Від детективів до справжнього розслідування: історія курсантки з Луганщини
Владислава Мерзлякова з дитинства мріяла про кар’єру в поліції. Війна перервала навчання, а життя в окупованому селі стало справжнім випробуванням. Про пережите, евакуацію та пошук себе — у розмові зі Східним Варіантом.
Детективи замість романтики
Хомівка — селище на Луганщині, де всі один одного знають, а мрії здаються великими, як небо над степом. Тут народилася, зростала та навчалася Владислава Мерзлякова, поглинаючи не романтичні історії чи фантастичні пригоди, а детективи.
«Хтось любить фантастику, хтось романтику, а мені завжди подобалися саме детективи», — ділиться дівчина.
Телевізійні серіали, книжки — все, де треба було розкривати таємниці та шукати істину, захоплювало її з дитинства. Мрія була чіткою: розслідувати злочини або рятувати людей. Обидва шляхи виглядали правильними.
Батьки Владислави — люди старшого віку, для яких бюрократичні процедури були складними. Тому поїздка до Сватового мала з'ясувати умови вступу наперед.
«Спочатку зайшли до відділку поліції, там прийняли радо, все детально пояснили. Мені лише треба було надати документи, решту допомогли зробити. Тож до управління ДСНС ми вже не пішли. Часом найважливіші рішення в житті приймаються саме так — не після довгих роздумів, а в момент, коли все складається природно», — всміхається вона.
2020 рік став поворотним — Владислава вступила до Харківського національного університету внутрішніх справ. Дитячі детективи з телевізора та книжок змінилися на справжні знання про розслідування.
Велика війна
«Чи було якесь передчуття великої війни? Передчуття не було, було усвідомлення, — впевнено каже Владислава і пригадує розмову з мамою. — Під час канікул сиділи у дворі, і мама якось несподівано сказала: “Якщо буде війна, ми можемо опинитися під окупацією, а ти залишишся на підконтрольній Україні території”».
«Згадуючи зараз цей момент, я впевнена, що вже тоді розуміла — може бути війна. Про це вже й говорили, й писали», — розповідає дівчина.
За словами Владислави, у середині лютого 2022 року курсантам відкрито про початок війни не говорили, але окремі дії свідчили про певну підготовку. І все ж 24 лютого прокинулися від вибухів — страх був всеохопним.
Одразу зателефонувала додому: «Чути сильні вибухи», — відповіла мама.
Ті студенти, чиї родини жили в безпечніших регіонах, швидко поверталися додому, а хтось евакуювався на захід країни. Владислава ж мріяла лише про одне — додому, на Луганщину.10 днів не було можливості виїхати. За ці дні майже нічого не їла.
«Зрештою знайшли перевізника, який зголосився їхати в бік Луганщини. Дорогу майже не пам'ятаю. Пам'ятаю, як мене зустріли», — згадує вона.
Оманливе відчуття спокою
«Приїхала додому, і мені стало спокійніше, бо тут мама, тато, племінники, — згадує Владислава. — Здавалося, що тут безпечно. Принаймні спочатку».
А 6-го березня окупаційні війська заїхали в село. Дві ночі поспіль страшний гуркіт техніки розривав тишу. Ховали бронетранспортери в соснах біля річки, накривали маскувальними сітками, вкопувалися в землю. Розселилися у гуртожитку аграрного ліцею.
«Ми до вас ненадовго», — говорили російські солдати, прогулюючись вулицями як удома. Частували мирних жителів смаколиками, вкраденими з магазину.
«За два тижні оголосили про від'їзд. Зранку вивезли техніку й виїхали. А ввечері почався обстріл, — ділиться спогадами дівчина. — Ми ховалися у підвалах. Тато намагався вивести маму зі стану оніміння — сильна й розумна жінка втрачала контроль щоразу, коли над хатою пролітали ворожі літаки. Того вечора осколок влучив хлопчикові в голову на очах у матері, дитина загинула. Це був однокласник племінника».
У полоні страху
Зв'язок зник. Єдине джерело інформації — сусіди та російська пропаганда. Владислава боялася виходити на вулицю. Інтернету не було, навчатися неможливо. Найстрашніше — хтось міг донести новій «владі», що вона навчається на курсантку поліції. Людей, пов'язаних з українською владою, забирали «на підвал», били так, що везли до лікарні ледве живими.
Владислава почала замикатися в собі, зникло бажання до всього. Навіть маленькі племінники не радували.
«Відсутність зв'язку та комунікації починала пожирати мене зсередини. Рятували старі диски з фільмами й ноутбук з дисководом», — пригадує дівчина.
Одного разу вирішила зв'язатися з університетом — вирішила швидко проскочити на мотоциклі в сусіднє село, там був інтернет. Їде — і назустріч «визволитель» верхи на коні. Помахав рукою — мовляв, зупинися.
«Я забула, як швидкість перемикати, просто пригальмувала. Перелякалася до смерті. Він лише запитав, де магазин. Швидко відповіла й помчала додому. Більше не виходила», — пригадує дівчина.
Полуниця за свободу
У магазинах — спустошені полиці, місцеві підприємці підіймали ціни на прострочені продукти. А рішення виїжджати дозрівало важко. Батькам відразу перестали платити зарплату, то коштів не було. Але був город, і вродило багато полуниці — батьки продавали на ринку, щоб зібрати грошей на дорогу доньці.
Розпитавши знайомих про виїзд через розбомблену дамбу в Печенігах, Владислава почала збирати дорожню сумку. Знала, що повинна взяти мінімум речей.
18 липня сіла в автівку. Мама з татом помахали рукою. Ніхто не знав, коли знову зустрінуться.
17 блокпостів до свободи
Дорога виявилася пеклом. 17 ворожих блокпостів, поля, дороги, яких немає на жодній мапі. Серце завмирало щоразу, коли водій зупинявся на черговому блокпості.
«А що, як зараз хтось дізнається, що я курсантка?» — думала Владислава.
Вона виїжджала сама, без знайомих і друзів. Найбільше боялася, що раптом щось станеться — і батьки втратять її слід. Таких історій знала цілу купу.
На другому боці дамби зустріли волонтери.
«Через плече сумка з ноутбуком, в одній руці — валіза, а в другій — пакет. Мама вранці зробила мені бутерброди, щоб я не була голодною, та мені було не до їжі», — пригадує дівчина.
Хлопець у темно-синій футболці з каскою на голові взяв у неї сумку і поставив у бус. Їх повезли до пункту перевірки. Далі — пошуковий пес, СБУ, контроль, детектор брехні. І нарешті — відчуття, що вона знову в Україні.
Життя з нуля
Університет розсипався по різних областях — частина викладачів і студентів опинилася у Вінниці, частина в Кам'янці-Подільському. Владиславі пощастило: подружка запросила погостювати у Вінницькій області.
«Я їхала майже без речей. Навіть зубну щітку купувати треба було, — сміється Владислава, згадуючи ті дні. — Добре, що є подружка. Її батьки допомогли придбати найнеобхідніше».
Два дні приходила до тями після подорожі, а потім рушила до Кам’янця-Подільського..
«Коли виїжджала з окупації, розуміла — розраховувати можу тільки на себе», — каже дівчина. Очікувала принаймні базового забезпечення: дах над головою та їжу. Але реальність виявилася жорсткішою.
«Ніякого розуміння і співчуття ні в кого не було. Типу, і що? Нічого страшного у вас там не було. Що ви там жалієтесь на це життя, все у вас нормально», — із гіркотою згадує вона ставлення оточуючих.
Обіцяли кошти на придбання форми, але нічого не отримала. Спочатку дозволяли не дотримуватися дрес-коду, але після Нового року наказали всім шукати форму самостійно.
«Перекуповували у старших курсів стару подерту форму. Я до останнього не купувала — не було за що», — розповідає вона.
А далі більше. Іронія долі: навчилася розслідувати злочини, а працювати нема де. Класична схема — випускник повертається туди, звідки приїхав. Але як повернутися в окуповане Сватове?
«Адміністрація махнула рукою: шукайте самі, де хочете. А всі райвідділи вже укомплектовані. Диплом є, а роботи немає», — підсумовує Владислава реалії воєнного часу. Тож почала шукати своє місце самотужки.
Початок у Броварах
Доля звела Владиславу з хлопцем з Броварів — тепер він її наречений. Саме він допоміг влаштуватися на роботу.
«У Броварах велика плинність кадрів, тож мені пощастило», — розповідає Владислава.
Пів року працювала слідчою загального спрямування — розслідувала різні види кримінальних справ. Робота подобалася, але виник конфлікт між особистим і професійним.
«Наречений військовий, я цілодобово на роботі, він цілодобово на службі. Ми взагалі не бачилися і дійшли висновку — треба щось змінювати», — пояснює дівчина своє рішення про звільнення.
Тепер працює помічником адвоката в юридичній компанії. Подала документи до магістратури — хоче отримати диплом магістра права й розвиватися в цьому напрямку.
«З'явилося нове хобі — почала займатися фотографією. Думаю, поки вступна кампанія пройде, можна трішки свої навички розвити. Завжди мені це подобалося», — ділиться планами Владислава.
***
Від дитячих детективів до справжніх розслідувань — шлях Владислави виявився довшим і складнішим, ніж здавалося з Хомівки. Війна змінила не лише географію, а й уявлення про те, що таке дім, робота, майбутнє.
Але головне залишилося незмінним — бажання шукати істину. Тепер не тільки в кримінальних справах, а й у кадрах через об'єктив фотоапарата. Життя, як виявляється, теж може бути детективом — треба лише навчитися розгадувати його загадки й не боятися перегортати наступну сторінку.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
