Горлівка. Справжня історія українського міста

Подкаст "Справжня історія міст сходу України" можна прослухати на Spotify, YouTube подкаст, Apple подкаст і SoundCloud

ВОЛЕЛЮБНА ГОРЛІВКА

Коріння Горлівки, як і багатьох інших міст на Донеччині, сягає 17-18 ст. й має вивчатися в контексті української колонізації сходу. Перші зафіксовані джерелами поселення на території сучасного міста (під назвою Государевий Буєрак) відомі з початку 18 ст., коли запорозькими козаками та селянами-втікачами були засновані хутори уздовж річок Корсунь, Залізна й Кодима. 

Наприкінці 18 ст. російський уряд заселяє Донеччину й Луганщину вихідцями з Балкан, утворюючи так звані слов’яно-сербські поселення, що зберегли назву дотепер. Частина з них поселяється на території теперішньої Горлівки. Станом на кінець 18 ст. — вже під назвою Государів Посад — майбутня Горлівка (разом зі слободою Зайцеве, котра також входить до складу сучасного міста) налічували 6,5 тисяч мешканців. 1869 року Горлівка, зрештою, набула сучасної назви, будучи перейменованої на честь Петра Горлова, російського гірничого інженера, дослідник вугільних покладів і організатора промислового вуглевидобутку на Донбасі. 

З огляду на вагу гірничої справи для дальшого розвитку міста, логіка в цьому перейменуванні, правдоподібно, була. 

Річ у тому, що 19 сторіччя стало переламним в історії майбутнього міста, й зміни були пов’язані з індустріальним та промисловим розвитком регіону в цілому. В 1870-х роках, після прокладення залізниці, результативність праці стрімко стрибнула догори, що спричинило активне спорудження підприємств. У ті роки було збудовано шахту «Корсунська копанка №1», котра надалі набуде широкої відомості під назвою «Кочегарка». Згодом постали й інші шахти, машинобудівний завод, алебастрові, цементні фабрики тощо. 

Перед Першою світовою війною в Горлівці працювали 50 підприємств із загальною чисельністю зайнятих 13 тис. осіб. Попри відносно скромний розмір, місто вже тоді продемонструвало волелюбність й прихильність до демократичного ладу. 1905 року саме в Горлівці відбулося найбільше (якщо йдеться про Донеччину і Луганщину) повстання проти царату й за встановлення демократичного ладу.

У період українських визвольних змагань 1917-21 років Горлівка стала ареною протистояння українських сил проти червоних, з одного боку, й білих, із іншого. Згідно з універсалами Української Центральної Ради Горлівка була включена до складу Української народної республіки, а саме в межах адміністративно-територіальної одиниці Половецька земля з центром в Бахмуті. Бої за місто тривали й поновлювалися протягом 1917-19 років кілька разів; з українського боку найактивніше діяла Слов’янська група військ УНР під орудою генерала Володимира Сікевича.

Зрештою, коштом терору більшовикам вдалося узяти гору в Україні й упокорити українців, розпочалася тривала окупація України й Горлівки зокрема. 

ШАХТАРІ РОЗПОЧАЛИ ГРУ, ШАХТАРІ ЗАВЕРШИЛИ

Через знамените збройне повстання 1905 року Горлівка набула особливо значення в радянській ідеології та міфології. Згадана раніше шахта набула назви «Кочегарка», що відсилала до хрестоматійної фрази про те, що «Донбас — це всеросійська кочегарка». Саме у Горлівці силами пропаганди було піднесено одну з найбільш міфологічних фігур ранньої радянської доби — ймовірно, другу за популярністю після Олексія Стаханова — Микиту Ізотова. Здійснивши «трудовий подвиг», він також започаткував соціалістичне змагання — так званий Ізотовський рух.

Форсована індустріалізація виразилася в будівництві низки промислових підприємств, що зробили Горлівку одним з найважливіших центрів вугільно-видобувної та хімічної промисловості (наприклад, варто згадати Коксохімічний, Азотно-туковий завод тощо). Втім, 1932 року, коли постало питання про центр новоствореної Донецької області (тоді — Сталінської), Горлівка, що якраз набула статусу міста, поступилася місту Сталіно. Здавна ходить легенда, що комуністичний бонза, що приїхав з Москви, діставшись Горлівки, вступив на центральній площі в велику калюжу, тому обрав обласним центром майбутній Донецьк. Втім, подібні легенди існують і в Бахмуті (тоді — Артемівську), що також міг претендувати на ключову роль, тож, скоріше за все, це не більше, ніж вигадка. 

Хай там як, але Горлівка продовжувала розвиватися, і то — не тільки як промисловий центр, але й як місто, де поволі зростала технічна інтелігенція. Перед Другою Світовою війною в місті налічувалося 68 шкіл, 22 Палаци культури й клуби, 25 бібліотек.

На початку 30-х років відкрилися робітничий факультет мистецтв, фабрично-заводське училище громадського харчування, відділення Вищих інженерно-технічних курсів і Промакадемії, школа тваринників і городників. 

Прикметно, що період активної українізації 1920-х років (з ентузіазмом підтриманий місцевим переважно українським населенням), хоч і був згорнутий в 1930-ті роки, давався взнаки ще в 1950-ті. За словами горлівського художника Петра Антипа, Горлівка залишалася ґрунтовно українським містом, з українською ментальністю та культурою. Не випадково тривалий час вивіски й написи в місті залишалися виконаними українською мовою, й лише в 1960-х роках внаслідок цілеспрямованої політики русифікації було істотно підважено маркери української культури у місті: русифіковано школи, дитячі садочки, друковану пресу. 

Свідком процесу русифікації та зросійщення став, зокрема, й геніальний український поет, літературознавець і майбутній політичний в’язень Василь Стус, який мешкав у Горлівці в 1962-63 роках і викладав у місцевій школі №23 українську мову та літературу. 

Попри все, на рубежі 1980-90-х років Горлівка зберегла дві важливі риси свого характеру — волелюбність та підсвідому прихильність до України. Перша риса яскраво себе проявила під час виступів шахтарів, котрі, як сьогодні доведено, зіграли вагому роль у розпаді СРСР. Друга риса далася взнаки під час Референдуму на підтвердження Незалежності України 1 грудня 1991 року, якій Горлівка із великою перевагою сказала «Так!».

ЗА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Горлівський скульптор і архітектор Петро Антип у подкасті «Справжня історія міст» пригадує, наскільки активними були мешканці Горлівки на початку 1990-х років. 

«Горлівка не просто проголосувала за незалежність, — розповідає Антип, — вона активно боролася за Незалежність. Згадаймо Стуса, Тихого, інших, Левка Лук'яненка, з яким я познайомився в Седнєві буквально за пару років до Незалежної України, й надалі він часто приїжджав до нас в Горлівку і говорив, що Донеччина зробила величезний вклад в незалежність України. І Горлівка зокрема. Зараз поначіпляли штампи, що на Заході України фашисти, а на сході — проросійські бандити. Але погляньмо правді у вічі. Шахтарі своїми виступами та касками розхитували СРСР. І вони були під українськими прапорами. До речі, перший прапор в Горлівці підняли мої товариші Костя Чудовський та Вадик Лейфер». 

1990-ті й 2000-ті подарували Горлівці низку вагомих українських культурницьких ініціатив. Варто згадати галерею «Схід-Арт», низку часописів, що видавалися українською мовою, низку громадських ініціатив зі вшанування пам’яті Василя Стуса та інших патріотів. Петро Антип мав невеличку локацію, до якої привозив зірок української літератури й культури.

На жаль, як і в інших містах регіону, протягом 1990-х років владу у місті захопили колишні комуністичні еліти, що зрослися із кримінальними кланами. Після Помаранчевої революції, що загострила протистояння прозахідних та проросійських сил, місцева влада остаточно взяла на озброєння проросійську риторику, чим почасти свідомо, а почасти несвідомо готувала ґрунт для катастрофи 2014 року. Злидні, труднощі 1990-х років, на які накладалися регулярні аварії на підприємствах, зокрема Стіролі, ставали причиною озлобленості населення. Й цю злість Партія Регіонів, вміло маніпулюючи, каналізувала й спрямовувала на прозахідні демократичні сили, називаючи їх «фашистами» та «бандерівцями». У 2014 році цим вдало скористалась Росія. 

Представники Горлівки брали активну участь на Євромайдані в Донецьку та Києві. 

На жаль, саме горлівський патріот Володимир Рибак став однією із перших жертв російської агресії.

Навесні 2014 року депутат міської ради Горлівки Володимир Рибак кілька разів знімав прапор так званої «ДНР» і повертав на місце українське синьо-жовте полотнище. Петро Антип згадує, що зрештою це завершилось трагічно. 17 квітня терористи викрали депутата, катували й вбили. 22 квітня його тіло було знайдено в річці Казенний Торець біля смт Райгородок Донецької області з ознаками насильницької смерті й було упізнано дружиною. Разом із ним був знайдений ще один чоловік, якого одразу не вдалось впізнати, проте пізніше було встановлено його особу — це був студент Юрій Поправка.

В червні 2014 року угруповання бойовиків в Горлівці очолив російський диверсант Ігор Безлер, який очолював так зване «Народне ополчення Донбасу» у Горлівці майже до кінця року. Попри старання, Збройним силам України не вдалося звільнити місто, яке понад десять років є окупованим. 

Звісна річ, звільнення Горлівки означатиме й переосмислення її простору та ролі в майбутній Україні.

***