Старовинні колядки та "Жорстокий романс": як фольклорний гурт із Донецька зберігає українську культуру
Російські пропагандисти поширюють маніпулятивну тезу про “споконвічну російськість” Донеччини, спільність її історії з іншими регіонами росії. "Східний Варіант" дізнався про автентичні пісні Донеччини в учасниці фольк-гурту “Дивина” Юлії Куліненко.
Фейк: “русская народная музыка Донбасса”
Росіяни поширюють фейкові заяви про автентичну музику Донеччини та Луганщини, в яких ототожнюють її з російською народною музикою та відокремлюють від українського історичного контексту.
Східний Варіант спростовує черговий російський фейк про фольклорну культуру Донеччини на прикладі фольклорного гурту “Дивина”.
“На Донеччині гарно збереглися зимові календарно-обрядові пісні”
Гурт “Дивина” був створений у листопаді 1998 року. Його засновниця – фольклористка, співпрацівниця науково-дослідної лабораторії “Народознавство Східної України” Донецького національного (на той час – державного) університету, викладачка Донецької музичної академії імені С. С. Прокоф’єва Олена Тюрикова.
В першому складі було кілька дівчат, які до цього співали в іншому, дитячому гурті “Співаночки”. Його також заснувала Олена Віталівна в Дитячій школі мистецтв №2. Він існував до 2014 року в Донецьку, а потім – до 2022 року в Києві під керівництвом колишньої “співаночки” Серафими Сокольвак. Юнки після вступу до університету запропонували ідею нового колективу вже в університеті. Вони ж придумали й назву гурта.
Юлії Куліненко (долучилася до другого складу “Дивини” у 2004 році) розповідає, що вона народилася в Донецьку, ніколи не чула автентичних українських пісень наживо. Але у 2004 році вона вперше відвідала виступ гурту “Дивина”:
“Під час їхнього співу в мене просто бігли мурахи по тілу! Я одразу зрозуміла, що хочу цим займатися!”
“Дивина” багато помандрувала за студентські роки і по Україні, і по Європі з піснями, записаними на Донеччині. В самому Донецьку вони презентували пісні з Київщини, Полтавщини, Полісся чи Харківщини. Дещо учасниці записали від наших діаспорян в Естонії, Фінляндії. Олена Віталівна навчала юнаків пісням, записаним від українських переселенців до Новосибірщини, Алтайського краю, Кубані. В складі колективу було багато студентів з різних факультетів: історичного, математичного, фізичного, філологічного, хімічного... Хтось закінчував навчання і лишала гурт, хтось приходив і лишався надовго, а хтось продовжує співати самостійно чи в інших колективах і досі.
Співачка розповіла, що на Донеччині добре збереглися колядки, щедрівки, маланки, йорданські пісні. Гірше – веснянки, купальські та жнивні. Ще донедавна побутувало багато пісень з особистого та родинного життя, солдатські, козацькі, зустрічалися чумацькі, жартівливі, строкові тощо:
“Строкові, або наймитські, – це пісні про долю людей, які вимушені були через злидні іти на заробітки. Наприклад, “Ой, матінко-пава, тепер я пропала: за чужою роботою горя я й зазнала! Також ми завжди намагаємося максимально точно відтворювати манери виконання пісень”.
Юлія пригадала щедрівку, яку вдалося записати в селі Іскра Великоновоселківського району. Пісня “В пана, в пана собака п’яна” розповідає про старе вірування: на Щедрий вечір тварини та рослини здобувають дар мовлення, і можуть поскаржитися Богу на поганих господарів:
“А в пана-пана собака п’яна.
Щедрий вечір!
Лежить на возу, бреше на козу!
Щедрий вечір!
Лежить на санях в червоних штанях!
Щедрий вечір!
І люльку курить і пана дурить!
Щедрий вечір!
Штани красніють діти радіють!
Щедрий вечір!”.
Також гурт співає пісні багатьох інших жанрів. От, наприклад, цікавинка – жорстокий романс. Він виник в часи індустріалізації – в кінці ХІХ – на початку XX століття, коли багато людей їхали з села в міста на заробітки:
“У більш давні часи фольклор співають переважно від третьої особи. А тут розповідь йде від першої особи, яка згадує власні почуття та переживання. “…До мене ти ходиш, зі мною говориш, на серці ти іншу маєш. Піду утоплюся до тої криниці, з якої ти воду береш…”. Їх лише недавно почали досліджувати фольклористи, до цього лише відмахувалися, мовляв, це сучасне і нецікаве. Сьогодні глядач часто сприймає ці пісні як жартівливі, але вони були досить трагічні для свого часу”.
Як війна вплинула на існування гурту
Юлія пригадала, що взимку 2014 року гурт поїхав колядувати в село Орлівка, що на Донеччині:
“Ми з колядками пішли по хатах, і місцеві були неймовірно раді! Особливо бабусі, які розчулено витирали сльози та пригощали пиріжками, обдаровували баняками з соленими грибами та іншими смаколиками.Тоді гурт запросили приїжджати ще, але як виявилося, це був наш останній виступ”.
Ще декілька місяців дівчата збиралися на репетиції та розучували нові пісні. Проте більше не виступали. В місті було занадто небезпечно. А у липні 2014 року Олена Тюрикова разом із родиною виїхала з міста.
“Спершу я відмовлялася виїжджати із рідного міста, але із часом довелося покинути Донецьк. Так я опинилася у Києві. Було психологічно важко, і хотілося повернутися до улюбленої справи. Тому почала шукати своїх дівчат із “Дивини”. Першою відгукнулася Серафима Сокольвак, й 24 серпня ми зустрілися на Майдані Незалежності. Співали. До нас підходили люди, дякували за спів. Одна пані запитала:“Ви із західної частини України?”. Ми відповідали: “Ні, ми зі сходу”. Вони уточнили звідки саме, а почувши про Донецьк сказали: “Тю! Брешете!”” — розповіла Юлія.
Юлія розказала, що підтримка знайомих та друзів підштовхнула до відновлення діяльності “Дивини” в Києві.
“Відшукалися ще дві дівчини. Київська музична критикиня Любов Морозова запропонувала нам взяти участь у творчому проєкті “Донкульт — Мистецькі Надра”. І так, 7 листопада 2014 року, відбувся наш перший концерт у Києві. Люди довго аплодували стоячи”, — згадує співачка.
Після відновлення діяльності також співав і на Донеччині. Так, 2017 році “Дивина” брала учать у Всеукраїнському музичному фестивалі “Червона рута” у Маріуполі:
“Ми співали поза номінаціями, як запрошені гості, бо вже кілька разів брали участь в конкурсних програмах “Червоної рути”.Мене вразило, яка крижана тиша панувала, коли ми співали солдатську пісню про смерть воїна. Ми хвилювалися, в цей час – чому люди так сприймають, чи треба було взагалі співати про війну, коли навколо стільки військових, переселенців, постраждалих від війни? Лише бурхливі оплески від сотень людей на площі показали, що про війну і смерть співати треба. І розказувати. І пояснювати. І просити допомоги. Особливо зараз, після ескалації війни, коли ці пісні звучать інакше, гостріше вже для мільйонів українців”.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну двійко учасниць гурту переїхали до Німеччини, одна — до Вінничини, а дві лишилися в Києві. Колектив вдруге розпався, але… продовжує існувати одночасно в Києві та Кельні.
В Кельні до “Дивини” долучилися ще дві учасниці. Також підросла і співає з “Дивиною” донька Юлії Віра. Юнка в Києві співала в дитячому гурті “Райгородок” під керівництвом Сусанни Карпенко, а в Німеччині створила свій юнацький гурт “Ралець” (ралець — означає коштовний подарунок).
Цього року гурту виповнилося 25 років. І вони змогли зібратися всі разом та організувати кілька концертів в Кельні та Бонні.
Відеоряд до деяких пісень створив режисер Петро Армяновський. На основі фото та відео з гугл-карт були показані місця, з яких походять ці пісні: пасторальний степ біля Семенівки, старі-старезні крейдяні скелі, фото семенівських бабусь, а наприкінець пісні — розбиті та погорілі внаслідок влучань російських снарядів будівлі…
Один концерт був побудований в колаборації з електронною музиканткою Анною Хвиль, з якою Дивина вже давно співпрацює (на 20-річний ювілей гурту Анна також доповнювала деякі пісні своєю музикою). Привітали піснями німецько-український хор “Рай” під керівництвом композиторки та співачки Мар’яни Садовської.
Другий був доповнений традиційною музикою — приїхали з Гамбургу ще одні друзі “Дивини” гурт “Шлях-Доріженька”.
Ще один концерт був проведений разом з хором Slavisches Institut der Universität zu Köln під керівництвом Яна Чарнецкі. Колективи співпрацюють і організовують спільні заходи вже півтора року.
Юлія розповіла, що зараз у “дивинок” є ідея заспівати ювілейний концерт в Україні:
“Складність полягає в тому, що ми тут, як і в Києві, існуємо самі по собі. Тобто всі концерти ми організовуємо самотужки чи з допомогою від друзів, у вільний від навчання, роботи й відірваний від родин час. Сподіваюсь, все потягнемо”.
***