"Це був момент єднання": організаторка руху "Донецьк — це Україна" Діана Берг про мітинги 2014 року

Існує стереотип, що «Донецьк не боровся у 2014 році проти окупації проросійських найманців». А російські пропагандисти маніпулюють, кажучи, що «Усі мешканці Донецька виступали за відокремлення від України». Насправді тисячі донеччан, побачивши проросійський рух у місті навесні 2014 року, виходили на масові мітинги та акції підтримки України. Одна з організаторок Діана Берг розказала Східному Варіанту, як це було 10 років тому.

«Сподівалися, що прийде хоча б 20 людей. А прийшли тисячі»

Діана Берг народилася та провела дитинство в Донецьку. Навчалася в Донецькому національному технічному університеті за спеціальністю «Зовнішньоекономічна діяльність». Працювала дизайнеркою. Вона зізнається, що довгий час не цікавилася політикою та не брала участь у громадських рухах. Усе змінилося 1 березня 2014 року.

У той день у Донецьку на площі Леніна зібрався мітинг проросійських сил. Ці чоловіки з прапорами росії та «днр» попрямували до облдержадміністрації. Вони вигукували гасла «росія», «беркут герой», «Донецьк — російське місто». Агресивні проросійські мітингувальники намагалися проникнути в будівлю ОДА — вони били вікна та погрожували представникам місцевої влади. Врешті-решт ці чоловіки зняли український прапор із флагштока, а замість нього повісили російський. У той день «народним губернатором» області проросійські сили обрали сепаратиста та колаборанта Павла Губарєва.

Діана добре пам’ятає ці події. Саме після цього вона зрозуміла, що потрібно діяти.

«Мабуть, це й було таким поворотним моментом. До цього ми спостерігали за Майданом, за подіями в Києві, вболівали, співчували. Бачили, що відбуваються історичні події. У Донецьку це не так відчувалося. Хоча донецький Євромайдан збирався усю зиму, але там не була дуже велика кількість людей. Потім мій брат, який був на Майдані в Києві, сказав, що все зараз прийде в Донецьк. Я не повірила. І тут раптом перші дні березня, приходить цей Губарєв і проголошує себе губернатором. І тут я зрозуміла, що дійсно щось буде. Тоді вже починалися перші такі проросійські рухи в місті. І коли це приходить до тебе додому, тоді звісно відгук емоційний гостріший», — пригадує Діана.

Діана з друзями кинули клич у соціальних мережах та зареєстрували на 4 березня подію «Донецьк — це Україна». Сподівалися, що прийде хоча б 20 людей. А прийшли тисячі. 

«Тоді я і зародилася, як активістка», — каже Діана.

Тоді ж Діана з друзями почали обговорювати подальші мітинги. Наступне зібрання на підтримку України запланували 5 березня. Організатори хотіли зробити сцену, принести мікрофони та колонки. Місцем проведення обрали головну площу Донецька.

«Перший мітинг був стихійним, просто люди вийшли з прапорами. У нас тоді був один мегафон. А наступного дня вже все було більш організовано та серйозно. З нами зв’язалися помічники нового губернатора Донецької області Сергія Тарути й запропонували допомогу. Ми тоді ще зустрілися з губернатором і він пообіцяв якось із тодішньою міліцією поговорити про нашу безпеку. І наступного дня, 5 березня, прийшло ще більше людей. У нас був величезний прапор, мегафони, сцена», — розповідає Діана Берг.

За різними оцінками, 5 березня на мітинги прийшло близько 10 тисяч людей. У той вечір на сцені виступали організатори та інші мітингувальники. Вмикали з колонок українські пісні, разом співали гімн України. Тоді відчувалася атмосфера єдності та натхнення. Була надія, що все буде добре.

«Ми припустилися помилки. Ми думали, що це донеччани»

4 березня, пригадує Діана, мітинг пройшов спокійно. 5 березня в учасників проукраїнської акції вже летіли яйця від «прихильників федералізації України». Поступово їхній спротив ставав більш агресивним та небезпечним.

«Ми припустилися такої помилки. Ми думали, що це донеччани. Що це наші вийшли на вулицю. Вони тоді ще без насилля закликали до федералізації, вони не були озброєні. У перші дні це виглядало так, що це наші мешканці. Ми мали сподівання, що ми зможемо діалоговими методами з ними домовитися. Думали, що це люди, які дійсно хочуть змін, але уявляють їх якось по-своєму», — пояснює Діана.

Перша бійка, за спогадами активістки, сталася 5 березня. Після мітингу проросійські сили почали стягуватися навколо ультрасів, після чого напали на них. Тоді українських мітингувальників із бійки на автобусах вивезли міліціонери. Діана пригадує, як бачила в декількох людей, на яких напали, закривавлені голови. Це говорило про те, що в проросійських прибічників уже з’явилася зброя.

Наступний мітинг мав відбутися 9 березня на День народження Тараса Шевченка. Але його проведенню завадили проросійські активісти.

«Цей мітинг мав відбуватися вдень. І за годину до початку наші друзі прийшли туди налаштовувати сцену. Вони встановлювали все, і в цей момент приперся натовп дуже дивних людей напівмаргінального вигляду. Це був великий натовп, вони знесли цю сцену і просто там стояли, не даючи нам прийти й щось почати. Ці люди були агресивними, але вони не нападали», — розказує Діана.

Те, що сталося далі, поставило під сумніви громадянство людей із цього натовпу. Після того, як вони завадили проведенню українського мітингу, то згуртувалися і пішли вулицями центрального Донецька. Діана пригадує, що вони кричали «россия — вперед» та почали бити вітрини магазинів та громадських закладів. Ці люди зривали українські прапори, а також зірвали прапори футбольного клубу «Шахтар», почали його топтати, рвати та навіть підпалювати.

«Ці прапори були священними для будь-якого донеччанина. Це гордість, це шана для міста. І ми почали думати. Ладно, що завадили нашому мітингу. Але псувати фасади міста, зривати та знущатися з прапора “Шахтаря”… Це стало останньою краплею. Донеччани та взагалі всі жителі Донецької області не могли такого зробити. Ми почали розуміти, що це десь керується з іншого боку. І ми почали згадувати, що постійно стояли автобуси поруч із проросійськими мітингами. І вже потім, 13 березня, не одна людина бачила, як із таких автобусів виходять люди. Було зрозуміло, що це не місцеві», — розказує Діана Берг.

Кривавий мітинг 13 березня

Наступний мітинг був запланований на 13 березня. Прибічники росії з кожним разом ставали все більш агресивними та підготовленими. Їх більшало, більшала й кількість їхньої зброї.

Мітинг 13 березня знову зібрав тисячі людей з українськими прапорами. Сама площа була розділена на дві частини, посеред якої стояв міліціонерський кордон. З одного боку були українські мітингувальники, з іншого — невідомі «чоловічки». Мітингувальників закидували спочатку яйцями, а потім — камінням та скляними пляшками. У їхній бік лунали погрози та прокльони.

«Коли після завершення мітингу ми пішли до сцени збирати речі, наша самооборона ще стояла. Коли більшість людей розійшлася, у нашу групу людей почали кидати сльозоточивий газ. Щось почалося відбуватися. Через газ я перестала нормально бачити. Міліція кудись зникла. І на нас ті чоловіки просто почали перти», — пригадує Діана.

В один момент міліцейський кордон просто зник. Натовп агресивно налаштованих проросійських силовиків рушив на проукраїнських мітингувальників. Самооборона українського руху почала стримувати агресивний натовп. Серед них був 22-річний Дмитро Чернявський. Почалася бійка. Діану встигли відтягнути в бік. Далі вона зі знайомим пішла у двори житлових будинків. Діставшись дому, Діана почала шукати всіх інших учасників.

Того вечора під час бійки студент Дмитро Чернявський отримав ножове поранення в живіт. Швидка їхала дуже довго. Коли лікарі приїхали, хлопця терміново повантажили в автомобіль та повезли в лікарню. Але дорогою він помер.

«Олексій Рябчин поїхав до лікарні, щоб дізнатися новини. А новини були страшні — Дмитра вбили. У це важко було повірити. Я тільки ось із ним розмовляла, він мені писав перед демонстрацією… Усе місто було шокованим. Люди приходили на місце, де його вбили, клали квіти, фотографії, плакати, влаштували як меморіал. Але там же неподалік була палатка проросійських цих людей. І 14 березня вони почали викидати фото Дмитра з меморіалу, квіти залишили й повісили напис “Тут погиб мирный сторонник федерализации от рук правосеков”», — пригадує Діана Берг.

Проросійські змі та пропагандисти всіляко спекулювали над смертю українського студента. Вони казали, що насправді там загинув прибічник федералізації, а потім почали розганяти фейк, що насправді це українські мітингувальники перші кинулися в бійку. Так вони намагалися спаплюжити образ проукраїнських активістів, демонструючи їх, як «бандерівців» та «правосєків».

Станом на 2024 рік вбивць Дмитра Чернявського так і не знайдено.

Мітинги 15 квітня та 28 квітня

Після загибелі Дмитра масових мітингів у березні більше не проводили. Діана пригадує, що натомість були менші акції та флешмоби. З 25 лютого в Донецьку тривав Молитовний Марафон «За мир, любов та цілісність України». 12 квітня близько 300 донеччан із національною символікою долучилися до загальноукраїнської ініціативи «Ланцюг єдності».

«Довгий час ми не могли збиратися, тому що ми не розуміли, як кликати людей, коли таке сталося. І, звісно, відчуття провини було просто неймовірне. На той час я відчувала цю відповідальність за кожну людину, за кожну пролиту краплю крові. На ще один великий мітинг у березні ми не наважилися. 17 квітня був проведений мітинг організацією “Комітет патріотичних сил Донбасу”. Він пройшов мирно, на учасників не нападали. Звісно, ми на нього прийшли, підтримали. І цей мітинг дав нам надію, що може все налагодиться», — пригадує Діана Берг.

Остання українська акція в Донецьку, каже Діана, стала результатом довгих суперечок та емоційних обговорень. Організатори вирішили по іншому підійти до події та назвати її маршем. На 28 квітня запланували провести ходу головною вулицею Артема в Донецьку. Для цього багато домовлялися з місцевими органами та міліцією. Продумували шляхи виходу та плани Б і С на випадок надзвичайної події.

«Коли ми оголосили про ходу, то сказали, що запрошуємо всіх, але під особисту відповідальність кожного. Тому що на той час у місті вже було зовсім небезпечно. Ці проросійські люди захопили вдруге будівлю ОДА, проголошували «Донецьку республіку», отримували доступ до зброї. Тоді будівлі місцевої та обласної влади в місті були під контролем загарбників», — каже Діана.

Попри небезпечну та гнітючу атмосферу в місті, 28 квітня на ходу прийшло дуже багато людей. За різними оцінками, на нього прийшли понад 2 тисячі осіб. Діана пригадує, що все почалося достатньо мирно. Люди були з патріотичними плакатами, українськими прапорами, вони розмальовували собі обличчя жовто-синіми кольорами. Паралельно відбувався патріотичний автопробіг.

Та на захід почали збиратися організовані прихильники «Новоросії». Спочатку вони напали на машини автопробігу. Проукраїнські мітингувальники, ще не знаючи про це, розпочали ходу. Учасники співали гімн, розвивали українські стяги, люди з вікон вітали марш та підтримували його.

В один момент Діана отримала повідомлення від батька «До вас біжать тисячі пророс». Організатори звернулися до міліціонерів, ті запропонували повернути назад. Дуже різко на українських мітингувальників напали люди в балаклавах. Вони були з битками, газовими балончиками, ціпками, травматичними пістолетами та ножами. У натовп летіли петарди та каміння.

Діана пригадує, що міліція в той момент знову зникла, як і 13 березня. Коли була потрібна допомога, їх не опинилося поруч. Вони майже не втручалися в події та не запобігли насиллю у місті.

У результаті 15 проукраїнських мітингувальників отримали поранення, багато людей було побито.

«Там було багато російських журналістів. І що, ви думаєте, вони зняли? Що “мирные сторонники федерализации попали в засаду украинских бандеровский правосеков, которые были вооружены”. І вони в новинах просто показують нашого мітингувальника, який у крові, і кажуть, що це “сторонник федерализации”», — розповідає Діана Берг.

Після цього в місті почали масово переслідувати українських активістів чи тих, хто не погоджувався з проголошенням «донецької народної республіки». Їх заносили в «розстрільні списки», викрадали, били. У місті стало дуже небезпечно. На 11 травня самопроголошена влада Донецька запланувала так званий «референдум», який мав би легалізувати «днр».

Після мітингу 28 квітня Діана пробула в місті ще декілька днів, після чого виїхала назавжди. У вересні того ж року вона приїхала до Маріуполя, де залишилася жити та почала будувати громадську діяльність. У 2016 році Діана разом з однодумцями відкрила в Маріуполі «Платформу ТЮ», де проходили виставки сучасного мистецтва, громадські заходи та суспільні обговорення. У 2022 році Діані разом із чоловіком Олександром довелося знову виїжджати через російську окупацію.

***

Пропагандисти рф не визнають, що донеччани були проти відокремлення від України. Але реальність інша. На мітинги березня-квітня 2014 року виходили тисячі людей. Усім їм була не байдужа доля рідного міста та країни. Вони виходили з національною символікою, прапорами та гаслами, щоби показати єдність України. Українські мітинги березня-квітня 2014 року — важлива сторінка в історії Донецька, про яку обовʼязково треба памʼятати та згадувати. Місто чинило опір та боролося. Тепер ми повинні боротися за нього.