"Дорогою ламаються і машини, і деякі люди": як відбуваються евакуації з найпекельніших напрямків Донеччини

Екстрені виїзди волонтерів, рятувальників і правоохоронців не перериваються навіть тоді, коли ворожі дрони починають полювати на самих рятівників та евакуаційні авто, зовсім не зважаючи на те, що всередині можуть перебувати не просто цивільні, а діти. Тож як волонтери та цивільні їдуть під ворожими дронами, готуючись щомиті вискочити з авто на ходу, та що їм важче переносити – приліт КАБу поблизу чи добу без сну –  читайте у матеріалі Східного Варіанта.

Донеччани, які встигли виїхати до прильоту снаряда в будинок, зізнаються: подекуди після вимушеної евакуації в обід, якої вони не планували ще годину тому, у них з-під ніг ніби тікало життя. З часом кількість сумок на евакуацію зменшилася з трьох – до одного невеличкого пакунка, що лежить у тумбі біля виходу. Сезонний одяг та кілька пар взуття замінив невеликий стос паперів: паспорт, свідоцтво про народження та одруження, документи на нерухомість. Інколи у цьому пакунку немає навіть ключів від будинку – не тому, що там немає місця, а тому, що вони будуть радше сувеніром, аніж тим, що матиме практичну доцільність.  

«Я сідала в машину з відчуттям, що їду з дому помирати»: як одна евакуація відділила життя мешканки Селидового – від смерті 

Світлана, 56-річна мешканка Селидового, ще донедавна лишалася у знищеному місті. Жінка жила у підвалі на околиці міста, – будинок пошкодило снарядом ще наприкінці серпня, остаточно добив його приліт керованої авіаційної бомби у вересні. Врешті, від п’ятиповерхівки лишилися тільки нижні три поверхи та напівобвалений підвал. У ньому жінка провела кілька місяців – фактично з липня 2024 року, відколи окупанти почали трощити з авіації та артилерії усе місто. Тоді ж на «нульовий» поверх у сире приміщення «переїхав» матрас, ковдра та гуманітарка, яку жінка отримувала останні пів року.

Виживати у підвалі під канонаду вибухів та звуки обвалу будинків, зізнається, було страшно. Інколи Світлана навіть лягала на матрасі й накривалася подушкою, ніби намагаючись захиститись від смерті.

Інколи відчувала, як на неї сиплеться побілка зі стелі та як тремтять стіни будинку. Жінка зізнається: тоді й молилася, і навіть просила в окупантів припинити – мов її могли почути.

«Я сама була в підвалі на кілька будинків. Сусіди повиїжджали влітку, а я думала, що зможу перечекати, поки все затихне. Не думала, що дійде ж до такого, що стрілятимуть по вулицях, на яких ходять звичайні люди. За квартиру страшно було, за речі. Та все було страшно, їхати просто боялася. Колись навіть хотіла виїхати – за сусідами мали приїхати волонтери, ще у вересні, я сказала, що теж зберуся. Але ті не приїхали, а сусідка сама з чоловіком виїхала – нібито до когось сіла в машину. А вже коли не було ні світла, нічого – то й не передзвониш за евакуацію. І не знала, куди й кому дзвонить. Я дізналася про те, що з поліцією можна було виїхать, тільки коли побачила хлопців біля під’їзду, які мене й вивезли», – розповідає жінка, якій пощастило виїхати з майже знищеного міста. 

Жахи виживання припинилися лише цього місяця, коли окупанти були всього за кілометр від її дому. Про такі «відстані» їй розповіли вже поліцейські, яким вдалося приїхати й випадково забрати жінку – оскільки та не мала зв’язку. Крім того, не було навіть можливості зарядити телефон. 

«Я вже навіть не мріяла виїхати. Пішки не вийдеш, бо немає куди, невідомо, що взагалі відбувається, де наші, а де… І страшно було, що сама йтиму. Якщо хтось мене зупинив би – то як доводити, що я не шпигую, чи не допомагаю росіянам, а просто йду з дому? І куди йду?» – пояснює Світлана.

Буквально з підвалу жінку забрали правоохоронці – з тим самим мінімальним набором документів, які вона наготувала для порятунку.  Або ж у випадку, якщо весь під’їзд обвалиться разом із її квартирою внаслідок чергового прильоту. Тож кілька тижнів тому Світлана виїжджала поспіхом, коли окупанти обстрілювали місто з артилерії. Навіть із речей, пригадує, змогла взяти лише зимову куртку. Окрім цього – був лише одяг, в якому вона жила у підвалі. 

Світлана зізнається, що сідати в авто правоохоронців  і їхати було навіть страшніше, ніж ховатися в підвалі під час обстрілів. Навіть тоді. коли місто стирали КАБами та артилерією. Принаймі сприймалося – як крок у нікуди. Особливо тоді, коли на евакуаційному автобусі, а потім і поїзді приїхала у тимчасове житло в центрі України. 

«Я сідала в машину з відчуттям, що їду з дому помирати. Там було страшно, але я хоча б підіймалася інколи вгору, торкалася фотографій, була в себе вдома. Квартира була ніби якимось оберігом, – з 90-х років я там жила. А тепер поїхала невідомо куди, на скільки», – каже евакуйована мешканка Селидового.

Нині Світлана живе у шелтері на Черкащині. Сусідка по кімнаті – жінка з Торецька, що евакуювалася ще на початку літа. Та теж пережила один з найскладніших періодів свого життя, коли їхала з міста, рідного дому. І обоє, зізнається переселенка, часто сідають вечорами та плачуть, пригадуючи своє понівечене життя через окупантів. 

«Не віриться, що ми втратили усе, на що заробляли все життя. У Селидовому в мене чоловік похований, батьки, всі роки пройшли там. А на старості доводиться жити у гуртожитку, без грошей, без дому. Я вже й не сподіваюсь, що кудись туди повернусь. І чи буде взагалі куди повертатись?» – зауважує жінка.

На сьогодні від затишного Селидового лишилися тільки руїни. Військовослужбовці на тому напрямку кажуть, що росіяни активно просувати житловими масивами й окупували вже половину населеного пункту. Крім того, росіяни доходять дрібними групами вже до багатоповерхівок – зокрема тієї, в якій жила Світлана.

Вона додає, що вже навіть не сподівається, що будинок вціліє під артилерійськими та авіаційними ударами. Однак сподівається, що у квартиру не заселяться росіяни – оскільки там у неї лишилися особисті речі.

«Мені дуже жаль квартиру. Там усе: фото, сувеніри, які привозили близькі й рідні, особисті речі, альбоми, прикраси. Лишилися ще якісь речі чоловіка й ті, які передавали у спадок батьки. Там скільки українських суконь і рушників, що душа болить за них. Я не встигла їх забрати навіть у підвал, бо там величезна тумба з цими речами. І немає нікого, хто б їх забрав. Уже нікому, крім мене, вони не потрібні», – каже мешканка Селидового. 

«Згорілі будинки, потрощені квартири й люди, які лишилися наодинці з бідою»: як проходить евакуація цивільних із понівеченої Донеччини

Днями, 23 жовтня, волонтери та місцева влада здійснили, певно, останній (або ж крайній) евакуаційний виїзд у Часів Яр, розповідає Євгеній Ткачов, волонтер гуманітарної місії «Проліска». На сьогодні в оборонну лінію ЗСУ вже «вклинилися» окупанти, хоч про втрату міста поки що не йдеться. Нині там тривають запеклі бої, окупанти кратно переважають у чисельності та намагаються проломити українську лінію оборони повністю. Крім того, Часів Яр постійно обстрілюють з артилерії, ракет та авіації. Тож для порятунку місцевих доводиться застосовувати не лише хитрощі, а буквально кілька різних планів. І буває, що спрацьовує найбільш неочікуваний з них. 

«У Часів Ярі все більше «непроханих гостей», більше зруйнованих будинків, прильоти майже постійно. І все та ж кількість мешканців, – близько 400 людей. Задля порятунку однієї бабусі під час крайньої евакуації були задіяні плани «А», «Б», «В» і «Г». Спрацював «Г» – «бояришник». Ну, така вже там «валюта», – розповідає волонтер.  

Журналістам Східного Варіанта Євгеній Ткачов каже, що на сьогодні охочих виїхати з прифронтових міст – вкрай мало. Більшість виїхали в перший період евакуацій: насамперед – у ті кілька тижнів, коли було оголошено, що невдовзі міста почне «розбирати» артилерія. Після того «сплески» дзвінків та повідомлень на евакуацію відбувалися лише тоді, коли населені пункти переживали масовані обстріли. Це ставало єдиною мотивацією населенню вберегти своє життя. Однак і ці періоди припинилися, коли у місті лишилися ті, кому немає куди їхати. Або ж ті, хто так вважає.  

«Після тих сплесків бувало, що приїжджав евакуаційний автобус із 40 місцями, а набиралося максимум 10 пасажирів. Бувало, що на весь автобус лише одна-дві людини взагалі. Хоча під час першого періоду транспорт був забитий повністю – людьми, тваринами, сумками… Ну й вплинуло на потребу в евакуації те, що були підірвані мости. А це для волонтерів і влади означало затримку евакуацій, узгодження нових маршрутів, що теж забрало час», – пригадує волонтер.

Разом з тим, каже Євгеній Ткачов, серед охочих на евакуацію збільшилася кількість людей пенсійного віку. Вони побачили, що пересидіти в тиші не вдасться, – бойові дії не оминуть ані їх будинок, ані їх підвал. А коли виїхали ще й сусіди й стало зрозуміло, що ніхто не принесе хліба чи води – вирішили, що самі такі умови «не потягнуть». І ще одним критерієм, що змотивувало людей до виїзду, стало зникнення електроенергії, водопостачання та газопостачання. Зокрема, у Покровську через це виїхала переважна частина мешканців, які жили у багатоповерхівках, оскільки це фактично унеможливлює життя взагалі. 

Крім того, через посилення обстрілів збільшилася кількість заявок на медичну евакуацію. Зокрема, раніше мали на добу близько 5-6 випадків. Потім ця кількість піднялася ледь не до 20 випадків, а потім знову впала – проте не до «початкового» показника. 

«Зараз евакуація вже триває і з Костянтинівки, де місто обстрілюють з артилерії. Тобто не як раніше, коли обстріли були інфраструктури та підприємств, – зараз летить по вулицях, багатоповерхівках, центру міста. І прилітає саме ствольна артилерія, що дуже небезпечно», – розповідає Євгеній Ткачов.

З Курахового евакуаційний автобус гуманітарної місії «Проліски» курсує у Дніпро щодня. Хоча, каже волонтер, ситуація там – не найкраща (попри те, що ще є можливість повномасштабно займатися вивезенням цивільних з міста). 

«Зі слів нашого водія, то коли вони виїжджають – то й «гради» поруч лягають, і будинки навколо палають… Курахове також під обстрілами», – зауважує чоловік. 

З Часів Яру евакуація на сьогодні також продовжується. Хоча в багато районів заїхати уже неможливо через вуличні бої. Тож, на жаль, не всі охочі зможуть виїхати. 

Євгеній Ткачов додає: на жаль, ворог не просто бачить все, що відбувається на Донеччині й особливо у населених пунктах, близьких до лінії бойового зіткнення, а й контролює там ситуацію. Зокрема, одна з евакуацій із Часів Яру ледь не скінчилася трагедією для всього екіпажу «Проліски».

«Дякувати Богу, сутінкова евакуація пораненого з Часів Яру минула майже без «пригод». Добре, що я не став робити перевʼязку пораненому на місці. Щойно ми від’їхали на 10-15 метрів з місця, де стояли – прилетіли 2 фугаси», – пояснює чоловік. 

Волонтер зауважує: на зараз тих, у кого з’являються думки про евакуацію, не тримає в прифронтових населених пунктах навіть гуманітарна допомога – на відміну від того, як це було раніше. Точніше, вона мала вплив на населення тоді, коли фронт рухався повільно, а обстріли були періодичними. Натомість тепер, коли лінія бойового зіткнення наблизилася настільки, що обстріли не припиняються – люди переважно обирають життя.

«Восьме жовтня. Евакуація – один з основних напрямків роботи, ми працювали і будемо працювати, але таке… Зникають не тільки емоції, але й цензурні слова. Заявка на евакуацію поруч з моїм батьківським будинком, де я знайду кожен куточок, навіть наосліп, але є одне маленьке але – відстань. Зараз виїхати звідти вже нереально, ніяк. На жаль», – додав Сергій Чаус.

***