає:

«Я б сказала, що активізм і волонтерство, це не про спеціальність чи роботу. З тих напрямків, які мені цікаві, то це звісно допомога армії. Але я ще шукаю як це правильно зробити, окрім як зборів та донатів. І мені також цікава тема розвитку громадянського суспільства, розвитку ком'юніті. Я планую надалі займатися саме цим. Я  на свої очі побачила і, здається, вся країна побачила під час повномасштабного вторгнення, що це громадянське суспільство відіграє велику роль та, включеність зараз. Мені здається, якщо ми продовжимо це розбудовувати, то це дуже позитивно змінить нашу країну».

Соціальні мережі

Особиста сторінка Катерини Храпович у Facebook.

***