"ДЕ ТИ": у Києві відбулася акція вшанування загиблих у Драмтеатрі Маріуполя

Бомбардування маріупольського Драмтеатру є одним із найбільших злочинів російської армії початку повномасштабного вторгнення.  Щороку 16 березня по всій Україні проходить акція з вшанування пам’яті жертв трагедії Маріупольського драмтеатру «ДЕ ТИ». Східний Варіант відвідав цьогорічну акцію пам’яті у Києві.

Ввечері 16 березня 2025 року понад пів сотні небайдужих українців та українок зібралися біля Національної опери України, щоб вшанувати пам’ять загиблих внаслідок російського авіаудару по Драматичному театру в Маріуполі.

«16 березня — ця дата назавжди болітиме в наших серцях! «ДЕ ТИ» — це пам’ять, яка об’єднує. Де б ми не були — у різних містах України чи за кордоном — ми пам’ятаємо. Ми не дамо забути, що сталося в українському Маріуполі», — наголошують організатори акції.

Раніше Східний Варіант поспілкувався з маріупольчанкою Марією Кутняковою, яка була біля Драмтеатру, коли все сталося. Вона розказала, що памʼятає.

До повномасштабного вторгнення Марія Кутнякова була журналісткою та активною громадською діячкою в Маріуполі. Реалізовувала суспільні проєкти, грала в театрі, займалася культурною діяльністю. Після 24 лютого 2022 року Марія, як і сотні тисяч інших маріупольців, опинилася в заблокованому російською армією місті. Без комунікацій, мобільного звʼязку, їжі та води.

Перші тижні Марія разом із мамою та сестрою провели в себе вдома в Центральному районі поруч з «1000 дрібниць». Але ситуація з кожним днем загострювалася. Тож родина вирішила перебратися ближче до центру міста, а саме — до Драматичного театру. Вранці 16 березня вони рушили зі своєї домівки туди.

Збоку від театру була розташована польова кухня, де готували їжу для людей. Всередині будівлі Марія побачила дуже багато містян, які розміщувалися в кожному коридорі, кабінеті та гардеробних. Їхня родина підійшла до коменданта укриття, який записав їх у список тих, хто перебуває в театрі. Комендант пояснив їм правила, показав, де є вода, запропонував гарячий чай. Марія каже, що це був перший їхній гарячий напій за тиждень.

Після цього Марія разом із сусідкою, з якою вони разом прийшли до театру, знайшли для всіх місце розташування. Родина Кутнякових дізналася, що в театрі є медсестра. Сестра Марії погано себе почувала, тому їхня мама Галина повела її до медпункту. Сама ж Марія вирішила піти та провідати свого дядька.

«На той момент район нашого будинку та район театру були просто як небо й земля. У нашому дворі все було розбите, лежали тіла загиблих на землі, були могили. А в театрі було багато людей, усі говорили про евакуацію. І це так вплинуло на мене, що я відчула себе в безпеці. Я залишила в театрі всі свої речі: паспорт, телефон, гаманець. Нічого не взяла, легко вділася та пішла до дядька», — пригадує дівчина.

Коли Марія йшла від дядька назад до театру, зі сторони моря почула гул літака. Вона сильно перелякалася і почула, що він десь скинув бомби, після чого полетів. Марія пішла до театру й побачила, що будівля вже була розбомблена. Кілька хвилин вона не могла усвідомити, що це сталося.

«Я побачила, що даху немає. Великий шматок даху валявся на дорозі. Бокові стіни випали — польову кухню, що була збоку, завалило. Абсолютно весь сквер був захаращений уламками та каменюками. Люди були в істериці. Вони кричали, вигукували чиїсь імена. Багато поранених було на вулиці, мабуть, їх сильно відкинуло вибуховою хвилею. Комусь уже надавали першу медичну допомогу. Я теж була в істериці. Я боялася за своїх рідних, адже вони були в театрі. Я бігла, як скажена, просто бігла туди, плакала, кричала. Рятувальних служб не було, звʼязку не було, допомоги не було», — пригадує Марія.

На щастя, дівчина возз’єдналася зі своєю мамою та сестрою. На момент авіаудару вони стояли в черзі до медпункту біля чорного входу театру. Після бомбардування їхнє приміщення завалило, вони опинилися в повній темряві. Пощастило, що з ними в черзі був чоловік, який знав план будівлі. Він допоміг вивести людей із того коридору через бомбосховище на вихід.

Невдовзі після авіаудару, коли Марія вже воззʼєдналася з мамою та сестрою, будівлю театру почали обстрілювати з артилерії. Усі люди в паніці побігли в різні напрямки. Марія з мамою та сестрою теж побігли. Коли все скінчилося, вони вирішили піти до будівлі камерної філармонії, що була неподалік.

«У філармонії були й інші люди з театру. Ті, хто були у філармонії, були шоковані тим, що сталося. Чоловіки організувалися та пішли до театру допомагати людям. Через кілька годин вони повернулися та розказали, що допомогли кільком раненим та віднесли їх до лікарні. Вони розказали, що театр повністю вигорів. Там були ті, хто намагалися розбирати завали. Але без техніки це було неможливо. І навіть, якщо хтось залишився під завалами, то руками їх не розбереш. Це вони розказали», — розповідає Марія.

Ту ніч їхня родина провела у філармонії, яку ворог теж обстрілював з артилерії. Було дуже страшно. Наступного дня родина Кутнякових вийшла до села Мелекіне, що в 30 км від міста.

***

Маріупольський драмтеатр — місце, яке стало символом жорстокості та руйнування. Символом трагедії війни, болю Маріуполя та України. Символом воєнного злочину російських окупантів, який світ не має права забути…