Смерть чоловіка та окупація рідного міста: як старобільчанка переживає війну у Львові

Довоєнне життя сім’ї

Анастасія Корольчук — 32-річна старобільчанка, помічниця нотаріуса, мама. Все життя прожила у рідному місті, де й познайомилася з чоловіком та народила донечку. 

Її чоловік, Олександр Корольчук, також місцевий. З 2011 по 2019 рік працював рятувальником. Залишив Державну службу з надзвичайних ситуацій на посаді начальника караулу. У 2019 році став на захист українського кордону.

«12 лютого 2022 року мого чоловіка відправили на підкріплення на кордон в смт Мілове. З того дня я його більше не бачила. Розмовляли  тільки телефоном. 24 лютого, десь о 6-й ранку, він мені подзвонив і сказав, що їх обстрілюють, що їдуть танки з території рф. Я с донькою була вдома в цей час, ми спали, але той дзвінок його о 6-й ранку я ніколи не забуду. Саша сказав, щоб я швидко збирала необхідні речі та мусила, якщо що, швидко їхати геть з міста. Але ні він, ні я ще не знали, що почали обстрілювати не тільки Луганську область, а й всю Україну», — згадує дівчина. 

Оскільки їхати кудись було небезпечно, Анастасія вирішила залишитися у місті. Як і всім, їй було дуже страшно від того, що це все відбувається насправді. Незвіданість лякала. 

Роботи не стало

До окупації Старобільська жінка з донькою, своїми батьками та іншими людьми, які живуть в їх багатоповерховому будинку, були у підвалі, ховалися.  Перші дні та протягом всього наступного тижня дуже близько біля міста було чутно вибухи, автоматні постріли. 

Звісно, що на роботу ніхто не ходив. За її словами, коли почалася війна, нотаріальна контора не працювала. По-перше, було небезпечно, а, по-друге, через введення воєнного стану проводити якісь нотаріальні операції було заборонено законодавством. 

«У перші дні окупації в принципі було страшно кудись далеко відходити від дому, бо в будь-який момент могли початися обстріли. Ніхто нічого не знав, тому ми с донькою в більшості сиділи вдома. Лише десь через тиждень,  а може й більше, люди почали більш-менш виходити на вулицю, діти біля дому гуляли. Але спали ми з донькою на матраці у коридорі, особливо після того, як на наше місто впало 2 потужні ракети, від однієї з яких сильно постраждав будинок батьків мого чоловіка», — каже старобільчанка. 

Вирішили виїхати

Після того, як місто повністю окупували, Анастасія стала задумуватися про евакуацію. Остаточне рішення було прийняте після новин з Бучі, Ірпеня, Гостомелю. Побачивши сюжети про ті страшні катування та вбивства, дівчина дуже злякалася за життя своєї доньки та себе. 

До того ж, оскільки її чоловік був військовим, то будь-хто міг прийти до них додому та зробити будь-що.

«Взагалі морально важко знаходитися в окупації, під "новою владою". Та й Саша наполягав, щоб ми скоріше виїхали з міста в більше безпечніше місце. Мої батьки вирішили поїхати зі мною теж. Ми замовили місця у перевізників та рушили зі Старобільська до Дніпра», — розповідає — розповідає дівчина.

Дорога була більш-менш спокійною. На блокпостах, на диво, перевіряли тільки паспорти, але їхали довго, бо перед Дніпром траса була дуже перевантажена автомобілями. 

Дівчина згадує, коли вони покинули окуповану територію та побачили блокпости вже наших солдатів й українські прапори, здається, весь автобус відчув якесь полегшення та радість.

Звістка про смерть чоловіка

Та справжнє випробування чекало на Анастасію попереду. Страшна звістка застала її у Дніпрі.  Олександра не стало.

Він віз пораненого солдата на військовому авто до лікарні та наїхав на керовану фугасну міну. В Олександра були травми, несумісні з життям. Хлопця, якого він віз, так і не знайшли. Станом на середину червня він вважається зниклим безвісти.

Виконала волю чоловіка

Наступного дня тіло Саші привезли у Дніпро, бо поховати у рідному місті не було можливості через тимчасову окупацію. 

«Ще за життя Саша мені неодноразово казав, що у випадку якщо з ним щось трапиться, то він хотів аби його тіло кремували. Тому я виконала його волю і тіло було піддано кремації у Дніпрі. Тепер моє життя поділилося на до 11 квітня та після. Я досі не вірю, що його не має. Він для мене завжди живий. Відважний, сміливий воїн. Він ніколи не боявся та йшов у будь-які гарячі точки, він дуже хотів прискорити перемогу України, він служив до останнього подиху. Мій Герой!», - говорить дружина загиблого.

Попрощатися з сином мати Олександра не змогла. Через інсульт ліва частина тіла повністю паралізована, тому приїхати у Дніпро для неї було неможливим.

Прах Олександра Корольчука поки зберігається у Дніпрі, в спеціальному місці. Дівчина говорить, що хоче поховати його у Старобільську.

«Вірю, що прийде час, коли я повернуся додому та поховаю чоловіка так, як це має бути. Я знаю, що він хотів би «бути» у рідному місті», — каже Анастасія.

Життя у Львові

Мріями вдома, а тілом у Львові, Анастасія продовжує жити. Як говорить дівчина, живуть зараз в орендованій квартирі. 

Щоб якось відволіктися від смерті чоловіка, дівчина пішла працювати за фахом. Весь вільний час присвячує єдиній донечці, яка так схожа на тата-героя. 

«Емоційний стан мій зараз важкий. На фоні сильного стресу я втратила 7 кг, а люди, які мене знають, пам’ятають, що я й так була худою. Але донька відволікає від думок. Завжди намагаюся дати їй більше позитивних емоцій, як то можливо в такий час. Не хочу, щоб вона сумувала, тому підбадьорюю її. Зараз думаємо про навчання. Цьогоріч  вона піде вже до 7 класу», — підкреслює жінка.

Відзнака посмертно

Указом Президента від 17 квітня 2022 року Олександр Корольчук був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.

При житті Олександр отримав десятки відзнак як у ДСНС, так і у Прикордонній службі.

Ксенія Новицька