Комедія без сміху: чим фільм «раша гудбай» обурив мешканців зі сходу України

Неетична згадка трагедії Маріуполя, сюжетні «діри» та відбілювання колаборантів — невеликий перелік того, що українцям не сподобалося у фільмі. Східний Варіант проаналізував фільм докладніше й розповідає, що з ним не так

Гостре сьогодення чи невміла творчість?

Фільм «раша гудбай» позиціонують як комедійно-драматичний. Перший трейлер вийшов у січні, днями стрічка вийшла в прокат. Думки про фільм різняться. Дехто каже, що це «сьогодення», а хтось, що «невдале висвітлення проблеми». 

«Піти на фільм «раша гудбай» варто бодай із-за коронної для мене фрази, яка неодноразово звучала з уст Ефесбешника: в Ужгороді наш головний агент отець Ісідор, шукай храм УПЦ. І таких тонко підмічених деталей не одна, тому однозначно рекомендую, хто в темі. А також дуже гарно показаний Ужгород, гостинність і щирість ужгородців та закарпатців, мультикультурність і мультирелігійність краю, краса Карпат і Закарпаття загалом. (…) Браво!», — пише Катерина Ренгач у Facebook.

«Хотілось, щоб це транслювали по всіх російських каналах цілодобово, поки до них не дійде ПРАВДА!!!», — пише Лілія Кучмій у Facebook.

Були й негативні дописи:

«Якщо пам’ятаєте, ще на етапі виходу першого тизеру цей кінопродукт сильно підпалив усім сраки. Крім традиційного базового несприйняття творчості «Кварталу 95», основною претензією було те, що фільм знову по стопятому колу розганяє стигматизацію жителів сходу країни. Що вам сказати, усі найгірші очікування виправдалися — вийшла абсолютна «сіСькадовська». Кіношка і стигматизує, і пошло експлуатує тему війни, і просуває ряд неоднозначних наративів у традиційному стилі “какаяразніца”. Ну, а те, що воно клішоване й не смішне, не варто й говорити. Загальна ідея про руйнування навʼязаних рф стереотипів має право на життя, але реалізація вийшла рідкісний квартал», — писав Єгор Шуміхін.

Чи не одразу після публікації трейлеру, фільм обурив маріупольців. Чому?

Фільм розповідає про проросійську мешканку Горлівки (місто Донецької області, яке з 2014 року під російською окупацією), яка працює телеведучою-пропагандисткою. Після початку повномасштабного вторгнення вона приймає рішення разом з 10-річним сином рушити до Москви, де працює її коханий — російський Ефесбешник. Однак у подорожі потягом вона опиняється не в Москві, а в Ужгороді. Питання, який потяг їде прямим рейсом із Горлівки до Ужгорода, лишається відкритим. Адже зрозуміло, що в реальному житті це неможливо. Ймовірно, що організатором важливіше створити «комічний ефект» несподіванки, ніж продумати логіку сюжету.

Коли героїня фільму усвідомлює, що потрапила до Ужгорода, то пропонує сину всім казати, що вони з Маріуполя — з Азовсталі.

— (російською) Якщо хтось спитає, то ми приїхали не з Горлівки. Ми — з Мелітополя. Ні! Ми з Маріуполя! — каже героїня фільму синові.

— Так ми ж із Горлівки, — відповідає син.

— Ні! Ти глухий? Ми ж із тобою жили на Азовсталі. Під бомбами.

Сцена подається жартівливо. Ніби побути під бомбами в Маріуполі — щоденна справа.

Маріупольці чи не одразу негативно висловилися про таку згадку їхнього міста у фільмі:

«Ви хоча б були на Азовсталі? Ви знаєте, що там відбувалося? Ви знаєте, що відчували люди, які там були? Ви розумієте, що таке на цьому Азовсталі вийти заміж та стати вдовою за три дні? Ви знаєте, скільки людей з окупованих територій йшли пішки під бомбами на підконтрольні території України? Ви взагалі розумієте, хто там був?» — обурився маріуполець Олександр Бухтіяр.

«Цей фільм — це не мистецтво, не сатира й не правда. Це знущання з Маріуполя, з людей, які пережили жахіття війни, із захисників «Азовсталі», які до останнього боролися за своє місто та свою країну. (…) Цей фільм не просто ображає пам’ять загиблих — він сіє розбрат між українцями. Завтра після таких стрічок діти в школах будуть цькувати однокласників, бо «ти ждав», а «ти не ждав». Вони будуть ділити країну так, як це намагається зробити ворог», — писав депутат Маріупольської міської ради Олександр Лашин.

Не залишилися осторонь і мешканці Горлівки. Катерина Пешко написала:

«Я — з Горлівки. Я люблю це місто — таким, яким воно було до 2014-го. (…) І я ненавиджу, коли слідом за росіянами, які спаплюжили все, приходить ще й наша Студія «Квартал 95» і, зараз, у 2025-му, коли рани не просто не загоєні, а постійно кровоточать і відкриваються нові, анонсує мені кіношку про сепарку з Горлівки, яка тікає до Москви, а потрапляє в Ужгород. «Раша гудбай». Аха-ха-ха, який сюжет».

Реагувати на трагічні події гумором — природно, каже головна редакторка сайту «Антоніна» Лєна Чиченіна. Однак справа в балансі.

Не вперше маріупольці негативно реагують про згадку трагедії їхнього міста в кіно. Нагадаємо, що у 2023 році вийшов фільм «Юрик» про виживання хлопчика та його родини під час блокади Маріуполя. Мешканців обурило спотворення реальних подій. У кінострічці показували наявність мобільного зв’язку, чисті люди, запаси їжі, можливість евакуюватися з оточеного міста за допомогою ОБСЄ, що не відповідало дійсності.

Тоді розробники фільму відповіли, що почули маріупольців, і пообіцяли не позиціювати фільм, як заснований на реальних подіях.

Й от через півтора року в прокат виходить черговий фільм, де блокаду Маріуполя, у якій перебували сотні тисяч людей, подали несерйозно. Ніби щось просте, що можна використати для власної вигоди. Наприклад, щоб тобі ставили менше питань на заході країні.

Нагадаємо, що на початку повномасштабного вторгнення Маріуполь опинився оточеним з усіх сторін російськими військами. Бої тривали до травня 2022 року. Окупанти обстріляли комунікації. Сотні тисяч людей опинилися без їжі та води, без світла, газу, мобільного звʼязку. Під постійними бомбардуваннями та обстрілами з усіх видів зброї. За різними підрахунками за неповні три місяці в місті загинуло від 20 до 100 тисяч людей.

Завод-гігант Азовсталь під час боїв став укриттям не тільки для українських військовослужбовців, а і для цивільних. Його територію нещадно та цілодобово бомбили з літаків та артилерії. А евакуація людей звідти стала однією з найбільш масштабних операцій початку повномасштабної війни.

Тисячі людей загинули та втратили рідних, тисячі отримали інвалідність, сотні тисяч втратили домівку та спокій. Звісно, що хтось може скористатися цим для власної вигоди. Можливо, були реальні випадки, коли представлялися маріупольцями, щоб уникнути зайвих питань. Однак транслювати це на всю країну в кінострічці в жартівливій формі — погана ідея.

«З професійної, психологічної мови сенс кіно — піднести або знецінити одну з базових цінностей людини, для того, щоб звернути увагу на проявлення цієї цінності в житті. Наразі найбільша цінність в Україні — це життя, і ми бачимо його знецінення. Але ми забули, що головна героїня фільму — сепаратистка. Вона в стані індукованого розладу особистості з навʼязаними ідеями. Я вже довго досліджую поведінку таких людей. Заради досягнення своєї потреби, вона не цурається маніпулювати, прикриваючись трагедією — наприклад, досвідом «Азовсталі», — викликати жалість заради власної вигоди, це знецінює справжній біль тих, хто пройшов пекло війни й полону. Тому ми так реагуємо — нам боляче», — коментує гештальт-консультантка та арттерапевтка Наталія Бріскіна.

Наталія зазначає, що висвітлювати горе повномасштабної війни слід не через гумор, а через повагу та співчуття:

«Творці мають усвідомлювати відповідальність за те, як саме вони показують травму, і чи не перетворюють її на дешевий інструмент для розваги. Зараз важливо обʼєднати людей, припинити ділити нас на схід та захід, припинити дорівнювати весь схід до сепаратистів і нарешті побачити, що більша частина звідти — справжні українці».

Ідея фільму непогана, однак не реалізована 

У фільмі «раша гудбай» головна героїня з Горлівки усвідомлює, що росія — дійсно агресор, і змінює погляди. Така ідея має право на існування. Певна частина наших громадян на тимчасово окупованих територіях дійсно підтримують агресора. У разі деокупації їхня реінтеграція, зокрема патріотична, стане актуальною. Тож фільми із задумом про зміну поглядів мають сенс. Питання в подачі.

Головна героїня — телеведуча з Горлівки, яка 10 років займалася російською пропагандою. Нагадаємо, що заперечення громадянами України збройної агресії росії, а також пропаганда наративів агресора вважаються колабораціонізмом, і караються згідно з Кримінальним кодексом України. Постає питання, навіщо саме таку героїню ставити в центр українського фільму?

«Тема складна. Треба було дуже добре продумати шлях цієї героїні, якою вона має бути. Треба залізти їй у голову і зрозуміти мотивацію. Проблема наших комерційних фільмів та серіалів, що персонажі настільки погано прописані, що діють нелогічно. Героїня фільму — пропагандистка російського телебачення. Такі люди чудово знають, що вони роблять, це не ті, кому промили мозок. Ми бачимо, що такі люди отримують підозру чи заочний арешт. У фільмі ж нам показали таку людину в позитивному ключі», — коментує Лєна Чиченіна.

У фільмі демонструються нелогічні вчинки представників СБУ. Фахівці не можуть зловити героїню, розуміючи, що вона сепаратистка. Згодом чоловік сестри головної героїні, який теж працює в СБУ, намагається відмазати родичку. Це показує головну безпекову службу України в неетичному та непрофесійному світлі.

Далі за сценарієм, російське ФСБ усе ж допомагає головній героїні повернутися на підконтрольні росії території. Там, під час інтервʼю для росіян, вона розповідає в прямому етері усю правду про росію-агресорку і її злочини в Україні.

«І ось транслюють пресконференцію, на якій головна героїня довго говорить до росіян і розповідає правду. Та є одне «але»: на російському телебаченні немає прямих етерів, бо там цензура. І її доповідь у прямому етері ніхто не вимикає, не затикає», — пояснює Лєна Чиченіна.

Неточностей та нелогічних дій у фільмі чимало. Тому його реалізацію можна назвати цілком середньою. Підіймаючи складну тему, важливу для українського суспільства, розробники розкрити її не змогли.

Чи відреагували творці?

Попри негативні відгуки та рецензії, студія «95 квартал» не коментувала ситуацію. Навпаки: на своїй сторінці у Facebook вони виклали підбірку обраних позитивних відгуків на фільм, закликаючи йти в кінотеатри. Коментарі обрали й від мешканців сходу.

На ресурсі «Кінотеатр» фільм має оцінку 7,5/10, на «Відгук.ua» — 3,7/5. Ймовірно припустити, що українським глядачам фільм усе ж сподобався. А значить, що нас очікуватиме більші подібних фільмів.

Читайте також: Кинуті напризволяще? Як трансформація Мінреінтеграції вплинула на мешканців ТОТ

***