"Сьогодні вбило чоловіка в формі ТЕС. Поховали на клумбі перед домом": як із пекельного Курахового дізнаються долю своїх рідних

Восени цього року розпочалась активна фаза боїв за місто Курахове. Противник, намагаючись витіснити Збройні сили України з міста та наближених населених пунктів, почав атакувати їх з посиленою потужністю. Майже щоразу для штурмів були задіяні десятки одиниць техніки. Водночас у той самий час місцеве населення, яке ховалося у підвалах, сиділо під тоннами бетону та кількома поверхами над головою, звідки на них сипалася побілка. А коли бронетехніка росіян нищила цілі квартали – люди молилися, щоб ті миті були найгіршими. Проте, на жаль, це був лише початок вбивства Курахового з усього арсеналу, який мають російські терористи.

Упродовж кількох наступних тижнів, з жовтня по сьогодні, бої у Кураховому тривають уже посеред міста. Окупанти, які насуваються силою, бронетехнікою та м’ясними штурмами, не дають містянам вийти за межі підвалів, у яких ті вимушені жити. Вбиті просто неба люди подекуди тижнями вимушені лежати на вулиці, оскільки через дрони та літаючі над головою російські снаряди люди бояться вийти з нульового поверху багатоповерхівок. Та коли вибухи затихають, а багатоповерхівки перестають перетворюватися у бетонні руїни –  ніхто так само не ризикує виходити назовні, оскільки знає: нагорі можуть бути окупанти, які, дивлячись в очі, можуть розстріляти кожного, кого захочуть позбавити життя. 

«Противник чітко бачить, як ми вантажимо в евакуаційне авто поранену жінку, але полює на нас дроном»: як працюють поліцейські Курахового у понівеченому місті 

На сьогодні Курахове понівечене внаслідок штурмів та обстрілів російських окупантів. Зруйнований переїзд через дамбу, мости, більшість житлового фонду. У решті міста, якій ще пощастило не потрапити під обстріл окупантів, повністю вибиті вікна та двері. Про бодай якісь комунікації не йде й мови. 

Станом на кінець листопада у Кураховому лишалися жити 625 людей, які навідріз відмовилися виїжджати. На щастя, серед них уже немає дітей, проте серед багатьох – люди, які не можуть потурбуватися про себе та навіть пересуватися без чиєїсь допомоги, каже начальник поліції міста Курахове Артем Щусь.

Попри спроби правоохоронців допомогти їм з евакуацією – спроби були невдалі: люди хотіли якомога довше залишатися удома. Однак коли ситуація стала пекельною, а вбивства російськими снарядами посеред вулиць – щоденними, водночас зникла й можливість безпечно виїхати. Принаймні не ставши мішенню для окупантів. 

«Офіційно у Кураховому лишається близько 500 людей, але є й ті, хто раніше переїхав з інших населених пунктів, де вже велися бої, й не всі ці люди стали на облік або потрапили в офіційні списки. По дітях, за офіційними даними, дітей немає. Але не можна виключати, що хтось таки лишився – знову ж, багато переселенців із громад, тож є ймовірність, що неповнолітніх могли приховувати від поліції», – каже Щусь. 

Правоохоронець додає: ще коли «Білі янголи» займалися евакуацією дітей – хоч і не часто, проте траплялися випадки, що батьки навідріз відмовлялися виїжджати. Щоправда, на той момент усіх, кого помічали та про кого була інформація, вдалося переконати: виїзд – єдиний варіант вижити. 

За словами правоохоронця, уся логістика, промисловість міста зруйнована вщент – на 100%. Житловий комплекс ще подекуди вцілів – щоправда, стоїть без вікон та дверей. 

«Місто, на мою думку, знищене. Звісно, не як Мар’їнка чи Авдіївка – до бетону, але сама його структура повністю знищена», – каже голова курахівського відділку. 

На сьогодні завезти гуманітарну допомогу до Курахового більше неможливо – навіть евакуації екіпажів «Білих янголів» тепер під ризиком. Про візити волонтерів в обстріляне місто не йде навіть мови – дрони, які полюють на будь-який рух цивільних, не лишають шансів проїхатись містом та не стати ціллю для російських терористів. Тож тривалий час жодного постачання гуманітарки у місті немає – як, власне, і привезення їжі на продаж у місцевих магазинів. До слова, відкритий у місті лише один – і той став радше соціальним.

«Мешканцям Курахового ми намагалися допомогти їжею, наскільки це було можливо. Завозили якісь продукти харчування, бо зовсім ніякого постачання не було. Людей рятували тільки гуманітарні запаси. Але у когось вони є, у когось їх не було. Тому кілька разів підтримували населення, аби в місті можна було знайти хоч щось із їжі. Завозили молочне, м’ясні чи ковбасні вироби», – розповідає Артем Щусь. 

За словами поліцейського, попри всю складність ситуації – у Кураховому лишаються виконувати свої завдання не лише евакуаційні екіпажі «Білих янголів», а й поліція. Покидати місто, наголошує, вони не будуть, допоки лишатиметься бодай мінімальний шанс бути корисними людям і нести службу.

«У нас зараз є можливість заїжджати в місто й працювати, але це потрібно робити приховано й непомітно. Ми вже мали втрати – на щастя, не серед працівників поліції, але серед наших автомобілів. У крайні рази ми потрапляли під обстріл і втратили кілька одиниць техніки. Це було на відстані менш ніж кілометр від лінії окупантів», – зауважує голова Курахівського відділку поліції. 

Артем Щусь додає: люди справді вдячні правоохоронцям за те, що вони лишаються поруч. Хоча з 2014 року не було таких випадків, коли правоохоронці продовжували нести службу за таких умов – зокрема, насиченості обстрілів у населеному пункті. Поліцейський додає, що за час повномасштабного вторгнення йому та його підлеглим уже неодноразово доводилося кидати понівечену чи то пошкоджену автівку внаслідок скиду й ховатися у вцілілих спорудах поруч. Проте думок покинути роботу або людей, яких вони намагалися врятувати в ту поїздку, не виникали ніколи.

«Крайній раз ми їхали на евакуацію, забрали цивільних – одну жінку, в якої було поранене обличчя, та чоловіка. Наше авто атакував дрон зі скидом, хоча росіяни чітко бачили, що це була евакуація – марковане авто, в машину ми вели цих людей, які ледь йшли. Попри це росіяни скинули на нашу машину вибухівку. Нам пробило паливний бак, але ми протягнули ще близько кілометра, до сусідньої вулиці, де довелося екстрено витягувати людей. Там нас і продовжили «добивати» – дрон далі полював на нашу машину. Її довелося кидати, перебігати й ховатися усім до ночі в будівлі, щоб по темряві виїхати. 

Лише такі складні ситуації нас могли б зупинити… але вони не зупиняють. Навіть якщо приїхати за однією людиною чи кількома неможливо – ми призначаємо іншу точку евакуації чи підбираємо їх десь дорогою, в умовно більш безпечній локації. Але нікого не кидаємо», – пригадує Артем Щусь. 

Щоправда, часто й досі трапляються випадки, коли рідні місцевих мешканців лишають на власний розсуд заявку на евакуацію – просять вивезти бабусю, дідуся чи то батьків з адреси. А коли на місце приїжджають правоохоронці, ризикуючи своїм життям – ті навідріз відмовляються покидати дім. 

«Таке кожен день відбувається: родичі роблять офіційні заявки на евакуацію, а коли ми приїжджаємо – розуміємо, що ніхто нікуди не поїде. Бо родичі піклуються, а в людей у Кураховому зовсім інший погляд. Тому від таких непогоджених заявок (мається на увазі не погоджених із тими, кого просять вивезти) – лише 20% вдається евакуювати. Решта людей лишається», – каже правоохоронець. 

«Про смерть батька я дізналася з чату»

Єлизавета Кравченко – родом із Курахового, звідки поїхала ще у 2000-х роках. Під час повномасштабного вторгнення у місті лишився жити її батько – він відмовився їхати, вирішивши «сторожувати» квартиру у центрі міста. На початку осені дівчина повторно почала вмовляти тата виїхати – коли жити в напівоточенні уже було складно, а серйозні проблеми з електроенергією, водо- та газопостачанням були на постійній основі. Тоді батько, Андрій, так само відмовився. А вже за кілька тижнів вимушено переїхав жити у підвал.

«Зв’язку з батьком майже не було. Раз на добу він міг вийти з підвалу, знайти якусь точку й звідти зателефонувати на кілька хвилин – розповідав, як себе почуває, чи є ще ліки й із ким у підвалі він ночував, бо тоді люди почали дуже активно спускатися вниз навіть із других поверхів. Бувало, що по кілька днів він не дзвонив і навіть не писав повідомлення, бо над будинком постійно літали дрони, тому було страшно виходити з підвалу», – розповідає Єлизавета. 

Востаннє Андрій Володимирович виходив на зв’язок 7 листопада. Тоді жінці з його номера надійшло коротке повідомлення «Я живий. Все добре». Після цього дівчина втратила будь-який зв’язок із ним – від батька не приходили ані смс, ані виклики. Через це вона розпочала його шукати – писала й телефонувала знайомим, які раніше були локально поруч, у підвалі сусідніх будинків. Щоправда, зв’язок у місті так і не з’явився, тому відповіді вона ні від кого не отримала. Лише 18 листопада на одне з її повідомлень вона отримала відповідь – у місцевому чаті повідомлення дівчини про пошуки батька знайшла жінка, яка бачила останні години життя Андрія Володимировича. 

«Батько загинув вранці 13 листопада. Він вийшов на вулицю, щоб зателефонувати мені, коли поруч стався скид із дрона. У шию йому потрапив великий уламок, тато помер за кілька хвилин. Ця жінка, яка мені написала, намагалася його врятувати, але це було неможливо. Про смерть батька я дізналася з її повідомлення, а вона знайшла мене в телеграм-чаті – перевіряла, чи ніхто не запитував за її сусіда по підвалу, ким виявився мій батько. 

Ця жінка його й поховала, наскільки змогла – біля нашого під’їзду, на виході з підвалу, на клумбі. Не могла залишити лежати на вулиці – у місті зграї голодних собак, які харчуються трупами загиблих. Тому викопала землю й накрила тата зверху плівкою, щоб раптом що – його помітили й поховали», – крізь сльози переповідає розмову з жінкою Єлизавета.

Дівчина додає: мешканка Курахового у листуванні зізналася, що саме через загибель її батька наважилася виїхати – бо зрозуміла, що якщо вона помре – її ніхто не поховає: у сусідніх підвалах ніхто не живе. 

Для багатьох мешканців Курахового чат «Перекличка» став єдиним варіантом дізнатися, що сталося з їх рідними. Листування у групі складається переважно з тих, хто втратив зв’язок із ріднею – чи то через відсутність покриття у місті, чи то через їхнє травмування або загибель. 

Нині щодня у спільноті з’являються десятки повідомлень, в яких люди запитують про своїх батьків, братів, сестер чи дідусів і бабусь. Щоправда, інформації – обмаль: сотні курахівчан так само не мають ніяких даних про те, що коїться у місті. А ті, кому вдалося евакуюватися з оточеного міста, знають лише про долі тих, чиї життя обірвалися на їх очах або ж хто жив поруч чи то у тому самому підвалі.

Тепер у чатах Курахового посеред повідомлень про зниклих рідних зрідка трапляються повідомлення, в яких містяни просять відігнати окупантів від міста чи пригадують імена загиблих, чиї життя обірвалися внаслідок російських атак. Щоправда, від містян, які лишаються у місті, повідомлень там не було з кінця жовтня. 

«Люди, які просять подивитися, що сталося з їхнім будинком – ви всерйоз думаєте, що у Кураховому будуть виходити з підвалів заради того, щоб подивитися, чи цілі десь вікна? Якщо звідти й піднімаються на вулицю – то лише щоб подихати біля під’їзду чи «пробити», де можна взяти воду. Та й це лише у тому випадку, якщо дивом буде зв’язок. Під дронами ніхто не хоче бігати, тому потрібно просто набратися терпіння й молитися за місто та людей в ньому», – наголошує Наталія, мешканка Курахового, яка давно евакуювалася з міста.

Зважаючи на те, що пережили захоплені росіянами українські міста на Донеччині, нині Курахове перебуває у вкрай депресивному та жахливому стані: знищені будинки, відсутність тепла, газу, світла та води, будь-яких ознак цивілізації окрім людей у підвалах – те, на що нарекли місто окупанти. Імовірно, на тих мікрорайонах, де окупанти мали змогу закріпитися у підвалах, багато вбитих – не дронами чи уламками, а самими російськими вояками, роздумують у розмові мешканці Курахового, брати Андрій та Роман. 

«Найближчі кілька тижнів треба готуватися до того, що у Кураховому буде два світи: перший – це вбиті місцеві, розстріляні у підвалах або на вулицях, щоб із тих підвалів їх витурити. Другий – що з тих самих підвалів понабирають маси людей з алкоголізмом і іншими залежностями, які на камеру скажуть що завгодно, щоб їм тільки дали води й сухарів. Ми чекаємо у проросійських чатах відео з крайніх районів, де будуть показувати ще теплі трупи, але на камеру «рятівники» казатимуть, що всіх убили ще місяць тому», – зауважують чоловіки.

Роман додає: на його думку, очікувати навіть мінімальних «поступок» окупантів у сенсі людського ставлення до мешканців Курахового – не варто. Зокрема, ще у Бахмуті, Торецьку та – нещодавно – Українську та Селидовому вони продемонстрували, що нікого не пропустять повз так звану «фільтрацію». Тому тим, у кого просто заберуть телефони, житло (навіть якщо ним стали підвали) – ще пощастить. 

«Зважаючи на те, з якими боями та технікою Курахове захоплюють – нам доведеться змиритися з думкою, що багатьох рідних, які опинилися в окупації, ми просто більше ніколи не побачимо», – каже чоловік.