"Живемо з думкою, що повернемося додому": історія родини переселенців з Луганщини

“Бізнес повинен був ось-ось стати”

Східний Варіант познайомився із сім'єю Козинських восени 2021-го року. Тоді подружжя поділилось, як виникла ідея спільної справи. За цим посиланням можна ознайомитись з історію створення родинної майстерні «Pollin».

Роман виготовляв ключниці, полички, логотипи та інший дерев'яний декор для дому. Катя шила іграшки для дітей різного віку, а також вироби для інтер'єру.

За словами родини, замовлення надходили зі всієї України та навіть з-за кордону: Канади, Італії та інших країн. Подружжя мало великі плани на розширення майстерні чоловіка та налагодження стабільної сімейної справи. 

“У планах було взяти участь у програмах для розвитку власного бізнесу. Зиму ми вивчали, як працює реклама в Інстаграм. Дивилися, які оберти ми потягнемо і скільки виробів чоловік зможе зробити сам або ж потрібно допомагати. Тобто аналізували, як починати”, — ділиться з нами майстриня.

Рома вже знав, що він купить і яке наступне обладнання йому необхідне, щоб робити вже більші або зовсім інші вироби. Наприклад, дитячі меблі та шкатулки з дерева.

“Були плани з розширення. Бізнес повинен був ось-ось стати. Але прийшло 24 лютого”, — каже подружжя.

"Почалося"

Подружжя поділилося, що думки щодо можливості нападу з боку росії були, але вірити в це не хотілось. За їхніми словами,  ніхто з родичів та знайомих такий хід подій теж не передбачав. Навіть замовлення до родинної екомайстерні надходили до останнього дня. 

“Набридло боятися, бо всі ці новини наганяли панічні настрої ще до нового року. Хотілося просто жити та й все. А 24-го ми прокинулися. Я — в телефон. Хрещена Полі пише: "Почалося". За вікном починає гупати. Одразу вмикаємо телевізор", — пояснює Катя.

Вона поділилася, що морально було дуже важко. Але при цьому потрібно було триматися, бо поряд маленька донечка та старенька мати, яка пережила два інсульти. 

"Було настільки погано зсередини, що аж нудило. Отаке було якесь відчуття. На фоні новини, від яких ти пришиблений. Але ти мусиш тримати себе в руках і продовжувати робити звичайні побутові справи, від яких залежить дитина і літня людина, яка не ходить. Перші дні ми були в такому стані", — пригадує мешканка Лисичанська.

"Пересидіти вдома не вдасться"

Деякий час родина залишалася у рідному місті, сподіваючись, що невдовзі весь жах завершиться. 

"У порівнянні з Сєвєродонецьком у нас було ще відносно терпимо. До останнього дня працювали магазини, були газ і світло. Ми старалися, пристосовувалися. Чоловік виїжджав у місто або ходив пішки за продуктами", — каже Катя.

За її словами, з часом почалось певне звикання до життя в таких умовах.

"Не знаю, на що ми розраховували. Та сподівались, що через річку й те, що місто на горі, до нього не доберуться. Ми сподівалися, що наші встоять. Але постійно слідкували за новинами. Ми розуміли, що траса для виїзду від нас лише одна вільна. Тому не хотілося проґавити момент", — ділиться з нами жінка.

Та коли з новин поступила інформація, що найближчими часом основні зусилля будуть зосереджені у зоні ООС, подружжя дійшло висновку, що пересидіти вдома не вдасться. 

Евакуація

Родина почала збирати речі й 28-го березня виїхала з міста.

За словами Каті, разом з чоловіком, дитиною та мамою виїжджали на машині, яку придбали всього декілька місяців тому. 

"Наш будинок за містом, тому до садочка було йти пішки близько години. Це було незручно, тому ухвалили рішення придбати машину у борг. А врешті решт ця машина стала нам у пригоді. Можна сказати, врятувала нас", — пояснює подружжя.

Родина вирішила їхати у село Михайлівка, що на Черкащині. Тут у Катерини є знайома по творчій справі. 

"Я ще років 7 тому познайомилася з жіночкою. Вона теж займається шиттям. Всі ці роки спілкувалися в інтернеті. Ну й оскільки у нас родичів по Україні більше і нема, ми поїхали до неї. Кажу: "Ліда, у Вас в селі вільні хати є?". Вона відповіла: "Приїжджайте, знайдемо". І ми поїхали, не знаючи, що і як буде. Головне — їдемо до знайомих людей", — пригадує майстриня.

Шлях до потрібного села зайняв три дні. Родина мусила Їхати по 6-7 годин максимум, щоб мама Каті могла відпочити: сидіти довго вона не може. Тому зупинялись на ночівлі у родичів. Врешті сім'я дісталася до Михайлівки.

Власноруч у будинку і на городі

Подружжя поділилося, що перші пів року пішли на те, щоб облаштуватися та знайти остаточне помешкання. Та, на жаль, родина була вимушена декілька разів переїжджати.

"Це були розтягнуті часові проміжки. Ніхто не розумів, наскільки все затягнеться. І власники будинків не знали, скільки ми будемо жити. Всі ж думають, що от-от і війна закінчиться. Тому 6 місяців зайняло те, щоб просто десь приткнутися", — каже Катя.

За словами подружжя, плюс села в тому, що люди дають жити безплатно. 

“Платиш тільки за комунальні послуги. Гроші з тебе не беруть. Якось тут це не заведено. Тут люди підтримують нас овочами. Все віддадуть, тільки їж”, — пояснюють вони.

Але є і свої труднощі. У будинку, де оселилася родина, не було води. Тому Роман прокладав її сам. 

"Він рив під труби траншею. Сколотив з якоїсь старої тумби мийку, бо в хаті не було нічого", — каже Катя.

Катя теж займається облаштуванням комфорту в домі, а також вирощує квіти.

"Фіалки свої везла з собою з Лисичанська. У вигляді листочків з кожного кущика, які вже тут виростила до дорослих рослинок. Тепер у мене квітучі підвіконня, як вдома", — ділиться з нами вона.

Окрім облаштування будинку, Катя і Рома займаються городом. У рідному Лисичанську родина також жила у приватному будинку, тому вирощувати овочі для них не в новинку.

"Ми це любимо. Ми та вдома вирощували багато зелені, кабачків. Не гектарами засаджувати, а просто — 20 кущів помідорів, щоб свіжими з'їсти, зробити салат", — додає подружжя.

"Тільки-но входимо в колію"

За словами подружжя, лише коли побутове питання було нарешті вирішено і нікуди не потрібно було знову переїжджати, почали з'являтися сили. 

“Спочатку стан був дуже пригніченим. Чесно, не хотілося нічого. Ми навіть не дуже і думали, що повернемося до творчої справи. Нам би себе до купи було зібрати. Взагалі було не до бізнесу. І тільки під новий рік я почала шити просто для підняття настрою”, — ділиться з нами майстриня.

Щодо справи Роми, то його інструмент залишився вдома. При евакуації він просто не міг фізично поміститися у машину. Тобто, щоб відновити свою діяльність, Романові  треба було придбати більшу частину важливих інструментів знову.

"Слава Богу, що були хоч і невеличкі, але свої заощадження. І, Слава Богу, що держава нас підтримує виплатами ВПО. Більш менш нам вистачає. А під новий рік нам прийшла фінансова допомога від UNICEF. Ми сіли й почали думати, як правильно використати ці гроші", — каже подружжя.

На частину коштів було ухвалене рішення купили ноутбук, бо ноутбук — це створення макетів. А на іншу частину — станок. 

"У нас був такий подарунок від Всесвіту, що ми змогли купити собі два робочі інструменти. Зараз Роман тільки підганяє їх під себе. Тому ось тільки-но ми входимо в колію", — ділиться з нами Катя.

За словами подружжя, коли почалися заспокійливі новини та з'явилася надія, що ЗСУ вижене російських окупантів з України, настрій почав покращуватися. Тому і кошти вдалося освоїти у вірному напрямку.

“Але це не про релокацію бізнесу. Це скоріш про те, щоб не випасти надовго і щоб руки не забули, як воно робиться. Думки все одно такі, що ми може цього року, може наступного, але повернемось додому. І от тоді вже як жахнути з усієї сили. Бо тоді, до війни ми якось розгойдувалися. А коли ти ледь все не втратив, коли ти життя ледь не втратив, розумієш, що потрібно просто брати та пробувати”, — пояснює майстриня.

“Так хочеться додому!”

2 квітня виповнився рівно рік, як родина мешкає тут, на новому для себе місці.

“Тихо, спокійно, але додому хочеться. Бо все одно відчувається, що все трохи інше. Тут добре, але все ніби надто розмірено. А ми до такого, мабуть, не звикли. Нам все треба чітко, швидко. Інший ритм. В плані цього повернутися у свій регіон дуже хочеться. Так хочеться додому! Страшне”, — ділиться з нами подружжя.

У новому тимчасовому для життя помешканні стіни прикрашає особлива для родини картина. На ній зображений рідний будинок у Лисичанську.

"Наша знайома художниця намалювала по фото наш дім. І подарувала картину нам.  Вона теж переселенка, але з Харкова", — каже Катя.

Маленька донечка Роми та Каті любить розглядати хоч і намальований, але свій будинок. За словами її мами, Поля дуже сумує за домом.

"Поля каже що, наш дім — в Лисичанську і вона хоче саме туди. Вона ніяк не ототожнює тимчасові помешкання, як дім. Тут жити не хоче. І її ніхто цьому навмисно не вчив. Мені самій дивно, як вона така маленька, а так встигла прикипіти до дому", — зізнається мама дівчинки.

Родина вірить, що вже скоро Україна переможе країну-окупанта і буде можливість жити та й надалі творити у себе вдома. А наразі Рома і Катя не здаються: проводять час з маленькою донькою та займаються улюбленою творчою справою.

Якщо ви хочете підтримати подружжя, замовити їхні вироби можна за цими посиланнями:

• Іграшки ручної роботи від Каті
• Вироби з дерева від Роми

***