"Наші доньки будуть пишатися своїм прізвищем". Історія загиблого героя-прикордонника зі Старобільська

11 травня у Дарії Гуртової задзвонив телефон. На екрані мобільного висвітилося фото невідомого чоловіка. Фото було зроблене наче для офіційних документів, такі у соціальних мережах собі зазвичай ставлять військові або політики. Це був командир прикордонної служби, де служив її чоловік. Побачивши його фото, Дарія вже знала, навіщо він дзвонить і що зараз скаже.

Він повідомив, що її чоловік, старший сержант Артем Гуртовий, батько двох дівчат-двійнят, що лише два дні тому відзначив свої 26 років, загинув у Лисичанську під час виконання бойового завдання.

Артем був техніком спеціальної комплексної інформаційно-телекомунікаційної апаратної відділення зв‘язку прикордонної комендатури швидкого реагування «Новопсков» з прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Гідний син своєї країни загинув, захищаючи її суверенітет.

Східний Варіант розповідає історію українського Героя.

«Як я буду дивитися дівчатам в очі?»

Дарія та Артем навчалися в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, що у Старобільску. Дарія брала участь у різних молодіжних заходах, була заступницею голови громадської організації, працювала у громадському секторі. 

Артем також мав активну життєву позицію. Ще в університеті він, як волонтер, допомагав ЗСУ, разом з іншими виготовляв маскувальні сітки й передавав їх на передову. 

Саме завдяки активізму Артем і Дарія познайомилися.

«Він причарував своєю повагою до мене, як до жінки. Відносився дуже чуйно, на руках носив з першого дня. До мене ніхто так до нього ставився. Це було, як у фільмах», — згадує дівчина.

У лютому 2020 року Артем освідчився Дарії, а 27 серпня вони одружилися. Дівчина згадує, як їм довелося перенести дату весілля, бо Артем дуже хотів з’їздити на спортивні змагання з футболу серед прикордонників.

20 лютого 2021 року в них народилися двійнята — Мирослава та Емілія. Ім’я для Мирослави обирав Артем. Казав дружині, що це дівчинка, яка несе мир.

Через рік родина відзначила день народження дівчат. Артем спеціально взяв відпустку на цей час, щоб більше часу провести з родиною, а потім поїхати на відпочинок в Україні.

22 числа родина приїхала до батьків Артема, щоб трохи погостювати.

«У той же день йому зателефонували й сказали “у тебе доба на збори”. Я не злякалася. Я б не здивувалася, як би його викликали на день народження дівчат. Бо в нас як свято, так завжди щось трапляється, свята перекриваються його роботою», — каже Дарія.

Телефоном Артему сказали купити амуніцію, про що він сказав дружині. Але, як вона думає, сказав не все, щоб не лякати. Артем придбав ще розгрузочний жилет, наколінники, налокітники, нові берці та кросівки. 24 лютого він мав їхати до Новопскова.

У ранок повномасштабного вторгнення мама Дарії зайшла у кімнату, де спав він, Дарія і їхні доньки й сказала: «Тьомчик, вставай, війна почалася…».

«Артем підірвався миттєво. Йому почали телефонувати, він почав телефонувати. Його хлопці були вже там, їх вже обстріляли», — згадує той ранок Дарія.

Її брат Владислав, рятувальник за фахом, теж терміново почав збиратися. На роботі потребували посилення.

У той же день Артем поїхав до Новопскова, але незабаром повернувся — підрозділ мав дислокуватися поблизу Старобільська.

Батько Дарії, що підвозив Артема до служби, розповів, як його побратими вмовляли Артема повернутися додому, до дружини та доньок. 

«Скажу чесно: я тоді обіймала його в останній раз і пропонувала залишитися, — зізнається Дарія. — А він каже: “Ні. Ти розумієш, що якщо я залишуся зараз, то наше майбутнє — це тільки росія. Як я буду в очі дівчатам дивитися, якщо залишуся?”. А мої слова були, за які я себе тепер звинувачую: “Ти хоч якось будеш дивитися, ніж взагалі ніяк”».

Місто Старобільськ боролося з окупацією

Старобільськ окупували у перших числах березня. Місцеві жителі боролися з окупацією, як могли — знімали та палили прапори «лнр», виходили на мітинги.

«Потім людей хапали й відправляли “на підвал”, допитували. Зараз всі вони вже виїхали з міста», — каже Дарія.

Їй самій, як дружині прикордонника, було небезпечно залишатися в Старобільску.

«Вдома неможливо знаходитись, тому що додому постійно приїжджали з обшуками. Тому сім’ям військових, активістам небезпечно залишатися. І нам теж треба було виїжджати одразу, але мені все тоді здавався шлях через Дніпро дуже довгим. Це 5 годин з двома дітьми на руках», — каже Дарія.

Згодом на шляху до Дніпра обстріляли автобус, тому більше так ніхто не їздив.

З обшуками приходили й до батьків Артема. Дарія саме була у них вдома, коли до будинку приїхав великий автобус і з нього вилізло з десяток кремезних чоловіків зі зброєю. Це були російські солдати.

Дівчина схопила доньок на руки та вискочила з будинку. Сусідніми подвір’ями змогла втекти непоміченою. Дарія досі згадує, як тоді йшов дощ і Емілія з Мирославою плакали, а вона притискала їх до себе і пробиралася через калюжі.

Російські військові цікавилися, де Артем. Його батьки збрехали, сказавши, що він у Польщі на заробітках. Потім вони спитали, де його форма, зброя, бронежилети. Нічого цього в будинку батьків не було, але мама Артема запропонувала їм пошукати. Вони не стали.

Йому назавжди 26

Дарія й Артем спілкувалися за можливістю. У точках, де він перебував під час служби, не завжди був стабільний зв’язок. Артем наполягав, що Дарії потрібно виїжджати та забрати з собою всіх членів родини з обох сторін. Він був готовий заплатити будь-які гроші. Подружжя обговорювало день для виїзду. Артем запропонував спочатку перечекати 9 і 10 травня, бо у ЗМІ була інформація про ймовірні провокації з боку росії.

8 травня в Артема був день народження — йому виповнилося 26 років. Зв’язку з ним не було, ніхто з близьких не зміг додзвонитися йому, щоб привітати. А вже 9 травня він сам набрав Дарії.

«Зв’язок тоді був настільки хороший. Я його за всі три місяці війни так добре не бачила, як в той день, без пікселів, без всього. Він сказав, що їх перевели з Донецької області до Луганської. Ми розмовляли шифрами, тому я попросила його назвати першу літеру міста, де він знаходиться. Він назвав літеру “Л” і зрозуміла, що він у Лисичанську. Сказав, що мобільного зв’язку немає, а щоб “зловити” його, потрібно підніматися на високий поверх, що дуже небезпечно», — згадує Дарія.

Артем пообіцяв подзвонити наступного дня. 10 травня він загинув.

Про це їй телефоном повідомив працівник прикордонної служби наступного дня.

«Я побачила його фото у Вайбері, таке офіційне, як на документи. Чесно, я тоді все зрозуміла. Я сіла. Він спитав, хто я, представився сам. Була надія, що він дзвонить сказати, що Артем поранений, але з досвіду знайомих я знала, що родичам ось так дзвонять вже, коли загинув», — каже Дарія.

О 12 годині дня Артем разом з побратимом заступив на чергування на нафто-переробному заводі у Лисичанську. О 13:15 в завод влучив снаряд.

Микола, побратим Артема, що разом з ним був на чергуванні, загинув одразу. Артем був поранений і впав у кому. Його і тіло Миколи забрали з території заводу і терміново повезли на Бахмут через трасу, що постійно прострілювалась. Він помер у дорозі.

Ці подробиці Дарія дізналася вже від побратимів Артема пізніше. А чоловіку, що дзвонив повідомити звістку про смерть вона сказала, що поїде на опізнання

«Я одразу запитала, як вони зрозуміли, що це він, чи був при ньому жетон, якісь речі. Його опізнали хлопці-побратими. Я сказала, що ми теж поїдемо на опізнання, хоч би й через росію. А він заперечив. Сказав, що це дуже небезпечно, тим більше в нашому стані. Що нас будуть опитувати фсбшники і ми розповімо їм все самі. І що були випадки, коли сім’ї прикордонників брали в полон», — розповідає Дар’я.

На опізнання поїхав брат Дарії й дядько Артема. Вони надіслали їй фото з моргу, яке підкріпили до документів.

«Я не можу на це фото дивитися і видалити його теж не можу. Йому там відкрили очі… На початку, коли я тільки дізналася про його смерть, я кричала, що який може бути Бог, якщо тільки два дні тому в нього був день народження. Ми йому свічки в усіх церквах поставили за здоров’я. А тут 10 числа таке відбувається. А потім я подумала: що могло залишитися від тіла після ракетного удару, самі розумієте. А на тому фото він у мене цілісенький, на ньому лише подряпинки», — каже Дарія.

Похований серед таких же героїв, як сам

Артема поховали 20 травня у Дніпрі на Краснопільському кладовищі. Дарія не встигла приїхати на поховання.

На підконтрольну територію вона виїхала лише 20 червня. Шлях був непростим. Їй порадили їхати через Печеніги.

Це село у Харківський області, де через дамбу люди пішки добираються до підконтрольної території України. При цьому ця дорога періодично прострілюється, їхати так дуже небезпечно.

Але Дарія обрала цей шлях, бо це єдина можливість опинитися на підконтрольній території України не через росію.

«Я хотіла вивезти нагороди й медалі чоловіка, а через кордон з росією це неможливо, бо вони все обшукують і перевертають. Коли їхали, там було гаряченько. Довкола все тремтіло і грюкало, але нас це не лякало. В нас була така жага опинитися в Україні, вона була сильнішою за страх. І в нас був сильний янгол-охоронець, тому я навіть не хвилювалася. Була вірогідність, що дамбу обстріляють. Я подумала тоді: якщо в нас така доля, то хай прилітає», — каже Дарія.

Вона разом з мамою, молодшим братом і двома доньками пішки пройшла близько 700 метрів. На іншому боці дамби їх зустріли волонтери й посадили в броньований автобус. 

З Харкова Дарія одразу поїхала в Дніпро. Там сходила на могилу чоловіка.

«Артем мріяв переїхати у велике місто. От і обрав собі велике місто. Мегаполіс цілий», — зазначає Дарія.

Родині пропонували кремувати тіло Артема, але Дарія відмовилася. Частина родини хотіла б, аби Артем був похований на Луганщині, разом з іншими членами родини. Дарія наполягла, що він має бути похований серед героїв — на Краснопільському кладовищі, де ховають багатьох українських захисників і захисниць.

Дівчина сподівається, що у майбутньому на цьому місті зроблять алею слави. Про це говорить і міська влада Дніпра.

«Я пишаюся тим, що Артем похований, як герой. Дехто з родичів Артема казав, що краще б він залишився тоді вдома, ми б його просто заховали, був би живий. Але я казала, що він герой, бо не заховався. Він не боягуз. Він герой України, він пішов заради нас, заради того, щоб ми жили в Україні», — розповідає Дарія.

Мріяв виховати доньок у любові до України

З Дніпра Дарія переїхала до Рівненщини. Зізнається, що не може жити у місті, де похований її чоловік. Зараз вона займається оформленням пенсій по втраті годувальника для своїх доньок, очікує на посвідчення члена родини військовослужбовця, але справа просувається дуже повільно. Потрібно зібрати багато документів, відвідати багато кабінетів. І все це — з двома дітьми на руках. 

«Діти залишилися без тата. Я хочу, щоб коли вони стануть дорослішими, до нас на свята приходили побратими Артема. Щоб вони розповідали дівчатам, яким був їхній татко. Який він був друг, товариш, захисник. Я зроблю все, щоб дівчата пишалися називати своє прізвище», — каже дівчина.

Також Дарія вдячна людям, які забрали Артема з території нафтопереробного заводу і доставили в Бахмут.

«Ця дорога Лисичанськ-Бахмут постійно обстрілюється. Я прекрасно розуміла, що його везе не одна людина. І що ці люди ризикували життям. Я вдячна тим, хто організовував питання мого виїзду з окупації та хто допомагав в Дніпрі. Це і колишні колеги, і люди з університету, і багато інших», — зізнається Дар’я.

Артем Гуртовий мріяв, щоб його доньки Емілія і Мирослава жили в Україні, розмовляли українською і були виховані у любові до своєї країни. Дарія пообіцяла, що виконає бажання чоловіка.

***

Якщо ви хочете допомогти родині загиблого Артема Гуртового, ми залишимо номер карти його дружини Дарії:

4731 2191 2414 6261 Дарія Гуртова