«Переселенці можуть бути рушійною силою»: історія лікарки з Луганщини, яка знайшла нове життя у Калуші
Коли здавалось, що втрати переважують усе, Анна Євдокимова знайшла силу допомагати іншим. Сьогодні її знають у Калуші як лікарку й волонтерку, яка підтримує переселенців. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.
Анна народилася у маленькому селі Дмитрівка Щастинського району на Луганщині. Після закінчення місцевої школи вступила до Луганського державного медичного університету, обравши спеціальність отоларинголога.
Після випуску у 2011 році за розподілом повернулася працювати у районну лікарню. Разом з чоловіком вони оселилися в селищі Новоайдар, де народився син.
2014-й: рік, що змінив усе
Спокійне життя обірвалося, коли у 2014 росія вдерлася на українські землі. Після псевдореферендуму стало зрозуміло — війна неминуча. Лінія розмежування пролягла неподалік дому — поруч були Щастя та Станиця Луганська, які згодом стали центрами запеклих боїв. У Анни на руках було немовля. Причин для тривоги вистачало. Але залишалися вдома, спостерігаючи як змінюється життя: через село переміщувалися військові колони та біженці з окупованих територій.
У вересні 2014-го війна дійшла майже до дверей. Російські «Смерчі» обстрілювали табір українських військових неподалік села Дмитрівка — прицільно, з невеликими перервами, протягом кількох годин. А потім снаряди рвалися ще близько 12 годин.
«Жертв серед місцевого населення не було, але постраждали будинки, загинули тварини. Знищили дуже багато української військової техніки. Багато наших хлопців зазнали поранень, — згадує Анна. — Будинки тремтіли, у городах — вирви. Я тоді вперше по-справжньому злякалася за дитину, за сім’ю».
Родина лишалася вдома. Батько Анни відкрито допомагав військовим — вода, харчі, дрібні речі.
"Ми знали, що буває з такими людьми на окупованих територіях. Це додавало тривоги, але й сили", — говорить вона.
Анна перебувала у декретній відпустці, але за потреби виходила працювати — бійці потребували допомоги. На весь район вона була єдиним отоларингологом.
Між припиненням вогню та окупацією
З часом призвичаїлися — присутність військових і воєнна техніка на вулицях стали звичним явищем. Люди з окупованих територій, які втратили все, знаходили прихисток у батьківській хаті.
Підписання угод про припинення вогню дало надію: здавалося, що найгірше позаду. Родина щиро раділа й вірила, що невдовзі звільнять окуповані території. Ті, хто виїхав, мріяли про повернення. Та реальність виявилася іншою — бої не припинилися, і щодня гинули військові.
У 2016 році Анна повернулася на роботу після декрету, а у 2021-му стала медичною директоркою районної лікарні. Роботи вистачало — боролися з наслідками коронавірусу, пацієнтів надходило багато.
Лютий 2022-го пахнув димом і тривогою. Напередодні повномасштабного вторгнення Щастя зазнало масованих обстрілів. У відділення масово привозили поранених. За кілька днів розпочалася війна, а потім українські війська відступили, і село опинилося в окупації.
"Ми бачили, як лінія фронту просувається все глибше на територію України. Пропозиції “співпраці” з новою владою відразу відкинули. Наші погляди — протилежні. Бажання виїжджати на підконтрольну Україні територію було одностайним", — ділиться спогадами Анна.
11 блокпостів до свободи
У телеграм-каналі знайшли перевізників, точку збору, інструкції. 23 березня родині вдалося приєднатися до колони. Збір був у Старобільску, люди сідали в мікроавтобуси, а ті, хто мав власні автівки, вишиковувалися за ними.
"Ніхто нічого не гарантував. Відстав — тебе не чекають", — додає вона.
Оминули 11 російських блокпостів без пригод. 400 кілометрів долали 12 годин. Коли нарешті дісталися Дніпра — були щасливі.
"За два тижні з'явилася новина, що таку ж колону розстріляли. Більше цим маршрутом виїхати не можна було", — гірко всміхається Анна.
Дніпро виявився переповненим біженцями — знайти більш-менш придатне житло не вдавалося. Почали шукати варіанти в інших містах. Допомогло професійне коло.
Анестезіолог із Калуша, який у 2014 приїздив працювати у складі Першого добровольчого мобільного госпіталю, відповів на дзвінок відчаю: «Приїжджайте, прихисток знайдемо». Їх поселили у знайомих. За півтора місяця родина винайняла окрему квартиру.
Нове місто, інше життя
Роботу Анна швидко знайшла у медичному центрі «Медюніон». Її чоловік повернувся до служби в ДСНС і вже за три місяці вирушив на Харківщину — працювати там, де щодня доводилося рятувати людей і долати наслідки обстрілів.
Для Анни це були півтора року безкінечної тривоги: вона хвилювалася за нього щоразу, коли він виїжджав на виклик, і водночас пишалася його відданістю роботі. Сьогодні чоловіка перевели в Івано-Франківську область, і після довгих розлук вони знову разом.
Сину було 8, коли виїжджали, тепер він підліток: 7 клас, баскетбол і перші поїздки з класом.
«Він досі сумує за домом, але вже має тут друзів. Ми вчимося бачити можливості, а не тільки втрати», — каже Анна.
Волонтерство як відповідь
На Прикарпатті Анна відкрила для себе активні спільноти. В Івано-Франківську працював луганський гуманітарний хаб — Анна стала чергувати двічі на тиждень.
«Приймала як ЛОР, підбирала ліки, пояснювала як лікуватися», — розповідає лікарка.
Медикаменти надходили від Луганської ОДА та міжнародних партнерів. Частину Анна з колегами відправляли поштою в невеликі громади: «Люди похилого віку, які не мають змоги приїхати. У коробці — ліки. У записнику — імена й телефони: кому що передати, кому подзвонити через тиждень».
Згодом волонтерство розрослося до участі у проєктах: від допомоги військовим до навчальних програм для переселенок.
«Це і про навички, і про віру в себе. Прийти мовчазною — піти з планом дій. Так народжуються маленькі зміни, які зшивають нові громади. Коли ти один — легко вигоріти. Разом тримаєшся», — впевнена жінка.
У Калуші Анна знайшла не лише роботу, а й нових друзів — жінок, які так само втратили все, але змогли об’єднатися й підтримати одна одну.
"Саме такі люди у мене тут з’явилися", — каже вона.
Сил їй додає й навчання: Анна здобула другу спеціальність із дитячої отоларингології у Львові, закінчила курс із практичної сурдології в Києві, постійно відвідує медичні конференції, прагнучи вдосконалюватися.
Водночас вона активно долучається до громадських ініціатив і стала однією з героїнь фотовиставки «Незламні лідерки», яка об’єднала історії переселенок та місцевих жінок Франківщини. Для Анни ця участь — спосіб показати: переселенки можуть бути прикладом і рушійною силою у громадах.
Попри все — з надією
«У мене відчуття, ніби я проживаю два життя в межах одного, — каже Анна. — Було "до" — рідний дім, знайомі вулиці, робота, звичний ритм. І стало "після" — нове місто, інший менталітет, звички, світ. Дві реальності, що не мають між собою нічого спільного».
Найважче — змиритися з втратою дому.
«У мені досі живе гнів і злість. Я не можу просто "відпустити". Думаю, ніхто з тих, хто втратив рідний дім, ніколи не пробачить, — зізнається жінка. — Мабуть, лише справедливість зможе заспокоїти цей біль».
Попри це життя триває. Спільнота, сім'я, робота, прості зустрічі й розмови — все це не дозволяє розсипатися на шматки.
«Тримаємося, бо іншого вибору немає. Нам треба жити», — додає вона.
Тим, хто сьогодні стоїть перед важким рішенням покинути рідну домівку, вона радить: «Вірити й робити кроки».
Зв’язатися з Анною Євдокимовою можна через її сторінки у Facebook та Instagram.
***
Читайте також: «Інтеграція має відбуватися спільно»: як переселенка з Краматорська налагодила роботу волонтерського центру в Олександрії
