Від втрат до підтримки: історія активістки з Луганщини, яка будує мережу допомоги для переселенців у Калуші

Від викладацької діяльності до волонтерства

Тетяна Жук будувала викладацьку кар’єру в Академії управління Сіверськодонецька, де згодом стала заступницею директора з виховної роботи. Проте 2014 рік змінив її життя —  в нього увійшло волонтерство.

«Тоді ця діяльність не була такою активною, як зараз, і була орієнтована більше на допомогу конкретним людям. Ми допомагали родинам з маленькими дітьми, які виїхали з окупованого Луганська. Збирали для них одяг, іграшки, книжки. Також час від часу підтримували військових», — розповідає вона.

Після народження доньки Тетяна усвідомила, що їй необхідні зміни.

«Відчувала педагогічне вигорання, тож вирішила спробувати себе в бізнесі», — зізнається вона. Очолила підприємство, яке займалося виробництвом дитячих майданчиків та спортивного обладнання.

Водночас підприємиця активно долучилася до розвитку свого міста. Один з її перших проєктів стало облаштування дитячого майданчика у рідному кварталі. Спільно з сусідами привели територію до ладу, висадили рослини, а місцеві підприємці допомогли з обладнанням.

«Сусіди завжди підтримували мої починання, то ж біля будинку ми створили справжній оазис», — ділиться спогадами жінка.

Тетяна долучилася до благоустрою міських скверів та парків, подавала проєкти на Громадський бюджет для облаштування дитячих майданчиків. За її ініціативи оновили й садочок, який відвідувала донька.

«Все це ми робили для наших дітей, щоб вони зростали в комфорті», — каже вона.

2022-й: шлях крізь війну

Повномасштабне вторгнення змусило родину переїхати до сестри, сподіваючись на більшу безпеку.

«Ми були впевнені, що все відбуватиметься, як у 2014 році — обстріли швидко припиняться, а ми повернемося до мирного життя в Україні», — пригадує вона.

Але реальність виявилася іншою: обстріли лунали без упину, а страх виходити за межі коридору, де вони ховалися, лише зростав. Вирішальним моментом стали слова доньки: «Мамо, я не хочу помирати». Як зізнається жінка саме цей відчайдушний заклик дав їй сили діяти. Військові, яким вона роками надавала підтримку, допомогли їй з донькою дістатися Лисичанська та сісти на евакуаційний потяг.

«За кілька днів цей шлях порятунку вже був перекритий  — вокзал розбомбили. Три дні ми їхали в невідомість — до незнайомих людей під Калуш. Це був найважчий період у житті: сиділа, плакала і молилася за рідних. Думала, що виїжджаю лише на тиждень», —  ділиться спогадами Тетяна.

У пошуках свого кола

У вересні 2022 року донька Тетяни пішла в перший клас, і родина переїхала до Калуша, де почали наново будувати своє життя.

«Цей період у мене взагалі випав із життя, це був час сліз та постійного смутку», — зізнається вона.

Переломним моментом стало, коли донька, вчергове побачивши материні сльози, вимовила: «Мамо, ми з тобою сильні, ми прорвемося. І ми будемо щасливі». Ці слова пробудили в Тетяні силу й рішучість, і вона відчула потребу повернутися до активних дій.

Спочатку шукала способи допомогти тим, хто залишився у рідному Сіверськодонецьку, а згодом почала надсилати ліки до шпиталів для військових, з якими була знайома. Жінка зблизилася з іншими переселенцями з Луганщини, які об’єдналися у волонтерську спільноту у Франківську.

Окрім збору коштів, Тетяна взялася за виготовлення окопних свічок.

«Інколи нам приносять нові красиві свічки, я їх декорую і виставляю на благодійні аукціони. А зібрані кошти спрямовую на підтримку волонтерських ініціатив», — розповідала вона.

Так утворилося коло однодумців та прийшло розуміння того, що її сила та підтримка важливі для багатьох.

Тюльпани як символ незламності

Вересень 2022 року для Тетяни Жук став початком символічної ініціативи. Її любов до тюльпанів та бажання об’єднати переселенців надихнули створити клумбу «незламних» квітів. Все почалося з простого допису в соціальній мережі, де активістка запропонувала збирати цибулини тюльпанів з різних міст і країн.

«Я поділилася ідеєю збирати цибулини тюльпанів у Facebook, мене підтримали люди з усієї України та навіть з-за кордону», — розповідає Тетяна.

Ідея набула широкого розголосу. Першими відгукнулися військові з Авдіївки, які вислали цибулини чорних тюльпанів. Згодом прийшли посилки з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії та багатьох українських міст. Переселенець із Луганщини, який нині мешкає в Києві, надіслав майже 300 цибулин — найбільший внесок від однієї людини.

Оскільки повернутися на рідну землю поки неможливо, було вирішено створити клумбу в міському парку Калуша. В акції взяли участь як внутрішньо переміщені особи, що проживають у місті, так і місцеві жителі.

Організаторка мріє про день, коли ці квіти замайорять на Луганщині, у відновленому рідному місті.

«Я сподіваюся, що ця клумба тимчасова. Як тільки ми повернемося на рідну землю, тюльпани будуть пересаджені до Сіверськодонецька», — говорить Тетяна.

Від допомоги ВПО до підтримки літніх людей

Завдяки ініціативі з тюльпанами Тетяна Жук познайомилася з представниками влади Калуша та громадськими активістами. Це знайомство відкрило для неї нові можливості — вона стала членом Ради внутрішньо переміщених осіб при Калуській міській раді.

Згодом сіверськодонечанка пройшла навчання в Академії адвокації та приєдналася до грантового проєкту, у рамках якого створила довідник для ВПО Калуської громади. 

«Це документ, де вказані всі необхідні заклади: лікарні, стоматології, ЦНАП, пенсійний фонд, школи тощо. Це дуже зручно для переселенців, які ще не орієнтуються в новому місті», — каже вона.

Згодом Тетяна долучилася до надання безоплатної юридичної та психологічної допомоги мешканцям Калуського геріатричного центру. Але волонтерська діяльність не обмежилася цим. Співпрацюючи з місцевим благодійним фондом, вона долучилася до організації поїздок Прикарпаттям і Закарпаттям для дітей ВПО та місцевої молоді.

«Хотілося дати їм шанс подружитися та разом відчути, що життя триває», — підсумовує активістка.

Історії сили та лідерства

Нещодавно Тетяна Жук долучилася до проєкту «Незламні лідерки». Ця ініціатива висвітлює історії мужніх жінок, які надихають своїм прикладом.

«Експозиція присвячена жінкам, які не зламалися перед труднощами та яким хочеться наслідувати», — розповідає Тетяна. 

На виставці представлені портрети активісток і волонтерок, що займаються суспільно важливою діяльністю та підтримують інших.

«Ми показуємо шість історій незламних жінок-переселенок і шість — про місцевих, які допомагають інтегрувати ВПО. Якби в ті часи я знала про таких неймовірних особистостей, які надихають мене зараз, можливо, не провела б рік у сльозах і відчаї», — зізнається вона.

Після складного періоду адаптації до нових умов життя Тетяна вирішила спрямувати свої зусилля на суспільно корисні проєкти. Вона пояснює свій вибір тим, що бачить, як багато людей потребують підтримки. Адже єдиною опорою для неї тоді була донька.

«Тільки вона витягла мене з того стану. Але як каже моя психологиня, цей досвід був необхідний, щоб стати сильнішою», — наголошує волонтерка.

Сьогодні Тетяна будує нове життя, навчається в Академії адвокації, пише грантові проєкти та впроваджує соціальні ініціативи. Вона впевнена, що допомагаючи іншим, можна знайти новий сенс та відновити себе.

***