З окупації до волонтерства: історія родини з Донеччини, що знайшла силу в допомозі іншим

Євгенія та Сергій Ганіни — донеччани. Євгенія здобула економічну освіту в Донецькому національному технічному університеті та працювала у воєнізованому гірничорятувальному загоні. Сергій, здобувши професійно-технічну освіту, знайшов своє покликання в ремонті автомобілів. У 2012 році у подружжя народився син.

«У нас були великі плани на майбутнє. Готувалися до переїзду у просторий будинок для всієї родини», — розповідає Євгенія.

Але події 2014 року докорінно змінили їхнє життя.

Донецьк: від початку російської агресії до евакуації

Після псевдореферендуму 2014 року ситуація в Донецьку різко загострилася. Родина Ганіних опинилася під тиском через свою проукраїнську позицію.

Бойові дії на території ДАПу, де неподалік працював Сергій, поклали край його кар’єрі, а незабаром без роботи залишилися і батьки Євгенії.

«Коли розпочалися бойові дії, мародерства та викрадення людей, стало зрозуміло — залишатися більше не можна», — ділиться спогадами Сергій.

Тож родина разом із батьками Євгенії, Оленою та Юрієм, була вимушена залишити Донецьк. 

Знайти допомогу виявилося складно. Державні гарячі лінії не змогли запропонувати прихисток у Києві. Врешті-решт родина виїхала потягом до Вінниці, залишивши рідне місто з мінімумом речей.

Від Вінниці до повномасштабного вторгнення

У Вінниці на Ганіних чекала нова проблема — де жити. Євгенія розповідає, що знайти квартиру було надзвичайно складно, а також вони стикнулися з негативним ставленням людей, які відкрито називали їх «сепаратистами». Зрештою, вони знайшли кімнату в гуртожитку. У новому помешканні, всупереч очікуванням, мешканці гуртожитку виявилися доброзичливими.

«Дівчата з поверху допомогли орендувати кімнату для батьків, ділилися продуктами та всіляко підтримували», — згадує жінка.

За пів року Сергію запропонували роботу в Києві, а невдовзі до нього приєдналися Євгенія з сином та батьками. У столиці Євгенія знайшла роботу, яка відкрила перед нею нові цікаві професійні можливості. Окрім розвитку кар’єри, жінка почала активно підтримувати волонтерські ініціативи.

Втеча з пастки: Родина Ганіних під час російської окупації

Літо 2021 року принесло родині Ганіних довгоочікувану радість — вони придбали невеликий, занедбаний будиночок у Бабинцях на Київщині. 

Це місце здавалося їм безпечнішим за Київ, тому саме туди вони виїхали з батьками 24 лютого 2022 року. Однак доля підготувала для них черговий удар.

«За кілька днів по селу вже їздили російські танки. Ми зрозуміли, що приїхали прямісінько в окупацію», — ділиться спогадами Сергій.

Життя перетворилося на щоденну боротьбу за виживання. Постійні обстріли, відсутність електрики та медичної допомоги робили ситуацію критичною, особливо для хворої дитини. 7 березня в село зайшли кадирівці, це змусило багатьох сусідів виїжджати. Цієї думки дотримувалася і родина Ганіних.

«Ми розуміли, що вибір у нас невеликий: або тут загинути, або намагатися виїхати, хоча й це було надзвичайно небезпечно», — розповідає Євгенія про важке рішення залишити село.

15 березня родина вирушила в ризиковану подорож, в останню хвилину батьки Євгенії відмовилися виїжджати. Маршрут пролягав через ліс та бездоріжжя.

«Їдучи через ліс, я молилася, але слова застрягали в горлі. Побачене паралізувало. Я натягнула синові шапку на очі, щоб вберегти його від жахіть за вікном. Дивлячись на розстріляні машини, тіла загиблих, я розуміла — шансів вижити майже немає», — ділиться спогадами Євгенія.

Попри всі ризики, сім’я змогла покинути окуповану територію. І знайшли прихисток у друзів на Дніпропетровщині. Лише через три тижні родина нарешті змогла повернутися до Києва, залишивши позаду ще один страшний розділ свого життя.

Бабинецькі смаколики: історія волонтерської ініціативи

Після звільнення Київщини Євгенія та Сергій, як і багато інших, не знали, що робити далі. Дочекавшись дозволу щодо в’їзду в область Ганіни відразу вирушили до батьків. Побачене вразило і Євгенія звернулася через сільську групу до тих, хто виїхав, пропонуючи допомогти з передачею найнеобхіднішого у село. Відгук на цю пропозицію став початком їхньої волонтерської діяльності.

«Протягом тижня після роботи ми збирали передачі в Києві, забирали з Нової пошти, а на вихідних везли в село», — згадує Сергій.

Згодом в селі дівчата об’єдналися й почали плести маскувальні сітки для військових, а Євгенія шукала та привозила матеріали для їх виготовлення. Саме в цей момент матір Євгенії, Олена, запропонувала насушити чогось смачненького для військових, адже на дворі стояло літо.

«І закрутилося! Спочатку сушили яблука та овочі з власних садів та городів. А потім... Ви коли-небудь чули про джерки? Це сушене м’ясо, яке стало справжнім хітом серед військових. Ми його робимо постійно, бо на нього найбільший попит», — розповідає пані Олена.

Але на джерках світ не зійшовся. Окрім сушеного м’яса, команда виготовляє пастилу та цукати, готує чаї з липи та м’яти, а також компотні суміші. А ще — сушені лимони, апельсини, грейпфрути та імбир до чаю. Після того, як вщухає спека, ще й каші з м’ясом та випічку. В’яжуть піддупники, виготовляють грілки та розпалювачі для буржуйок.

«Це вимагає багато часу та зусиль, але коли ми отримуємо подяки від військових, розуміємо — все недарма», — впевнена Євгенія.

Родина Ганіних надзвичайно вдячна всім людям, які долучаються до їхньої ініціативи.

«Без підтримки ми б не змогли зробити стільки для фронту. Односельці везли та несли фрукти та овочі мішками, хвіртка у дворі не зачинялася. До складу команди входять 13 осіб, наймолодшому з яких 12 років, а найстаршому — 75», —  розповідає пані Олена.

Спільнота постійно розширюється — як близькі люди, так і незнайомці надають різноманітну підтримку: хтось приносить продукти, інші допомагають з транспортуванням, дехто жертвує кошти або виготовляє окопні свічки. Разом вони створили велику згуртовану родину, яку об'єднує одна мета.

«Коли ми отримали перше фото військових з нашими смаколиками, я розплакалася. Це було відчуття, ніби ми нарешті знайшли своє місце у цій війні, свій спосіб боротися», — зізнається Євгенія.

Від смаколиків до зборів

Зв’язок із військовими налагоджувався поступово. Спочатку передавали допомогу через волонтерів. Пізніше почали спілкуватися особисто, і до передачі смаколиків додалися збори коштів. Євгенія створила сторінку у Facebook під назвою «Бабинецькі смаколики», де вони розповідають про свою діяльність.

Євгенія зізнається, що було страшно починати перший збір, бо не знали, чи хтось їх підтримає. Однак, коли знайомі та друзі почали активно долучатися, з’явилося більше впевненості. Перший збір був для брата однієї з дівчат, якому потрібна була запчастина для авто. Зібрали гроші й навіть знайшли волонтерів, які привезли деталь з Польщі. Результат надав впевненості.

За словами волонтерів, на третьому році великої війни збори йдуть не так швидко, як на початку, і допомоги стало менше. Проте вона все ще надходить і кожен внесок має величезне значення, адже маленьких донатів не буває. Люди, які продовжують підтримувати, заслуговують на щиру вдячність і повагу.

 «Треба жити це життя. Кожен по-своєму, хто як може. Зараз моє життя саме таке, але я щаслива, що можу допомагати. Бо просто сидіти й спостерігати весь цей жах — це не для мене», — каже Євгенія

Якщо ви хочете стати частиною цієї смачної історії, заходьте на сторінку «Бабинецькі смаколики» у Facebook. Тут ви знайдете звіти про роботу, прохання про допомогу і, звісно, фото смаколиків.

***