З касками, бронежилетами, ще й із проводами: як енергетики Донеччини повертають світло в домівки

Розповідаємо історії працівників та працівниць енергетичної інфраструктури Донеччини, та як вони повертають світло в домівки українців та українок.

«Різне бувало. Бувало, що й вишка на міну наїжджала»

Артему Іваху — 36 років. Він працює майстром із ремонту та експлуатації ліній Словʼянської дільниці ДТЕК Донецькі електромережі. Він один із тих, хто щодня в складі бригад виїжджає на місця аварій, щоби полагодити електролінії та повернути світло в домівки українців. За часи повномасштабної війни, пригадує Артем, доводилося працювати поруч із мінами, під обстрілами та під ворожими дронами. Не раз вони з колегами ховалися від ракет та снарядів. Та завдання є завдання — відновити електроенергію в Донецькій області. Тож кожного разу Артем знов виїжджає разом із бригадою на виклик, не знаючи, що їх очікуватиме.

Після школи Артем навчався в Слов’янському енергобудівному фаховому коледжі, а потім — у Харківському національному університеті Повітряних Сил. В обох навчальних закладах обрав напрям експлуатації енергосистем. Як випустився, працював на словʼянському масложиркомбінаті, а з 2020 року долучився до команди Донбаської топливо-енергетичної компанії (ДТЕК) у Словʼянську.

Артем із бригадою працюють «у полях». Вони виїжджають туди, де ймовірно сталася аварія. Спочатку треба відшукати місце поломки, а після — відновити електролінії. Найчастіші причини відключень: аварії, погодні умови й, звісно, обстріли.

Робота електромайстрів кардинально змінилася з початком повномасштабного вторгнення, розповідає Артем. Збільшилися аварії — ворог гатить по всьому підряд та вчиняє енергетичний терор, свідомо наводячи ракети на інфраструктурні обʼєкти. 

Влітку 2022 року Артем вивозив родину якомога далі від Слов'янська, коли російська армія стояла максимально близько до міста зі сторони Лиману. Ближче до осені Артем повернувся. І як виявилося — вчасно. Унаслідок Слобожанського контрнаступу Збройних сил України Лиман та Святогірськ були звільнені від росіян. Постало завдання відновлення електроенергії.

Для цього працювали воєдино із саперами ДСНС. Електрики показували напрямки, куди йдуть лінії, піротехніки все прочищали та розміновували, і лише потім фахівці ДТЕК могли стати до роботи.

Артем пригадує, що на Лиманському напрямку після боїв та окупації було все знищено: лінії, опори, трансформатори тощо. Усе доводилося відновлювати «з нуля». Роботі тут тривають і досі, але більша їхня частина вже виконана. І результати помітно — мешканці Лиману та Святогірська вже мають світло в домівках та квартирах.

«У перший час нам допомагали бригади з Дніпра, Одеси, Києва. Спочатку збирали пошкоджені лінії, потім підвозили нам матеріали. І ми почали відновлення. У той час ніхто не рахував зміни, і вихідних особливо не було. Працювали від світанку до заходу сонця», — ділиться Артем.

Бувало, що територія ніби мала бути «чиста» від мін та залишків снарядів. Однак траплялися неприємні «сюрпризи». Одного разу автовишка бригади, яка працювала поруч із бригадою Артема, наїхала задніми колесами на міну. Стався вибух. На щастя, всередині авто нікого не було, окрім водія, який відбувся переляком.

Загроза обстрілів чи ворожих дронів — уже щось звичайне для енергетиків Донецької області. Нерідко доводиться шукати укриття чи швидко покидати місце роботи, коли поруч лягають снаряди. Одного разу бригада Артема працювала на Покровському напрямку та відновлювала електролінії. Для завершення робіт потребували лише 5 хвилин, однак почувся гучний свист. Ще мить — і дві ракети одна за одною прилетіли в декількох метрах від електриків. Сховатися в укриття не вийде — навколо лише поля. Дивом ніхто не загинув та не постраждав. Бригада фахівців швидко оговталася, зібралася та поїхала з місця. Щоправда, потім довелося повертатися сюди, щоб доробити те, що не встигли.

Задля власної безпеки електрики проходять курси з домедичної підготовки, при собі мають аптечки, працюють в екіпіруванні — бронежилет та каски.

«Всі вже, скажімо так, звикли. Спочатку було важко. Зараз бригада вже сформована, люди звикли до ситуації, одне до одного. Знаємо, як працювати, як реагувати. Треба робити — значить треба. Ми виконуємо свою роботу», — каже Артем.

«Я ними пишаюся. Я їх називаю “Янголами світла”»

49-річна Світлана Марченко працює технікинею у відділі з підтримки виробництва ДТЕК Донецькі електромережі. Все життя вона пропрацювала у Покровську. Її будинок — неподалік Покровської РЕМ (район електричних мереж), тож Світлана звикла швидко діставатися місця роботи. Та цього року все змінилося. У вересні на РЕМ прилетіла ворожа ракета. Потужний вибух спричинив ударну хвилю, яка знесла вікна, меблі, двері. Росіяни обстріляли інфраструктурний обʼєкт у робочий час, коли працівники були на місцях. Світлана памʼятає, як надавала першу медичну допомогу пораненим.

Після цього енергетики почали поступово перевозили речі, меблі та документацію в евакуацію. Світлана теж працює в евакуації, хоч і досі проживає в Покровську. Щоправда, уже не у власній домівці. Її рідний будинок, у якому Світлана прожила 47 років, знаходиться в південній частині міста, яка постійно обстрілюється через наближення російської армії. Тому вона разом із сином Вадимом, який працює електрозварювальником на покровській шахті, орендує квартиру в більш спокійному районі. Своїх батьків — 75-річного Віктора Івановича та 71-річну Валентину Олексіївну — Світлана вивезла на Дніпровщину.

Світлана народилася в Авдіївці, та ще маленькою з родиною переїхала до Покровська. Її батько понад 40 років пропрацював у високовольтних мережах. Спочатку електромонтером, потім бригадиром, майстром і керівником майданчика. Уже бувши на пенсії, він усе одно продовжував працювати. Світлана ділиться, що, можливо, саме приклад батька надихнув її обрати свою професію.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Світлана залишилася в Покровську, відчуваючи обов’язок перед колегами та перед людьми, які живуть у місті. На роботі вона контролює облік матеріалів, забезпечує енергетиків усім необхідним, слідкує за документацією. У 2022–2023 роках, коли працівникам та працівницям видавали гуманітарну допомогу, Світлана відповідала за цей напрямок.

Щоранку Світлана дістається місця роботи власною автівкою. В один бік їхати 20–40 хвилин, залежно від погодних та безпекових умов. Коли стає важко, вона згадує про електромонтерів, які щодня працюють «у полях», щоби повертати світло українцям. Їхня робота надихає, каже Світлана:

«Я дуже пишаюся нашими хлопцями, дуже пишаюся нашими керівниками. Буває, що вони й під дронами працюють, і під ракетами. Російські дрони ганяють їх, що вони, бідні, не знають, куди відійти. Але потім повертаються і допрацьовують, якщо не встигли. Вони намагаються якомога більше допомогти, щоб наші люди залишалися зі світлом. Звісно, це складно, бо щодня тут стає все гучніше. Але за кожної можливості наші електрики намагаються підʼєднати зруйновані лінії, мережі, відновити опори».

Світлана живе «на валізах». Її речі зібрані, у будь-який момент вона готова сісти в автівку та виїхати з Покровська. Бо розуміє, якщо російська армія просуватиметься, то від її рідненького міста нічого не залишиться. Як було з Бахмутом, Авдіївкою, Марʼїнкою, Маріуполем… Світлана вже знайшла слушний будиночок в іншому місті, щоб оселитися там із сином. Обов’язковою умовою для неї є дозвіл від господарів на тварин.

Зараз у Світлани є 12-річний пес Нік, двоє котів — Максим та Василь, а ще кішка Аліса. У вільний від роботи час вона підгодовує й інших тварин, які неволею долі опинилися на вулиці. Хтось із народження, а когось покинули господарі.

«Нещодавно була в магазині, там розповіли, що господарі виїхали й залишили кота британської породи. Шикарний, гарний кіт. Кажу сину: “Заберімо?”, а він попереджає, що нас так скоро господарі з орендованої квартири виселять. То я того кота підгодовую. За тварин дуже болить, скількох їх голодних бігає поруч. Мені здається, що я б усіх забрала, якби була можливість. Вони не розуміють, що відбувається, не розуміють, чому їх покинули. Їм теж хочеться їсти, водички, поспати в теплі. А навколо ще й вибухи, руйнування….», — ділиться Світлана переживаннями щодо тварин.

Вона пригадує, що на Покровській РЕМ живе собака, яка нещодавно народила цуценят. Коли енергетики працювали тут, то регулярно підгодовували її. Зараз, коли всі в евакуації, собака переважно одна. Коли дозволяє ситуація, Світлана приїжджає сюди та підгодовує її. Іноді помічає тут пусті банки від собачих консервів — електромонтери, які інколи заїжджають на РЕМ, теж залишають смачненьке. Проблема в тому, що собака не дається до рук. Тому евакуювати її складно. Світлана сподівається, що ще встигне завітати до того району, погодувати собаку та побачити рідний будинок.

Цього року Світлана перемогла в конкурсі «Жінка Донеччини — 2024» у номінації «Майстриня своєї справи». Зізнається, що подавалася не сама, усе за неї зробило керівництво. Тож дзвінок від організаторів із запрошенням відвідати церемонію нагородження в Києві стало для неї приємним сюрпризом. Диплом переможниці та статуетку вона поставила на свій робочий стіл. Тепер у неї є ще одне джерело натхнення.

Світлані важко даються думки про те, що вона може назавжди покинути рідний дім. Жити із цим можна, але усвідомити — неможливо. Будинок, у який вкладалося стільки сил та любові, місто, у якому знаєш кожну вуличку та провулок, робота, якою жила багато років — усе може зникнути. Іноді оптимізм зрадницьки покидає її, і тоді не залишається нічого, окрім гірких сліз за минулим мирним життям.

«Треба вірити в майбутнє. Я кажу, у нас зараз у пріоритеті дві жінки — Віра та Надія. А ще — Любов до нашої країни. Я маю надію і вірю, що Покровськ і наша Донеччина залишаться українськими. Я не можу уявити, що нашими вулицями ходитимуть ці брудні окупанти. Я вірю, що наші хлопчики витримають і зупинять цю навалу», — каже Світлана.

«Тільки з початку цього року бригади понад 60 разів потрапляли під обстріли»

Енергосистема Донецької області щодня зазнає пошкоджень. У тому числі магістральні мережі. Це й повне руйнування, коли доводилося фактично заново будувати лінії та підстанції, і часткові пошкодження, коли обладнання страждало від уламків авіабомб, ракет, дронів, артилерії чи вибухової хвилі. Енергетикам вдається відновлювати левову частку енергообʼєктів, крім тих, що знаходяться в зоні бойових дій чи на вже окупованих територіях.

«Працюючи тут, ми постійно стикаємося з небезпекою від постійних обстрілів, адже живемо в регіоні, де йдуть активні бойові дії. Прильоти та канонади — звичні для нас, але й так само тривожні. Необхідно раз за разом відновлювати ті самі обʼєкти, які постійно руйнуються через обстріли. У деякі населені пункти ми повертали світло вже десятки разів. Постійно треба знаходити варіанти перепідключень, нових схем, які допоможуть знову повернути світло жителям регіону. Щоденно ми ремонтуємо 5–10 ліній електропередач, знеструмлених обстрілами. До того ж необхідно підтримувати колег, що проживають у нині зруйнованих містах чи селах на лінії фронту. Декому з них ми допомогли виїхати та облаштуватися на новому місці, за можливості надавали роботу в нашому підрозділі», — розповідають у пресслужбі ДТЕК Донецькі електромережі про виклики повномасштабної війни.

З початку повномасштабного вторгнення фахівці ДТЕК повернули світло понад 9 мільйонам українців.

«Й будемо повертати доти, доки це буде взагалі можливим. Адже ми розуміємо, що електрика — це умова нормального життя та стійкості до подальшого опору. І хоча відновлювати світло на Донеччині стає все складніше, а подекуди це наразі неможливо зробити, ми продовжимо боротися за електропостачання наших клієнтів.  Так само як робимо це вже 10 років, відколи росія вперше напала на нашу країну».

Над відновленням світла в Донецькій області щоденно працюють близько 60 бригад. Постійно вони перебувають у небезпечних умовах. Тільки з початку цього року бригади енергокомпанії понад 60 разів потрапляли під обстріли під час виконання відновлювальних робіт. Поранені 6 енергетиків. Усього ж за час повномасштабного вторгнення під час виконання відновлювальних робіт поранені 17 енергетиків ДТЕК Донецькі електромережі.

Відновлювати світло на Донеччині стає все важче та небезпечніше, кажуть у ДТЕК, бо обстрілюються як населені пункти поблизу лінії розмежування, так і ті, що розташовані у відносному тилу.

«Щоб вижити, нам довелося вчитися працювати під обстрілами. Дбати про мінну безпеку. Вміти вчасно ховатися. Ми регулярно проходимо курси домедичної допомоги та мінної безпеки, бо бойові дії на Донеччині тривають із 2014 року, хоч і не такі активні, як зараз. Однак набутий досвід та навички дуже допомагають у роботі. У нас є спеціальні інструкції як діяти в критичних ситуаціях (таких, як обстріл) та спеціальні засоби захисту — бронежилети та каски. Для бригад, що працюють на небезпечних ділянках, є аптечки, наближені до військового зразка, щоб у разі необхідності допомогти на місці. Були випадки, що бригади рятувалися завдяки засобам захисту та розумінню, як правильно діяти», — кажуть у ДТЕК Донецькі електромережі.

***