"Молодший брат" або "вторинний край": як росіяни створювали історичні міфи про Донеччину й Луганщину

Схід України став об’єктом численних російських міфів і спотворених наративів, що формувалися протягом багатьох років. Від імперських часів до сучасних подій, ці міфи впливають на сприйняття регіону, формуючи стереотипи про його мешканців, культуру та історію. Кремлівська пропаганда використовує ці наративи, щоб виправдати власну збройну агресію, переконуючи суспільство, що схід України ніколи не був частиною незалежної України.

Натомість російська пропаганда часто акцентує на радянському минулому регіону, представляючи його як зразок “культурного прогресу” під радянською владою. В рамках такої “політики” кремль постійно організовує агітаційні заходи на тимчасово окупованих територіях Луганщини й Донеччини, які мають на меті затвердити ці наративи.Один з останніх прикладів — пропагандистська акція в тимчасово окупованому Луганську під назвою “мой ворошиловград”.

Загарбники використали назву міста, яка була актуальною до початку 1990-х років, і є частиною зусиль з боку окупантів нав'язати мешканцям та мешканкам тимчасово окупованих територій ідею про “радянське минуле”.

Крім того, кремлівські пропагандисти намагаються посіяти думку про те, що українська культура не має власних коренів, а жителі сходу мають культурну та історичну спорідненість з росією.

Ці та інші маніпулятивні тези давно нам знайомі. Водночас у суспільстві все ще залишається багато відкритих питань, які потребують ґрунтовного аналізу й обговорення. Експерти, які зібралися на Фестивалі думок, обговорили їх, намагаючись розвіяти поширені міфи та надати новий погляд на справжню історію та культуру українського сходу.

Міфи, нав’язані росією

Одним із найпоширеніших міфів є уявлення про те, що схід України завжди був підпорядкований російському впливу, а його власна історія нібито “вторинна” щодо історії росії.

Цей наратив, який укорінився ще за часів царської імперії та особливо зміцнився в радянський період, формував образ Донбасу як “молодшого брата” росії, залежного від московських порядків. Доктор історичних наук, професор і краєзнавець Олександр Набока згадує про стійке відчуття меншовартості, яке було нав'язане місцевим жителям через десятиліття колоніального підходу до регіону.

“Існувала така думка про Луганщину та її мешканців, що вони живуть у “вторинному” краю. Коли потяг прибував з росії на станцію Лантратівка, місцеві бабусі з насінням починали люб'язно спілкуватися з московськими пасажирами, а ті завжди поводили себе так, ніби вони королі життя. Це викликало в мене відчуття відрази”, — каже Олександр.

За словами краєзнавця, в історії регіону можна виділити три хвилі нав'язування цього міфу. Перша хвиля стосується кінця XVIII — XIX століття. Друга — це період радянської влади, коли створювалися ідеалізовані образи радянського способу життя, що заважало усвідомленню справжньої історії краю. А третя хвиля розпочалася наприкінці XX — на початку XXI століття, коли місцева еліта, спекулюючи на імперських наративах, почала формувати свою ідентичність.

Політолог та громадський активіст Станіслав Федорчук зазначає, що історичні дослідження в Україні завжди зіштовхувалися з ідеологічними рамками, які спотворювали сприйняття минулого. 

“Коли я прийшов на історичний факультет, ще будучи студентом ліцею, я просто відчув оцей перехід, коли ще старі комуністи тримаються влади, а відносно молоді сміливі пагінці справжньої науки тільки пробиваються. Коли професор,  користуючись своїм статусом, просто міг сказати «Ні, це не так», і скільки би фактів чи аргументів ти не привів, це нічого не змінило б”, — зазначає Станіслав.

Ця монологічність, на його думку, була характерною як для радянського режиму, так і для російської імперії, яка панувала на території Донеччини та Луганщини. Вона призвела до того, що українці змушені були знову відкривати, здавалося б, очевидні аспекти історії, зокрема те, яким чином історія Донеччини та Луганщини вписується в загальний контекст української історії.

“Гра, в яку росіяни грають не одне століття”

Інший міф, що укоренився в уявленні про схід України, полягає в тому, що це регіон, знаний виключно своєю промисловістю. Радянська пропаганда активно підтримувала цей образ, перетворюючи Донбас на “індустріальне серце срср”. Заводи, шахти, димарі — це були головні символи Донбасу в радянському наративі. Такий підхід суттєво звужував історичний контекст регіону, зводячи його до суто економічної ролі.

Станіслав Федорчук зазначає, що промисловість дійсно була важливою частиною історії регіону, але вона не визначає його культурної ідентичності.

Дослідниця в галузі суспільних наук і авторка книги “Схід українського сонця” Катерина Зарембо зазначає, що часто в суспільстві хибне уявлення про схід України, зокрема, що він завжди був виключно російськомовним чи історично орієнтованим на важку промисловість, є наслідком інерційного сприйняття, яке не враховує зміни, що відбулися впродовж кількох поколінь. 

“Нам потрібна також внутрішня деколонізація знань про самих себе, зокрема знань про регіони, бо навіть вони продиктовані імперськими наративами, вони нами засвоєні, і якщо ми їх не піддаємо критичному перегляду, то ми їх просто відтворюємо”, — пояснює Катерина.

Водночас Станіслав Федорчук згадує, що коли різні гості, зокрема письменники та музиканти, відвідували Донецьк, їм завжди подавалася заздалегідь підготовлена картинка регіону. Вони мали відвідати шахти, зустрітися з місцевими медіа, покласти квіти за вказівкою влади — і на цьому знайомство з регіоном зазвичай закінчувалося. 

“Коли ми говоримо про свій погляд на минуле чи навіть на теперішній час, ми маємо визнавати обмеженість нашої оптики, а з іншого боку не впадати в комуністичний підхід.  Зараз, коли чимало наших друзів і подруг загинуло на війні, коли ми розуміємо, що вони повернуться додому тільки в назвах вулиць, у пам'ятниках, які ми поставимо в краєзнавчих музеях, у книгах, які ми напишемо про них, я задаюся питанням: хто має розказати про всі ці історії? Якщо цю роботу ми не беремо на себе, значить цю роботу на себе візьмуть недобросовісні політики й звичайно вороги, для яких описувати історію нашого краю під залізобетоном своєї ідеологічної платформи — це власне  гра, в яку вони грають не одне століття”, — пояснює Станіслав.

Політолог зазначив, що, попри географічні та історичні контексти, Донеччина та Луганщина асоціюються передусім з їхніми мешканцями, які формують справжнє обличчя цих територій. Він підкреслює важливість збереження пам’яті про українців, які жили на цих землях. 

“Я розумію, що це трошки антиісторичний підхід, але ми прекрасно з вами знаємо, що і наш Донецьк, і Луганськ — це насамперед ті люди, які в нас асоціюються з ними”, — каже він.

Станіслав наголошує на необхідності визнання спадщини українців, які колись населяли ці землі. Він зазначає, що важливо, щоб ми сприймали цей спадок як приналежний до місця, де він залишився, а не просто передавали його в загальний контекст української культури. 

“Ми весь час винаходимо велосипед”, — вважає він, адже факт, що українці колись жили на цих територіях, є очевидним.

Важливо також усвідомлювати наслідки індустріалізації, яка вимагала від українців відмовитися від своєї ідентичності, щоб отримати освіту та роботу.

“Чи ми розуміємо, яка кривда сталася з приходом індустріалізації, яка передбачала, що на заводі треба було балакати мовою керівництва, що втримати свою ідентичність українську — це певні зусилля, які можуть тобі коштувати смерті або терміну”  — говорить Федорчук.

Станіслав згадує Олексу Тихого, який за свою книгу про русифікацію на Донеччині отримав більше років ув'язнення, ніж ґвалтівник. Це свідчить про те, що російська влада завжди намагалася придушити пам'ять про українську ідентичність. 

“Я досі не розумію, чому історію Олекса Тихого ми не розказали в вигляді блокбастера, де дитина народжена в Олексієво-Дружківці, приїжджає в Москву, закінчує на той момент один з найпрестижніших вузів імперії та не лишається там, попри те, що йому кажуть: «Тільки моргни, тільки скажи, що ти готовий бути таким, як ми, будь аспірантом, захищай свою кандидатську, російською мовою, звичайно»”, — розмірковує політолог.

Федорчук закликає всіх, хто має відношення до Луганщини та Донеччини, ділитися своїми історіями, і стверджує, що це — частина гуманітарної деокупації:

“У 80-х роках мої знайомі, які намагалися захистити свої кандидатські роботи, відмовлялися перекладати їх з української на російську. Їм казали, що без перекладу їх не допустять до захисту. Ці історії важливі, адже всі ці люди мали різні погляди та підходи, але їхня українська ідентичність не підлягає сумніву. Я вважаю, що цей обов'язок поширюється не лише на нас, вихідців із Донеччини та Луганщини, але й на всіх, хто має зв'язок із цими регіонами. Існує безліч тем, які можуть зацікавити істориків, письменників та поетів. Тому важливо не лише створювати власні матеріали, а й бути відкритими до діалогу та обміну інформацією”.

“На всіх окупованих територіях люди для окупаційної влади є людьми другої категорії”

Модераторка дискусії Наталя Михальченко порушила важливе питання: що ж ми насправді знаємо про схід України в сучасних реаліях? Вона зауважила, що розмова про регіон часто зводиться до його історії, археологічних знахідок чи спогадів про дитинство. Проте більшість з нас не має чіткої картини того, яким є схід зараз, зокрема окуповані території.

Станіслав Федорчук вказав на те, що в контексті тимчасово окупованих територій зараз навряд чи вийде знайти щось “нове” чи “унікальне”, адже росія завжди діє за старими схемами.

“Я регулярно отримую запити від медіа, щоб прокоментувати, наприклад, рішення про підвищення плати за воду на окупованій Донеччині. В такому випадку я пояснюю: росія починає економити на всіх окупованих територіях. Це синхронізовано, наприклад, зі ставленням російської окупаційної влади в Абхазії, де вони через те, що так званих російських інвесторів не пустили в курортний бізнес, вирішили повністю відрізати всі виплати представникам бюджетної сфери. Тому немає  сенсу вважати, що на тимчасово окупованих територіях Донеччини чи Луганщини будуть створюватися якісь окремі умови, ніж на інших окупованих росією територіях. Є простий факт: на всіх окупованих росією територіях люди для окупаційної влади є людьми другої категорії”, — розповідає Станіслав.

В умовах війни необхідно припинити очікувати, що хтось вирішить проблеми за нас, адже бездіяльність лише грає на руку ворогу. Проактивність, відкритість у висловленні своїх позицій і формування власної аргументаційної бази щодо української історичної спадщини є критично важливими для збереження національної ідентичності.

***