Від керівниці комунального підприємства до нового життя в евакуації: історія переселенки з Бахмута

Валерія Чернишева тридцять років будувала бізнес у сфері ЖКГ у Бахмуті. Повномасштабна війна зруйнувала не лише дім, а й усе звичне життя. Але попри втрату майна, роботи й міста, вона зуміла знайти себе наново. Свою історію Валерія розповіла Східному Варіанту.

Самостійний шлях

Валерія народилася у місті Часів Яр. Після восьмого класу, попри наполягання вчителів, вступила до житлово-комунального технікуму в Дружківці. Вчителі бачили в ній неабиякий потенціал: вона вчилася на відмінно, і всі очікували, що продовжить навчання у школі, отримає золоту медаль і вступить до престижного вишу. Проте вона обрала більш практичний шлях — здобути професію якомога раніше. Батько займав керівну посаду, але дівчина хотіла досягти всього сама, без протекції.

«Прагнула свободи й самостійності. До заміжжя навіть уникала згадок про своє прізвище, щоб мене сприймали як окрему особистість, а не доньку батька», — пригадує вона.

Технікум закінчила з червоним дипломом, маючи однорічну доньку. У 19 років очолила житлове домоуправління в Новоукраїнці, замінивши ветерана війни, якому було вже за 70.

«Не всім це сподобалося, але я була молода та завзята. Пропрацювала там десять років», — усміхається пані Валерія.

Після народження другої доньки батьки почали наполягати на поверненні додому — хотіли бути ближче до онуків. У 1995 році родина переїхала до Бахмута.

Реформи та власний бізнес

Хоча за час роботи Валерія зрозуміла, що працювати у сфері ЖКГ — невдячна справа, після піврічної перерви повернулася до професії. Влаштувалася майстринею у ЖЕК № 4. Через рік її запросили до головного управління ремонтно-житлового підприємства (УРЖП) — спочатку на посаду головної економістки, згодом — фінансової директорки.

У 1997 році здобула вищу освіту за спеціальністю «технічна експлуатація будівель і споруд». Після впровадження реформи ЖКГ у 2002 році працювала над проєктом, що передбачав створення ЖЕКів як окремих структурних одиниць у межах міського УРЖП. Але вже за два роки стало зрозуміло: система потребує підприємницького підходу.

У 2004 році Валерія очолює новостворену компанію ТОВ «Факторія», що обслуговувала понад 260 тисяч квадратних метрів житлового фонду. Паралельно створили ПП «Житловик». Згодом відкрила кафе та магазин жіночого одягу.

«До 2014 року активно працювали, розвивали бізнес, планували майбутнє. Війну ніхто не передбачав», — зізнається вона.

2014 рік: спротив і принципи

2014 рік кардинально змінив життя. Роздрібна торгівля зупинилася, почалася анексія Криму. У Бахмуті 12 квітня бойовики захопили міську раду.

У травні Валерія дізналася, що в офісі «Факторії» планують відкрити дільницю для незаконного референдуму. Прихильники так званої нової влади попередили: якщо не погодиться, приміщення все одно займуть.

«Звернулася до представників влади, просила захисту. У відповідь — мовляв, дійте, як вважаєте за потрібне. Захистити вас не можемо», — розповідає вона.

Рішення було принциповим: участі в «референдумі» брати не буде. Валерія скликала колектив, забрали документи, зачинили офіс і залишили будівлю. Наступного ранку замки були зірвані.

Попри складну ситуацію, компанія продовжувала працювати. Валерія попередила колектив про можливість дистанційної роботи, а аварійні бригади залишалися на місцях — комунальні послуги мали надаватися незалежно від обставин.

Коли ситуація стабілізувалася та українська влада повернула контроль над містом, команда відновила повноцінну роботу.

Вісім років тимчасового спокою

За словами Валерії, період з 2014 по 2022 рік — це час подвійного відчуття. Звикання до присутності війни та ілюзія стабільності. Працювали, розвивали бізнес, брали кредити.

«Ми звикли до того, що Горлівка окупована, регулярно чули вибухи, але не уявляли, що це може повторитися з ще більшою силою», — каже вона.

Після реформи люди отримали право самостійно обирати обслуговуючу компанію. Команда Валерії активно включилася в процес, але програла конкурс.

«Адмінресурс переміг. Міська влада не хотіла передавати у приватні руки великі мікрорайони», — згадує вона.

Валерії залишилося мале підприємство, але вона не здалася. У 2017 році першою в місті отримала атестат сертифікованої управлінки житлового фонду.

«А далі — робота і боротьба, боротьба і робота», — коротко резюмує вона.

На початок 2022 року жінка очолювала керуючу компанію, до складу якої увійшли два ЖЕКи та 12 ОСББ.

Руйнування та втрати

«Напередодні 24 лютого керівників підприємств зібрали на нараду. Конкретики не було — лише загальні фрази про те, що «все буде добре», — пригадує вона.

О 4 ранку 24 лютого задзвонив телефон: «Валерія, відкривай підвали». Вибухи вже лунали. За рік до того компанія готувала звіт про стан підвалів у житлових будинках, разом із мешканцями розчищала приміщення. Підвали відкрили швидко. Управляюча компанія працювала за протоколом, складеним на основі досвіду 2014 року.

«Я не знаходила собі місця. Стала до плити — готувала для аварійних бригад, для малозабезпечених. Це трохи повертало від страху до дій», — згадує Валерія.

Ситуація загострювалася, але до 28 березня родина залишалася в Бахмуті. Через небезпеку з донькою та онуками вирішили виїхати до Новоукраїнки. Житло знайти не вдалося — оселилися на базі відпочинку на три місяці. Чоловік і зять залишилися в місті.

«Перше серйозне влучання сталося в будинок молодшої доньки. Зять мав бути вдома, але, на щастя, вийшов на роботу раніше. Потім з-під уламків витягнув клітку із хом’яком та пацюком. Обидві тварини вижили та згодом подолали дорогу до Горішніх Плавнів», — ділиться спогадами жінка.

У червні в їхню квартиру було перше влучання. Згодом знищили приватний будинок. Потім — будинок, де була квартира. А ще через деякий час район, де вони жили, перестав існувати.

«Сподівалися: якщо щось одне зруйнують, інше залишиться. Але не уявляли, що не залишиться нічого», — говорить Валерія.

До вересня 2022 року вона координувала роботу дистанційно. Міський голова на питання про евакуацію майна відповідав: «Ми все відвоюємо». Вони вірили й не вивезли нічого. Чоловік і зять хотіли повернутися по речі, але ситуація була надто небезпечною. Розуміння, що втрачено все, прийшло лише за пів року після захоплення Бахмута навесні 2023 року.

«Пів року — ніби в порожнечі. Але думка про повернення залишається. Навіть якщо розбите — це наша земля. Я не вірю, що ці території залишаться російськими», — говорить Валерія.

Нове коріння

Зятя перевели на роботу до Горішніх Плавнів. Родина вирішила їхати разом. Місто невелике, спокійне, ментально близьке. Винайняли будинок. Минуло два роки. За цей час біль став частиною буднів, а спогади про дім — наче уламки, що ніколи не зростуться в ціле.

«Вчишся жити з пусткою всередині, приймати те, що не все можна повернути. Бахмут залишився там, у минулому, разом із вулицями, що більше не існують, і людьми, яких не повернути. Але життя триває, навіть коли здається, що всередині лише тиша. Стало зрозуміло: час думати про майбутнє, бо ростуть онуки. Ще одна онучка народилася вже тут, у новому місті, серед нових стін і нових облич», — ділиться Валерія.

Жінка почала знайомитися із сусідами, записалася на курси англійської мови у центрі, а згодом — на хореографію у спільноті жінок старшого віку. Бо навіть коли минуле болить, потрібно знаходити сили для руху вперед — крок за кроком, жест за жестом, слово за словом.

На заняттях познайомилася з жінками, які оцінивши її досвід, запропонували очолити садові товариства «Вікторія» та «Збагачувач». У листопаді 2024 року її обрали головою.

«Спершу не було навіть приміщення. Відремонтували вагончик, дачники принесли столи, стільці. Облік раніше вівся в амбарних книгах — почали наводити лад», — розповідає жінка.

За словами очільниці, борги були значні, але за пів року боржниками залишилися лише п'ятеро з 374 дачників. Проблем багато: зношені труби, потрібно нове обладнання. Чимало ділянок було закинуто — сусіди використовували їх як стоянки, не сплачуючи внесків. Частину таких ділянок вдалося переоформити. У багатьох дачах нині постійно живуть люди — серед них і переселенці.

«Мені навіть призначили зарплату — 6000 гривень», — сміється очільниця товариства. Але для неї ця праця важлива не лише як спосіб бути корисною, а й як спосіб не занурюватися в пережите.

«Я вдячна їм — прийняли, дослухаються, сперечаються, але є діалог. І я знову почала відчувати смак життя. Іншого, але життя», — каже вона.

Читайте також: Танці проти самотності: як хореографиня з Луганщини створює спільноту для літніх людей