Історія
Брат і сестра з Луганщини, які обрали шлях дисидентства: історія Івана та Надії Світличних
Імʼя Івана та Надії Світличних міцно увійшли в історію українського дисидентства, зокрема шістдесятництва. Поринувши у світ літературознавства та правозахисної діяльності, вони свідомо обрали протидіяти радянській системі, а не погоджуватися з нею. За це піддалися багаторічним переслідуванням та ув’язненням.
Східний Варіант розповідає історію родини з Луганщини, яка чи не все життя поклала на боротьбу за свободу.
«Суботи Світличного»
Іван і Надія Світличні обоє родом із півночі Луганщини — з села Половинкине Старобільського району. Іван народився 20 вересня 1929 року, а Надія — 8 листопада 1936 року. У родині була ще третя, середня, дитина — Марія, яка народилася в 1932 році.
Дитинство родина провела в селі, їхні батьки Олексій Павлович та Меланія Іллівна були селянами. Діти навчалися та закінчили Старобільську середню школу, при чому Іван — із золотою медаллю. Коли був малим, з Іваном відбулася трагедія. З іншими підлітками вони бавилися з німецькою старою технікою, та вона здетонувала. Як наслідок, парубок залишився без пальців на руках.
Після школи Іван Світличний навчався на філологічному факультеті Харківського університету (теперішній національний ім. В. Каразіна). Отримав диплом із відзнакою. У 1952–1955 роках навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство» та завідувачем відділу критики видання «Дніпро».
«Його життя складалося достатньо успішно. Він переїздив до Києва й початок 1960-х Іван пізніше описував як свій «найкращий час». Разом із дружиною Леонідою вони отримали однокімнатну квартиру в Києві. У цей час Іван уже сформувався як літературний критик, письменник та перекладач. З 1963 року він став науковим працівником Інституту філософії АН УРСР», — розповідає про життя Івана Світличного доктор історичних наук, професор Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександр Набока.
Приблизно в ці роки в його квартирі починаються «суботи Світличного». Олександр Набока пояснює, що це були традиційні творчі зустрічі, неформальні, але популярні. Регулярними гостями були Василь Симоненко, Василь Стус, Івана Дзюба, Євген Сверстюк. Особливою родзинкою помешкання Світличних була приватна бібліотека Івана, яка налічувала безліч книжок. Уже після смерті брата та за часів незалежності Надія Світлична передала цю бібліотеку до Харківського національного університету ім. Каразіна.
«Мабуть, саме там у їхніх розмовах починається перша антирадянщина, починаються обговорення. У вересні 1965 року Івана Світличного вперше заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді, бо за квартирою слідкували. У квітні 1966 року його відпустили, але він уже був «помічений» КДБ», — розповідає історик.
Після ув’язнення Іван Світличний уже не міг влаштуватися працювати за фахом, тому виконував різні роботи. Вимушено друкувався під псевдонімами, працював над словниками синонімів, перекладав поетичні твори з французької, чеської, сербохорватської, польської, турецької та інших мов.
«Все найкраще в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана», — Василь Стус
У січні 1972 року Івана знов заарештовують та засуджують до 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання). Покарання відбував у таборі Пермської області росії. Олександр Набока відзначає, що серед політвʼязнів Світличний став моральним авторитетом, його називали «табірною совістю». Неодноразово він брав участь у голодуванні як формі протесту.
У засланні проживав у селі Усть-Кан Республіці Алтай. Щоби прогодуватися, працював нічним сторожем, палітурником. У 1978–1981 роках переклав «Слово про Ігореву січ», писав поетичні твори, частина з яких буде опублікована вже закордоном. Став членом Міжнародного ПЕН-клубу.
У 1981 році в Івана Світличного стається інсульт, його визнають людиною з інвалідністю І групи. Він пережив клінічну смерть, складну операцію. Здоров’я чоловіка стрімко погіршувалося, були підозри на рак хребта, його частково паралізувало. На той момент він ще був у засланні. Однак радянська влада відмовляла у звільненні за станом здоровʼя. Це було особисте рішення тогочасного голови КДБ Віталія Федорчука.
Після звільнення Іван Світличний повернувся до Києва. У 1989 році йому присуджують Премію ім. В. Стуса, а в 1990 році він стає членом Спілки письменників України.
Помер Іван Світличний 25 жовтня 1992 року. У 1994 році йому посмертно вручили Державну премію імені Т. Шевченка.
«Навчила Аллу Горську української мови»
Надія Світлична народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине. Ходила в Старобільську середню школу № 1 — єдину україномовну із шести середніх шкіл районного міста. У 1953–1958 роках навчалася на філологічному факультеті Харківського університету (нині ім. В. Каразіна) на відділені української мови й літератури. Після випуску працювала вчителькою української мови в селищі Бокова-Антрацит (теперішнє місто Антрацит).
«Досвід роботи в Антрациті вона називає специфічним. Містечко було серйозним чином зрусифікованим і навіть двійку з її предмета просто ігнорували, переводили учнів у наступні класи. Тобто багато в чому вона виглядала «білою вороною». Врешті-решт у 1964 році брат Іван забирає її до Києва й тут починається її духовне зростання. Вона відвідує «суботи Світличного», знайомиться з багатьма діячами літератури та мистецтва того часу, починає гарно товаришувати з Аллою Горською. Як відомо, пані Алла була з Криму й поганенько знала українську. І саме Надія викликалася навчити її», — розповідає Олександр Набока.
Про це так у своїх спогадах писала художниця та шістдесятниця Галина Севрук:
«Ми з Аллою й одеситкою Людою Семикіною були російськомовними. Алла взагалі не вчила в школі української. Їй довелося починати з алфавіту. Уроки мови й майстерні Горської дівчатам давала журналістка Надія Світлична, філолог за фахом. Писали диктанти, вправи брали зі шкільного підручника».
Надія Світлична працювала редакторкою у видавництві «Радянська школа», перекладала тексти з російською в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість». Була науковою співробітницею Інституту педагогіки й за сумісництвом учителькою вечірньої школи. Співала в хорах «Жайворонок» та «Гомін».
У 1960-х роках Надія Світлична працює разом з Аллою Горською, Галиною Зубченко та іншими художниками-монументалістами в Донецьку над створенням мозаїк. Пізніше вона так про це розповідала в інтервʼю Василю Овсієнку та Вахтангу Кіпіані:
«А наступного року (це вже був 1965-й) ми з Аллою Горською поїхали разом із бригадою художників-монументалістів — мене за помічницю взяла Алла Горська — ліпити мозаїки в Донецьку. Там оформляли мозаїки на школі. Чотири стіни з одного боку, чотири з другого — вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. Я поїхала туди з нею. І якраз у той час у Києві відбулися арешти. Ми були в Донецьку, коли арештували мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд у Києві. Заарештували тих, що співали зі мною в «Жайворонку» — Івана Русина, Сашка Мартиненка, арештували Євгенію Кузнєцову, яку я не так близько знала, але знала. Обшуки були в дуже-дуже багатьох».
Разом із братом відвідувала Клуб творчої молоді. Коли вперше арештували Івана Світличного, за Надією організували цілодобову «прослуховування» та стеження.
«У 1967 році Надія Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко написали та надіслали листа Петру Шелесту, у якому заступилися за громадського діяча Вʼячеслава Чорновола, якого тоді якраз затримали. У листі вони висловилися, що процес над Чорноволом проходив із порушенням процесуальних норм і виглядав як особиста помста. Також Надія відвідувала суд», — розповідає Олександр Набока.
У грудні 1970 року Надію чекало ще одне моральне випробування в житті. Вона активно долучилася до пошуків Алли Горської, коли та припинила виходити на зв’язок. І саме Надія разом із Євгеном Сверстюком наполягли, щоб міліція відкрила будинок, у льосі якого знайшли тіло її загиблої подруги. Тоді Надія організовувала похорон і зведення памʼятника на могилі Алли.
Водночас вона брала участь у самовидавничому процесі. Передруковувала нецензуровані твори, зокрема публіцистику Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Вʼячеслава Чорновола та інших.
У січні 1972 року вдруге увʼязнили її брата Івана. Надію ж постійно викликали на допити в КДБ. Її також заарештували в травні того року. Надію звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді й засудили до 4 років таборів суворого режиму. Під час відбування терміну в Мордовії брала активну участь у протестах і оголошувала голодування.
«За півтора місяця мене взяли, як я сказала, на етап і в Москві посадили на літак, у якому я щойно від стюардеси довідалася, що ми летимо не до Києва, а до Луганська. (…) Вони мені ще тиждень не говорили, навіщо привезли мене в Луганськ, а кинули в загальну тюрму, бо там іншої немає. І щойно через тиждень почалися бесіди з таким майором Отставним (таке його прізвище — Отставной). Протягом того часу, що я там була, мене двічі возили на екскурсії — з тюрми на екскурсію в Краснодон, у музей «Молодої гвардії». (…) А за якийсь час повезли ще на одну екскурсію — у Лисичанськ, до якого я через три дні їхатиму знову. Звільнили 18 травня 1976 року, рівно через чотири роки. Оскільки мене звільнили там, у Луганську, я зразу ж поїхала до мами, де був і мій син», — розповідала Надія Світлична про ті часи.
Пізніше Надія зрозуміла, що такі екскурсії їй проводили не просто так, а таким чином «пропонували», де можна осісти після звільнення. Пропонували навіть прописку та квартиру. Та Надія твердо вирішила повернутися до Києва. У столиці її прописували не хотіли, вона не могла офіційно працевлаштуватися.
У 1977 році відвідала суд Миколи Руденка та Олекси Тихого в Дружківці, де виступила свідком захисту. А наступного року Надія Світлична отримала дозвіл виїхати до США. Чи не одразу взяла участь у Світовому Конгресі Вільних Українців, виступала на пресконференціях, давала інтервʼю. Пізніше в Америці почала видавати «Вісник репресій в Україні», працювала в Гарвардському університеті та отримала від нього річну стипендію в 16 тисяч доларів.
Також працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра», активно долучалася до Закордонного представництва Української Гельсінської групи. Пізніше працювала в українській редакції «Радіо Свобода».
У 1994 році Надія Світлична за активну журналістську й публіцистичну діяльність останніх років отримала Державну премію України ім. Т. Шевченка. Гроші з неї вона віддала на власну ініціативу заснування Музею шістдесятництва.
Пані Надія померла 8 серпня 2006 року в місті Матаван, США. Її тіло перевезли до Києва, де її поховали на Байковому кладовищі.
«Діяльність Надії Світличної стала частиною великих трансформацій, які сталися в країні. Протягом життя вона не переривала свої звʼязки з Луганщиною, хоча, як вона сама відзначала, що кращі її роки все ж пройшли в Києві на квартирі її брата. Іван та Надія — це родина активістів, які активно відстоювали погляди свободи, захист прав людей, які вели активну літературну та творчу діяльність. Насправді Світличні є прикладом гідної української родини з Луганської області. Приємно усвідомлювати, що є такі земляки з нашого регіону, які, можна сказати, поклали своє життя для відстоювання своїх ідей», — підсумовує Олександр Набока.
Іван та Надія Світличні — дійсно гідний приклад українців родом зі сходу, які підтримали українську самобутність у важкі для неї часи. За це поклали власні здоровʼя, свободу, кар’єру. І тому ми маємо памʼятати про їхній внесок та усвідомлювати ціну, якою виборювалося право бути українцями, говорити українською, мислити вільно й не зрікатися своєї ідентичності.
***
Інга Павлій
Інга Павлій
Інга Павлій
