Донецьк. Справжня історія українського міста

Російська агресія й тимчасова окупація Криму, а також частини окремих південних та східних областей України; прагнення Росії представити ці терени питомо російськими та прихильними до Росії надає виняткової актуальності вивченню їхньої української ідентичності. Донецьк як найбільше місто Донецької області, окуповане з 2014 року, посідає особливе місце в російському стратегічному наративі. Разом із тим, цей наратив є вразливим і розбивається об історичну реальність. 

Подкаст "Справжня історія міст сходу України" можна прослухати на Spotify, YouTube подкаст, Apple подкаст і SoundCloud

ЗАБУТІ КОЗАЦЬКІ ВИТОКИ

Офіційно Донецьк вважається відносно молодим містом – цьогоріч йому, згідно із прийнятим літочисленням, повинно виповнитися лише 155 років. Відлік ведеться від 1869 року. Саме тоді на території сучасного середмістя Донецька було закладено металургійний завод, довкруж якого поволі зросло й робітниче поселення – Юзівка. 

Назву селищу дав підприємець з Уельсу Джон Г’юз – засновник Новоросійського акціонерного товариства, створеного з метою видобутку вугілля, виплавки заліза й виробництва рейок. Багаті на корисні копалини донецькі землі в другій половині 19 ст. вабили промисловців з Британії, Бельгії, Франції та Німеччини, які, отримуючи у концесію від російського уряду непересічні родовища, розпочали індустріалізацію краю. Юзівка не стала винятком й зростала доволі швидко. 1907 року поселення вже мало 32 тисячі.

Втім, традиція вести відлік міст Сходу і Півдня від часів Російської імперії цілковито відповідає російській колоніальній традиції, що схильна «не помічати» (чи, прямо скажемо, заперечувати) культурну тяглість, що існувала на цих територіях до їхнього потрапляння до складу імперії. Видаючи експансіоністську політику за цивілізаційну, Росія традиційно представляла землі Донеччини «диким полем» – безлюдною й неосвоєною територією, котра начебто тільки й ждала на цивілізаторів з півночі. 

Громадський діяч з Донеччини Станіслав Федорчук нагадує, що фактично з XVII ст. територія сучасної Донецької області була місцем постійного протистояння запорозьких козаків з ногайцями та Кримським ханством: 

«Мірою ефективності цієї боротьби на теренах Донецької області з’являлися поселення запорозьких козаків – сторожові пункти. Ця розвідувальна мережа, заснована запорожцями, стала основою для формування майбутніх хуторів, зимівників, сіл та містечок. Саме тому, згідно з усіма переписами населення, що відбувалися в ХІХ сторіччі, українці на території Донеччини і Луганщини ніколи не були національною меншиною».

Протягом 18 ст. терени, на яких незабаром з’явилося місто Донецьк, входило до так званої Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Як показав професор Донецького університету Василь Пірко, предтечею міста Донецьк можна вважати одразу кілька поселень, що існували на рубежі 18-19 сторічь, – слобода Олександрівка, Крутоярівка, Григоріївка, Катеринівка, Олексіївка, Семенівка тощо. Отже, постання Юзівки треба вважати етапом у розвитку населеного пункту, але не його заснуванням. 

На жаль, «Партія Регіонів», що заправляла у місті до російської окупації (й безпосередньо їй посприяла, про що ми ще скажемо трохи згодом), цілком поділяла вказаний імперський наратив. Визнати давні українські витоки міста Донецьк для «малоросійських» еліт було непорівнянно нестерпніше, аніж погодитися на короткий вік міста й прийняти нібито іноземне походження. 

«Українська історія Донецька не була адекватно розказана за понад 30 років української незалежності з простої причини, – підкреслює Станіслав Федорчук. – Місцева влада категорично не хотіла, щоб історія Донецька починалася з козацьких поселень». 

Втім, таке безпам’ятство й схильність до забування свого минулого, до заперечення своїх коренів не має нас дивувати. Адже це саме те, що старанно виховувалося за радянських часів. 

Докторка історичних наук з Донецька Олена Стяжкіна називає радянську модель ідентифікації моделлю примусового забуття. Ясна річ, не тільки Донеччина і Луганщина піддалися цьому експерименту, але саме на цих теренах була «вітрина» подібних соціальних дослідів. 

«Можна було приїхати і набути умовну, уявну пролетарську ідентичність з усіма її ознаками пролетаризму, інтернаціоналізму, російської мови як мови «лінгва франка», культу праці тощо. Тому ми можемо по-доброму заздрити українцям з Західної України, які часто пам’ятають своїх родичів ще з часів «бабки Австрії», але ми в кращому разі знаємо щось про четверте покоління наших старших», – розповідає історикиня.

Завершуючи розповідь про Юзівку, варто зазначити, що на рубежі 19 – 20 століть вона становила доволі строкатий в національному плані населений пункт. Власники підприємств, себто місцева еліта, походили переважно із Західної Європи, що привносило особливу культуру та атмосферу. Містечко мало гімназію, школу, фабрики та крамнички. Саме британці завезли до Юзівки і футбол, який згодом став одним з символів міста. 

Наявність роботи на підприємствах і шахтах ставала вагомим атрактором, який вабив селян із сусідніх губерній – як українських, так і російських. З’їжджались до Юзівки не лише українці та росіяни, але й євреї, азовські греки, представники інших груп. Загалом Юзівка значно більше нагадувала типове європейське або українське містечко, аніж російське. Проте чимало змінилося внаслідок радянської окупації. 

СТАЛІН VERSUS СТУС

Змінилася, зокрема, й назва. Містечко, пойменоване на честь валлійського батька-засновника, представника буржуазного капіталу, ясна річ, не могло зберегти це найменування за державного ладу, котрий іменував себе диктатурою пролетаріату. Тож навесні 1924 року Юзівка набула ім’я Сталін, й процес перейменування становить епічний приклад лукавства. 

Річ в тім, що незадовго перед тим, в січні 1924 року, помер «вождь світового пролетаріату» Владімір Ленін, тож міська рада Юзівки радо використала цей привід. Ви не повірите, але під час засідання голова міста переконував усіх присутніх, що ім’я Сталін місто отримує на честь померлого Леніна. Ленін, мовляв, був «локомотивом революції», а локомотив – «виготовлений зі сталі», тож «символом, який характеризує товариша Леніна, є сталь» – це пряма цитата з протоколу засідання. А, отже, місто треба назвати Сталіном. 

Звичайно, це було найбанальнішим окозамилюванням. Нова назва міста одразу асоціювалась із Йосифом Сталіном, котрий надактивно включився в апаратну боротьбу за владу в СРСР й невдовзі спромігся відсунути від керівництва країною конкурентів. Можливо, улеслива для тирана назва допомогла й місту Сталіно в змаганні за статус центра Донецької області, створеної 1932 року. Хай там як, але саме в 1920-30-ті роки – на тлі форсованої індустріалізації – були закладені ключові ідеологічні конструкти, котрі дотепер тяжіють над образом міста. 

Ключовий стереотип – це місто шахтарської слави й місто трудівників. З легкої руки згаданого вище Владіміра Леніна Донбас зажив слави «Всеросійської кочегарки», себто краю, що мав ключове значення для економіки Росії, а згодом Союзу. Це зумовило й важливу роль регіону з пропагандистської точки зору – він мав постати своєрідним майданчиком для демонстрації передового досвіду комуністичного будівництва. Не випадково, що саме тут набули найприкметніших форм так звані соціалістичні змагання – показові трудові подвиги пролетарів, що зобов’язувались виконати п’ятирічні плани за чотири роки. Саме тут постали й ідоли пролетарської праці – Нікіта Ізотов, Паша Ангеліна й Олексій Стаханов, чиї досягнення, як доведено зараз, були підтасованими. 

«Вся ця офіційна символіка забезпечувала колективний склероз, – продовжує міркування професорка історії Олена Стяжкіна, – індустріалізація, «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова, Стаханов та Ізотов, красиві документальні кадри індустріальної праці – все це було про те, що ви маєте забути Г’юза, англійський стиль життя тощо. Натомість місто отримало назви вулиць на честь безлічі радянських злочинців».

1930-ті роки відзначилися й рішучим згортанням політики українізації, на зміну якій прийшла тотальна русифікація. Асиміляція українців здійснювалась шляхом механічного змішування національностей завдяки масовому заселенню Донбасу переселенцями із Росії та інших радянських республік (подібну політику РФ й зараз проводить на тимчасово окупованих територіях України). За влучним висловом Ігоря й Ярослава Паськів, Донбас за радянських часів становив щось на кшталт плавильного казана, в якому формувався радянський народ.

За винятком короткого періоду українізації українська культура перебувала в упослідженому стані. Шанс змінити з’явився під час Другої світової війни, коли похідні групи ОУН дістались Донеччини й створили доволі розгалужену мережу осередків, зокрема, «Просвіти», українські газети тощо. 

Опісля Другої Світової війни зросійщення краю тільки прискорилося й набуло рис винародовлення. 

Втім, попри титанічні зусилля, заглушити голос (і то – надзвичайно потужний) українського Донецька радянська влада не спромоглась. Саме в Донецьку почав шлях творця й громадянина геніальний поет, дисидент, борець за волю України Василь Стус. На початку 1950-х років він завершив історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту (тепер – Донецький національний університет, котрий з 2016 року носить його ім’я), опісля чого вступив до аспірантури у Києві. Саме в Донецьку пройшло становлення й дисидента Івана Дзюби, автора легендарного твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Ще один інтелектуал, вчитель Олекса Тихий, котрий болісно переживав знищення української мови, в своєму полемічному есеї «Думки про рідний донецький край» писав: «І чи не злочином годилося б кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом».

«Історія мого Донецька – це історія про Стуса й його коло, – каже Олена Стяжкіна. – Стус був жорстким критиком русифікації, яка провадилася на Донеччині. Але слід розуміти, що українство, яке ніс всередині себе поет, не могло народитися «на асфальті». Й у Василя Стуса було це коло однодумців. Тимофій Духовний, викладач світової літератури, який створив альманах, який сформував гурток інтелектуалів, – він же відкрив Стусу й Рільке (якого поет згодом перекладав – автор). Й це дуже сучасна історія. Бо це історія про політичну українську націю, коли в русифікованому Донецьку геніальний викладач єврейського походження відкриває студентові, який вболіває за українську справу, не тільки Рільке, але й літературу Розстріляного Відродження. Стус бере все це тут, у Донецьку». 

На щастя, 1961 року на хвилі десталінізації місто позбулося назви Сталіно й отримало сучасне ім’я Донецьк. Прикметно, що зазвичай назва міста дає назву області, проте в даному разі все відбулося із точністю до навпаки. Якщо простежити «генеалогію» назви «Донецьк», то вона пройшла такий шлях: річка Донець – Донецький басейн – Донецька губернія – Донецька область – Донецьк. 

В 1960-70-ті роки завершується формування й сучасної міфології Донецька, який набуває знакової характеристики «місто мільйона троянд». Важко сказати, чи Донецьк справді мав мільйон троянд, але факт залишається фактом, що місто по праву вважалося одним із найзеленіших серед промислових міст світу. Докторка історичних наук Олена Стяжкіна надає несподівану інтерпретацію цього образу: 

«Загальний тренд донецького міфу – це міф про маскулінну важку працю, відповідно про такий само патріархальний твердий характер. Це міф про людей, які йшли на роботу, як на смерть, – і це не була фігура мовлення, адже весь час існування більшовицької влади і після неї шахтарська праця була про смерть, про аварії і про труни, які стояли перед шахтами. Й це був унормований стиль життя. Ясна річ, праця як смерть (тобто суто танатофілічна культура) потребувала іншої, світлої частини міфу – саме звідси з’являються й троянди як символ легкості, живучості. Й якщо зараз з дистанції подивитися на ці терикони й троянди, то воно й виглядає як величезний цвинтар, на який хтось приніс квіти».

Окремий шар міфології сформував і футбольний клуб «Шахтар». Хоча він жодного разу (на відміну від луганської «Зорі») не здобував золоті медалі чемпіонату СРСР, проте чотири перемоги у Кубку Союзу придалися до підтвердження тези про непоступливий і вольовий «донецький характер». Певно, найкращим виразником цієї ідеології стала фраза «Донбас порожняк не гонит», яка мала передавати особливу соціально-економічну роль і гонор «шахтарського краю». До речі, згодом ця самовпевненість трансформувалась у гасло «Можливість доведена справою», якою хизувалися донецькі «регіонали» вже за часів незалежної України.

ДОНЕЧЧАНИ В ТІНІ «ДОНЕЦЬКИХ»

Хоча внаслідок тривалого панування на Донеччині «регіоналів» Донецьк зажив слави проросійського й мало не антиукраїнського міста, безсторонній погляд на його новітню історію рішуче спростовує цей хибний стереотип. 

Важливо зазначити, що масові шахтарські страйки 1989 року стали одним із вирішальних чинників, який невдовзі призвів до розпаду СРСР. Радянський Союз передусім вичерпався із економічної точки зору; його модель економіки зазнала краху й засвідчила свою цілковиту неспроможність. Безпосереднім наслідком шахтарських страйків став ухвалений Верховною Радою УРСР 3 серпня 1989 року Закон «Про економічну самостійність Української РСР», який формував ґрунт і для майбутнього проголошення Декларації про державний суверенітет. 

«Попервах протести шахтарів були спричинені соціальними мотивами, – каже Станіслав Федорчук. – Однак з моменту створення страйкових комітетів постало питання не тільки про незалежність від Москви галузевого міністерства, але про те, чому ми взагалі маємо слухати Москву. Тож вже в 1990 році протести шахти Абакумова під обкомом партії відбувалися вже під жовто-блакитними прапорами. А станом на 1991 рік значна частка шахтарів виступала з гаслами незалежності України».

Потужного розмаху набув у Донецьку й національно-демократичний рух. Попри запеклий спротив партійної номенклатури, в січні 1989 року донецькій інтелігенції виявилося до снаги офіційно зареєструвати та запустити Донецьке товариство української мови. Протягом декількох наступних років ДТУМ (зусиллями Володимира Білецького, а також Галини Гордасевич, Вадима Оліфіренка, Валентини Тихої та багатьох інших ентузіастів) де-факто відігравало роль координаційного центру українського середовища на Донбасі.

Наприкінці 1989 року ДТУМ налічувало 59 первинних осередків в Донецькій області (зокрема, у Донецьку, Макіївці, Горлівці, Маріуполі, Краматорську, Дружківці, Слов’янку, Сніжному тощо), а число дійсних членів перевищило тисячу осіб.

Понад те, навесні 1990 року донецька організація Народного Руху України висунула на перших відносно демократичних виборах близько 150 кандидатів у депутати рад різного рівня, в тому числі двох – до Верховної Ради. Згідно з калькуляціями Володимира Білецького, 150 кандидатів у депутати під час передвиборчої кампанії зустрілися з понад мільйоном виборців, агітуючи за вільну й демократичну Україну. Не дивно, що під час референдуму 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосували майже 84% мешканців Донецької області і лише 12% були проти. 

«Якщо говорити про здобутки донецького Товариства української мови імені Тараса Шевченка, то найбільшим я би назвав відкриття україномовної школи в 1990 році – це школа №65 у так званому районі Вєтка. Це була перша україномовна школа після 20 років відсутності україномовної освіти на теренах Донецька. Щоб відкрити цю школу Леонід Громовий, перший директор, об’їхав весь Союз, домовляючись про будівельні матеріали, тому що місцева влада категорично не хотіла, щоб ця школа постала». 

За словами Станіслава Федорчука, з середовища ДТУМ ім. Тараса Шевченка згодом вийшло керівництво практично всіх українських патріотичних партій та організацій, що діяли на Донеччині в 1990-ті роки. Цей рух також призвів до постання інституцій, як-от Український культурологічний центр, часопис «Схід», українсько-канадська бібліотека тощо. 

Ще одним самобутнім явищем стало створення при історичному факультеті Донецького університету донецького етнографічно-історичного товариства «Курінь», заснованого нащадками українського козацтва Дмитром Білим та Вадимом Задунайським. Протягом 1990-94 років «Курінь» розвинув активну просвітницьку та культурну діяльність.

На жаль, після здобуття незалежності владу в Донецькій області зберегла партійна номенклатура, яка зрослася з корумпованими силовими структурами й бандитськими кланами. Виборюючи собі в політичному протистоянні з Києвом економічні вигоди та преференції, місцева влада взяла на озброєння проросійську риторику. Як показали в своїй книжці «Як Україна втрачала Донбас» Денис Казанський і Марина Воротинцева, політика, яку протягом 20 років формували донецькі й луганські «еліти», неуникненно вела край до катастрофи. 

За словами президента Центру досліджень соціальних перспектив Донбасу Сергія Гармаша, значною мірою цьому сприяв президент України Леонід Кучма, архітектор олігархічної системи. Задля приходу до влади в 1999 році він по суті віддав Донецьку область «на відкуп» «донецьким» в обмін на забезпечення перемоги на виборах. Завдяки цьому місцеві еліти отримали дуже велику політичну та економічну владу у регіоні. 

Парадоксально, але Донецьк нульових років еклектично поєднував в собі риси успішного ділового центру, який посилював зв’язки з Європою, й, з іншого боку, політичного оплоту «русского міра» в Україні. 

Варто згадати, що 2009 року в Донецьку було відкрито суперсучасний стадіон «Донбас-Арена», який приймав не тільки футбольні матчі Ліги Чемпіонів та Ліги Європи, але й концерти найбільших світових зірок – Бейонсі, Шакіра. Донецьк став приймаючим містом під час чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який Україна проводила спільно з Польщею; до речі, того ж року в місті було відкрито Генеральне Консульство цієї країни, що значно спростило для донеччан одержання віз для в’їзду до Євросоюзу. 

«Розквіт Донецька був пов’язаний передусім з цієї першості, – продовжує Сергій Гармаш. – Під цей чемпіонат будувалися п’ятизіркові готелі, «Донбас-Арена», дороги. «Донецькі» скористалися першістю, щоб вкласти гроші, адже вони тоді, власне, й контролювали потоки державних грошей». 

На відміну від місцевої влади, молода донецька інтелігенція дуже добре відчувала дух часу й прагнула сприяти європейському та проукраїнському вектору розвитку міста. При Донецькому національному університеті було засновано громадську організацію Євроклуб, яка популяризувала євроінтеграцію. Крім того, 2006 року історики й філологи на чолі з Юрієм Матущаком зареєстрували молодіжну організацію «Поштовх», яка просувала українські наративи й боролася з російськими історичними міфами. 2012 року ваш покірний слуга заснував у Донецьку Український розмовний клуб. А взимку 2013-14 років Донецьк не стояв осторонь і підтримав Революцію гідності. 

«Великим дарунком долі для української спільноти була поява студента історичного факультету Донецького національного університету Юрія Матущака, який вирішив створити обласну молодіжну організацію «Поштовх», – пригадує Станіслав Федорчук. – Я тоді під час першої розмови з ним запитав, якою є його центральна мета. Й Юрій відповів, що мріє об’єднати всі проукраїнські середовища, аби нарешті українці стали силою в своєму місті». 

Наслідком такого типу мислення стало постання громадської ініціативи Донеччини з відновлення історичної пам’яті, яка об’єднала на коаліційній основі всі активні середовища. Протягом кількох років активісти провели безліч просвітницьких акцій, пов’язаних з Голодомором, діяльністю УПА, Днем Соборності, зі спробою надання ДонНУ імені Василя Стуса. За словами Станіслава Федорчука, саме за збір підписів на підтримку цієї ідеї «Поштовх» стали системно знищувати в стінах ДонНУ, розгорнулося переслідування студентів, в тому числі за допомогою міліції.

«Я можу сказати, що певною мірою це трохи зупинило нас у розвитку українських середовищ, тож наступною стадією активних дій був донецький Євромайдан, який знову став місцем зустрічі трьох генерацій українських діячів Донецька», – підсумовує Станіслав Федорчук. 

Треба прямо сказати, що до 2014 року ідеї донецького сепаратизму існували лише в головах купки маргіналів. Так звана громадська організація «Донецька республіка», заснована після Помаранчевої революції, не мала жодного впливу в Донецьку й не користувалась жодною підтримкою. Соціологічні дані показують, що станом на квітень 2014 року, прихильників соборної України в Донецьку було не менше, аніж прибічників тіснішої інтеграції із Росією.

Не випадково, що на масові проросійські демонстрації (підбурювачами яких значною мірою виступали завезені з Ростова росіяни) проукраїнські донеччани відповіли серією масових мітингів за єдину Україну. Найбільший такий мітинг, що відбувся 5 березня на площі Леніна, став останнім відносно мирним: вже 13 березня під час наступної демонстрації було вбито Дмитра Чернявського, який поповнив лави Небесної сотні. На той момент озброєні проросійські диверсанти вже захопили Донецьку ОДА й готувались до фейкового «референдуму». А початок війни на сході України поклали 12-13 квітня банди Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), які вторглися до Слов’янська і Краматорська. 

На жаль, після майже 10 років окупації Донецьк не нагадує навіть бліду копію себе зразка 2013 року. Місто не просто перетворилося на «сіру зону», відірвану від цивілізації. Воно в прямому сенсі провалилося щонайменше в 19 сторіччя. Десятки тисяч донеччан взимку 23-24 років залишилися без опалення й навіть води, яку змушені видобувати, топлячи сніг. 

ФОРПОСТ ЧИ МІСТО-САД

Деокупація та реінтеграція Донецька з позиції сьогодення не виглядає простим завданням. Місто потрібно не просто звільнити. Опісля того потрібно унеможливити вплив на його дальший розвиток сотень, а, може, тисяч колаборантів, які сприяли російській окупації. Декомунізація, деколонізація Донецька потребуватиме надактивних зусиль. І візію реінтеграції, включення до українського контексту потрібно формувати вже зараз. 

«Як на мене, ми стикнемося з двома важливими речами, на які в нас мають бути відповіді вже, – висловлює міркування Станіслав Федорчук. – Перша – це російські громадяни, яких переселили в наш край замість українців. Яких буде статус цих людей? Друге – ми стикнемося зі значною частиною людей, які не просто вражені російською пропагандою, а вступали в колаборацію з ворогом, брали участь у збройних силах країни-агресора. Тож повернення українського Донецька пов’язане з формуванням державної політики, яка не може бути такою, якою була раніше. В Донецьку тривалий термін має бути військова адміністрація». 

Свої міркування з цього приводу висловила й Олена Стяжкіна: 

«Був досвід Хорватії, коли хорватський уряд заклав гроші в бюджет на те, щоб викупити нерухомість в тих людей, які не хотіли жити в Хорватії після завершення війни. Я думаю, що це хороша ідея – зробити жест для людей, які зробили помилки. Я не хочу жити поруч з людьми, які зробили ці помилки. Впевнена, що й вони не хочуть жити зі мною. Річ тільки в тому, що, коли в 2014 році Росія на нас напала, то я поїхала – в чому стояла, в тому й поїхала, бо не хочу жити в окупації за російськими законами. Думаю, ми можемо запропонувати їм зробити те саме. Люди, які не хочуть жити в Україні, які вважають нас ворогами, мають поїхати – це чесно. А для того, щоб вони не поїхали голі-босі, як поїхали ми, ми можемо подумати про викуп їхньої нерухомості. Щоб у людей був старт жити в їхній прекрасній країні на болотах». 

Загалом Олена Стяжкіна каже, що існує кілька можливих сценаріїв розвитку подій після деокупації Донецька. Якщо Росія лишатиметься тривалий час загрозою, то в Донецька не буде іншої опції, окрім як стати військовим форпостом України на Сході. Якщо ж Росія розпадеться й на її уламках постануть притомні сусідні держави, то можна повернутися до ідеї міста-саду, що стане знову привабливим для студентства з різних країн.