"Словʼянськ — місто моєї юності": дочка Романа Шухевича Марія розповіла про життя на Донеччині

У рамках проєкту «Деколонізація. Відновлення історичної правди» розповідаємо, як прізвище Шухевичів повʼязано зі сходом України.

***

Коли Україна проголосила незалежність, пані Марія, як і тисячі львів'ян, вийшла в центр Львова. Синьо-жовті стяги, патріотичні гасла та оплески натовпу: усі раділи новині, що Україна відтепер — самостійна та суверенна держава. На очах були сльози, а на вустах — усмішка. У той момент пані Марія повною мірою усвідомила, що справа, яку розпочав її батько 50 років тому, завершилася успіхом.

«Я памʼятаю, як сиджу на кухні та бавлюся татовим кучерявим волоссям»

Зустріч відбулася в засніженому зимовому Львові. Марії Трильовській — 84 роки. Вона памʼятає всі важливі моменти свого життя. І з гордістю несе прізвище свого батька — Шухевич. Щоправда, про те, що вона донька головнокомандувача Української повстанської армії, вона дізналася не одразу, а вже бувши у свідомому віці.

— Пані Маріє, як відомо, ви народилися не у Львові, а в Кракові. Чому так сталося?

— Я народилася в Кракові в 1940 році. У 1939 році на захід України прийшла радянська влада, мій батько тоді зустрічав події на Закарпатті. Як їх перемогли, він через Румунію рушив до Польщі, до Кракова. Моїй мамі, Наталії, із шестирічним братом Юрком допомогли перейти через кордон, і вони возз'єдналися в Кракові з Романом. Винайняли помешкання, і жили там. Невдовзі народилася і я.

— Ви були зовсім маленькою, коли востаннє бачилися з батьком. Чи пам’ятаєте ви його?

— Мені було 2 роки й 3 місяці останній раз, коли ми бачилися. У 1941 році батько повернувся до Львова. Коли проголошували Акт відновлення Української держави, він не був присутнім, бо займався похороном молодшого брата Юрія, якого закатували у вʼязниці НКВС. Потім він разом із «Нахтігалем» відправився на війну, та коли вони відмовилися присягнути Адольфу Гітлеру на вірність, їх направили до Львова, щоб там розформувати. Дорогою туди, Роман Шухевич вийшов із потягу на одній із зупинок, ніби покурити, і не повернувся. До Львова він добирався вже власними силами.

Якраз було Різдво 1943 року. Він прийшов до хати. У нас були в гостях бабуня та дідуня Шухевичі — вони завжди приходили до нас на свята. Була мама моя, і бабуня з маминої сторони. Тато прийшов перевдягнутися в цивільне й попрощатися, бо він ішов у підпілля. Я пам’ятаю, що сиджу на вікні в кухні, він переді мною і я бавлюся його кучерявим волоссям. Лиця не пам’ятаю. Оце такий поодинокий спогад про батька. Більше він до хати не приходив і я його не бачила.

«Брат постійно носився з думкою, що треба тікати»

— Скільки вам було років, коли вас розлучили з родиною?

— Невдовзі після того Різдва маму арештували. Хотіли, щоб Роман прийшов до них, і тоді її відпустять. У хаті залишилися бабуня та дідуня, а з ними — двоє маленьких дітей. З нами тоді ще була маленька дівчинка Ірина Райхенберг, єврейка, яку мама прихистила на час війни. Її потім направили до монастиря, де вона пробула до кінця війни. Потім маму звільнили, і ми разом до повернення радянських військ жили у Львові.

Коли повернулася радянська влада до Львова у вересні 1944 року, ми з мамою виїхали до Старосамбірського району. Але хтось доніс, що от там живе родина Шухевича. Прийшли, арештували маму, бабуню, Юрка та мене. Памʼятаю, що ми сиділи в камері. Нас із мамою та Юрком в одну камеру, бабуню — в іншу. Жінки потім розповідали, що бабуня дуже плакала, і в увʼязненні померла. Де вона похована, ми не знаємо. А потім якийсь начальник дізнався, що діти сидять у камері, і дав наказ нас забрати.

Я памʼятаю момент, коли їдемо в потязі, до мене говорять радянські солдати, а я їх не розумію, бо не розумію російської. Вони з мене сміялися, що я така доросла, а не вмію говорити. Нас із Юрком тоді відвезли до дитячого будинку в Чорнобиль. Брат постійно носився з думкою, що треба тікати. Але недовго ми пробули там, і нас повезли далі — на Донеччину в Сталіно.

Там мені виписали «нове» свідоцтво про народження, що я народилася в Сталіно, дали мені рік народження 1942 замість 1940, національність змінили на росіянку, про маму нічого не написали, а в графі батька написали імʼя — Роман. У прізвищі матері, на яке я була записана, змінили одну літеру — з Березинської на Березанську.

— Коли ви потрапили до Словʼянська?

У дитячому будинку Сталіно Юрко декілька разів намагався втекти. Він потім зрозумів, що із Чорнобиля було б легше втікати. Бо зі сходу на захід перейти — це мости, а мости охоронялися. І він вирішив, що втече сам, а потім за мною вернеться.

Я памʼятаю, що ніби як знала, що він втікатиме. Бо з обіду ми виносили хліб, щоб зробити сухарі йому в дорогу. Одного разу ми десь пішли з дітьми за межі дитбудинку, коли повернулися, вихователька мене запитала: «Де твій брат?». Тоді він, власне, і втік.

Потім у Сталіно мене удочерила жінка. І я ходила в цілодобовий дитячий садочок, вона мене тільки на вихідні забирала додому. Одного вечора, в березні, ми полягали спати, і якийсь такий дивний рух — хтось заглядає у вікна. Наступного ранку вихователька приходить і питає: «До тебе приходив твій брат?». Я відповіла, що ні. А після сніданку на дворі ми вже бавилися, і вихователька сказала: «Подивися, ото твого брата повели». За дитячим будинком була залізнична колія, і я побачила, як там солдати ведуть хлопця. Виявляється, що Юрко тоді приїхав за мною.

Коли він втік із дитбудинку, він довго добирався до Львова. За ним слідкували, він втікав. Через родину знайшов вихід на батька, у лісі їм призначили зустріч. Цілий вечір та ніч вони провели разом, розмовляли, згадували. І Юрко весь час мав ідею, що треба за мною їхати.

Але його арештували. І власне з березня 1948 року він відсидів у вʼязницях та таборах 31 рік. Я потім сиділа й думала, якби він тоді за мною не повернувся, як би склалося його життя?

Словʼянський період

Жінка, яка удочерила мене, дізнавшись, що за мною хтось приходив, відвела мене назад у притулок. Після того мене перевели вже в Словʼянський дитячий будинок № 1. Мабуть, для того, щоб замести сліди, щоб мене не знайшли. Памʼятаю, що це був дитбудинок для дівчат, невеликий. Там були різні діти. Ніхто особливо не питав за батьків, знали, що наче як загинули.

У Словʼянську я вже пішла до школи. Довгий час я думала, що батьки мої загинули під час війни. Хоча памʼятала, що були у вʼязниці, думала, що то німці нас посадили. Але памʼятала, що є брат.

— У Словʼянську до школи ви ходили в окрему будівлю чи навчання було в притулку?

— Ми ходили у міську школу № 13. Вона була «семирічка». Там були діти й з дитячого будинку, і з родин. До 4 класу в нас була одна вчителька. А потім було вже декілька вчителів. Про «бандерівців», УПА й ОУН спочатку нічого не знали, а потім почула про це від вчительки української мови в старших класах. Вона розповідала, як втікала від «бандерівців» через вікно, коли була на заході, бо наче як була облава на них, я вже точно не памʼятаю. Тоді я вперше почула, що були такі «бандерівці».

Але якось я памʼятала, що я була зі Львова. У класі висіла мапа. І я памʼятаю, що казала, що зі Львова. Але більше нічого не знала про себе.

Школи № 13, у яку я ходила, зараз уже немає в Словʼянську. Є інша загальноосвітня школа № 13, але вона в іншому місці.  Я памʼятаю, що нам розповідали, що в нашому дитбудинку до війни була пошта. Гарний був будинок, ще старої забудови. Поруч дорога проходила, а навпроти був великий сквер, у якому стояв розбомблений будинок, якийсь палац. Він стояв на підвищені, і ми взимку на лижах спускалися з тієї гірки. Близько була ріка Торець. Є навіть фотографія, де я в тій річці купаюся.

— Чи були у вас у Словʼянську улюблені місця, де ви бували?

— Нас особливо не водили нікуди. Не дозволяли виходити за межі дитбудинку. Могли вийти тільки з вихователькою. Можна було у той сквер взимку на лижі.

До школи також ходили строєм, усі разом. Вона була десь недалеко від дитячого будинку. Тож можливості ходити містом особливо не було. Є декілька фотографій із парків. Є фотографія, як ми ходили у Святогірськ. Ще не було монастиря, усе було знищене. На горі стояв Артем. Ми на ту гору підіймалися, а у печери лазити нам не дозволяли. Потім спустилися вниз і там зробили фотографію, де вся наша група сидить.

— Чи бували на солоних озерах Словʼянська?

— Бували. На солоні озера ми ходили. Вони були за 6 км від нашого дитбудинку. Нас також збирали групою і водили. Я там навчилася плавати. Я памʼятаю, що там було дуже гарно, і ще були ці лікувальні грязі.

Вліті нас ще водили на одну ділянку, де ми садили помідори. Це теж памʼятаю.

Потім наш дитбудинок обʼєднали із сусіднім, потім зі ще одним, де була столова, і ще з половиною будинку сусідів, де був сад. Так що був дитячий будинок у нас із садом. Ми лазили по деревах. Навіть лазили до сусідів, і сусіди жалілися. У саду була ще альтанка, ми там вліті обідали.

— І все ж таки, яким містом Слов’янськ залишився у ваших спогадах?

— Я пам’ятаю події 2014 року, коли його захопили. І якось було трошки сумно від цього. Бо воно ж, ніби як, рідне. 7 років я там прожила, дитинство провела. Звичайно, що до Слов’янська є симпатія. От до Донецька в мене не таке відношення. Можливо, тому що зовсім маленька була, коли ми там були. А в Слов’янську я вже була старша, більше запам’ятала, і більше симпатії до нього.

— То Слов’янськ — це місто вашої юності?

— Так. Так.

Возз’єднання з родиною

— Коли ви вперше зустрілися з мамою після довгої розлуки?

У 1956 році звільнилася мама Наталія. Вона нічого не знала про дітей, де ми й що ми. Хтось їй потім передав, що Юрко в ув’язненні. Вона питала про мене, але ніхто їй нічого не казав і вона оголосила голодування, допоки їй не дадуть мою адресу. Усе ж таки дали їй мою адресу.

І мама мені написала листа. Я отримала його в 1957 році. Мама писала, що вона так довго мене шукала, що вона молилася за мене.

Мене тоді якраз у комсомол прийняли. А як нас тоді виховували: атеїстами, піонерами, комсомолками. Я читаю того листа й думаю: «Невже моя мама віруюча…». Нас вчили, якщо людина віруюча, то як «неосвічена». У відповідь я написала, що вже комсомолка, і додала свою фотографію. Потім прийшов лист уже від Юрка. Він писав, що коли прочитав, що я комсомолка, то був таким недобрим (сміється). Та потім вони з мамою поговорили і зрозуміли, у яких умовах я виховувалася з дитинства.

Після школи я подала документи до Дніпропетровського будівельного технікуму. І на перші канікули в 1957 році я приїхала до Львова. Юрка не було, його знов арештували, бо після першого звільнення він цікавився, де тата поховали. Маму теж арештували за відсутність прописки. Бо коли її звільнили, то їй не було де жити у Львові. А наше колишнє помешкання вже зайняли на той момент.

І я приїхала: ні мами, ні Юрка немає у Львові. Тета Наталка, сестра батька, була в Глинянах Львівської області.

Мене прийняли жінки, які сиділи з мамою. Вони мені все розповіли: хто мої батьки, хто моя родина і хто я. Так я дізналася про свою родину.

Прийшла я потім у гості до тітки своєї мами, а там газета була зі статтею про Романа Шухевича. Але в таких чорних-чорних радянських тонах. Тоді я прочитала про УПА і про його діяльність.

Я ж поїхала до мами на побачення до Чернігова, де вона відбувала ув’язнення. І так я вперше зустрілася з мамою в 16 років. Усі питають, про що ми говорили. Та ми майже не говорили — ми плакали.

— Як ви повернулися до Львова?

— Коли маму звільнили, їй не було де жити. Коли я приїжджала до Львова, то мене приймав один її знайомий священник. А мама ходила по людях, шукала, де заночувати. До тих людей ще приходили радянські діячі, страшили, що от ви приймаєте людину без прописки.

Священники знали, у якій вона ситуації. Часто давали переночувати в куточку церкви. У неї із собою була торба, там була нічна сорочка, рушник, мило, зубна щітка. І так вона ходила з нею, обідала десь, і шукала, де переночувати. Вліті могла піднятися на верхній майданчик багатоквартирного будинку й там переночувати.

Після технікуму я ще три роки працювала в Дніпрі. А в 1963 році вступила до Львівської політехніки на сантехнічне відділення. Так, власне, і повернулася.

— Пані Маріє, ви стільки розказали, показали фотографії. Ви були зразковою ученицею, піонеркою, комсомолкою, атеїсткою — тобто виховувалися повністю на радянській методології. Що ви відчули, коли прочитали в тій статті, хто ваш батько?

— До того мені вже розповідали про події, які відбувалися. Розповідали, як борців за Україну катували на допитах. І в мене вже такі відчуття виникали… Казали ж, що радянська влада така добра й гуманна… Якось не вірилося. Юрко писав мені: «Чому ти радянській владі віриш, а тим, з ким вони це робили, не хочеш повірити?». Були ті, хто розповідав дуже страшні історії. Таке людина не могла вигадати.

Усе було поступово. Я знала, що батько був командиром. Поступово читала, що вони робили, як служили. Зустрілась я з колишніми упівцями, вони розповідали, як НКВДисти перевдягалися в упівців і вбивали мирне населення. Вони мені казали: «Як ми могли вбивати тих, завдяки кому ми тільки й виживали. Вони нам помагали харчами, зброєю, чого ми мали їх палити?».

Кожні канікули я приїжджала до Львова й набиралася того галицького духу. Як я вже приїхала до університету, то я вже знала, хто я.

Звичайно, що розмовляла російською до цього. Хоча українську ми вивчали в школі та в технікумі. У технікумі була дуже гарна вчителька, вона любила українську. Вона нам приклади гарні давала, поезію читала, тому відторгнення до української мови у мене ніколи не було.

«Я весь час була під наглядом НКВД»

— Ви вже згадували, що за Юрієм спостерігали, коли його вперше звільнили. Чи були ви під наглядом радянських служб?

— Так. Памʼятаю, я була в дитячому будинку ще, раптом мене покликали до кабінету директора, а там сидів військовий. І почав мене розпитувати. Точно не памʼятаю вже, про що саме. Але, мабуть, про те, як я вчуся, про батьків може. Та зустріч мене здивувала, бо до цього ніхто не приходив, а тут раптом покликали мене на зустріч із військовим. Я думаю, що то був КДБіст.

Як працювала в Дніпрі після технікуму, то теж кликали мене на розмову. Питали про життя, про маму, про роботу. Бо я тоді вже переписувалася з нею, з Юрком. Дуже часто листи приходили із замазаними рядками. Юрко мені не писав, хто мій батько, але радив читати певну літератури, казав слухати, аналізувати, що чую.

Якось уже у Львівському інституті ми зібралися групою, ну я і сказала, що я — донька Романа Шухевича. Якось воно пройшло й нічого. А потім мене запрошують у КДБ і роблять зауваження: «Ми вам дозволили вступити в інститут, а ви афішуєте, хто ви така». Значить, хтось доніс.

Уже як працювала, ми їздили до Юрка на побачення, зазвичай вліті. І мене викликали й питали, чому це відпустки мені дають тільки вліті. Викликали й просили поговорити з Юрком: «А ви от розкажіть йому, як люди тепер добре живуть, як налагоджується все, нехай напише там щось про це» й так далі.

Одного разу була пропозиція працювати з ними. Я запитала, що мені треба буде робити. А він мені казав: «Ні, ми так не можемо. Ви спочатку погодьтеся, а ми вам скажемо». Я відповіла, що не можу так.

Повернулася в Слов’янськ через 50 років, щоб знов його побачити

— Після завершення університету, як склалася ваша карʼєра?

— Усе життя я пропрацювала проєктному інституту. У 1990-х роках у Львові була проблема з подачею води: вона йшла 3 години вранці і 3 години ввечері. Тоді Агентство США з міжнародного розвитку, USAID взялося допомогти із цією ситуацією. Я потрапила в команду, яка працювала над розв’язанням проблеми водопостачання у Львові. Проводилися дослідження, працювали з комп’ютерами — це була дуже масштабна робота. І нарешті зробили так, що водопостачання в місті стало цілодобовим і без обмежень.

Ми часто згадуємо, що це був найцікавіший період нашого робочого життя.

Потім була програма поширення досвіду Україною і ми командою їздили містами, розповідали про результати нашої роботи. Були в багатьох містах. І, власне, працювали ми в Донецькій області в місті Сніжне. Як ми туди їздили у відрядження, то я попросила заїхати в Словʼянськ.

І я тоді його не впізнала. Він дуже розбудувався. За моєї юності це було таке селищне містечко. А тоді перед мною предстало розбудоване місто з багатоповерхівками, асфальтованими вулицями, парками, алеями. Адрес я не памʼятала, не записала. Тільки в похвальних грамотах було написано «Школа № 13». І я знала, у якій школі навчалася. Та коли приїхала до Слов’янська вже за сучасності, то не знайшла там тих місць, яких пам’ятала з дитинства.

У 1967 році я вийшла заміж за Максима Трильовського і стала Трильовською. У нас народилася донька Соломія, і вже є онука Стефанія.

— Коли ви воззʼєдналися з родиною, чи змінили прізвище на Шухевич?

— Щоб змінити прізвище, треба мати якісь документи. Знайома полька, яка працює в польському консульстві, допомогла знайти копію мого свідоцтва про народження. Ми розповіли, що я народилася в Кракові. І вона сказала, що можна в Кракові запросити копію свідоцтва. Зробили запит і вони прислали дійсно копію. Та я тоді вже вийшла заміж і була Трильовською. Але тим свідоцтвом підтвердила, що я — усе ж таки Шухевич.

Словʼянськ знайшов її сам

— У 2023 році словʼянський краєзнавець Валерій Романько познайомився з вами. Він тоді написав про те, що, як виявилося, донька Романа Шухевича Марія тривалий час жила в Словʼянську. І ми про це писали, спілкувалися з ним. Як ви відреагували, коли дізналися, що зі Словʼянська вами цікавляться?

— Так, було дуже приємно. Я думала, що може знайдуть когось, хто був зі мною в дитячому будинку чи в школі. Та, ніби, нікого не знайшли. Але я далі з ними спілкуюся, і мене запрошують на зустрічі.

— У вас якраз була зустріч тут, у Львові, минулого року. Як вона пройшла?

— Гарно пройшла. Зустрілися, говорили, я виступала. Усі зі мною фотографувалися (сміється). Тепер ми одне в одного в друзях у Facebook. Валерій Романько подарував мені книгу свого сина. Він мене зі своєю онукою познайомив, вона теж була на зустрічі. Тому так, спілкуємося.

У мене особливе ставлення до людей із Донеччини. Бо якимсь чином я туди привʼязана, маю стосунок до неї. Є в нас тут люди, які можуть казати: «От, східняки, москалі» й так далі. А я кожного разу намагаюся переконати, що люди звідти — такі ж українці. І вони не винні, що так життя в них склалося. Добре, що я знайшла своїх батьків. Бо хто знає, як воно було б.

Ще до повномасштабної війни була інформація, що з тимчасово окупованого Донецька була дівчина, яка казала, що вона якась родичка генерала Тернавського, який у Першій світовій війни командував Українською галицькою армією. І я подумала, а якби я була там у цей час, нічого не знала про себе, то могла б так само казати…

— Чи хотіли б ви ще раз побувати на Донеччині, якби закінчилася війна?

— Не знаю. Не знаю, як би вони мене зараз прийняли. Зараз така ситуація… Ті, хто переселилися сюди, казали, що є там люди, які за росію…

— На жаль, такі люди є всюди. Наше медіа дуже повʼязано зі Словʼянськом. Наша головна редакторка звідти. І ми маємо доступ до цього міста, можемо туди поїхати. Зараз там дуже багато українського духу. Нещодавно до Дня народження Степана Бандери відновили смолоскипну ходу. Можливо, ви чули, до повномасштабного вторгнення, 1 січня, у Словʼянську проводили смолоскипну ходу. Зустрічалися на головній площі ближче до вечора, запалювали смолоскипи й рушали до пам’ятника Шевченку. З українськими прапорами, із червоно-чорними. Брали перерву зі зрозумілих причин у 2023 та 2024 році. А цього року знову, тихенько, не анонсуючи, але пройшлися зі смолоскипами 1 січня. І, до речі, були банери цього року «Донеччина вітає Бандеру». Звичайно, були ті, хто казав: «Навіщо».

— Фронт усе ближче. Не знаємо, що очікує Словʼянськ….

— Усі сподіваються на краще. Зараз це місто, де багато віри та надії.

***

— Пані Маріє, як би ви зараз зустрілися з батьком, що б ви йому сказали?

— Я б спитала, чи не зганьбила я його прізвище своєю поведінкою. Я це прізвище майже не носила, але воно за мною символічно тягнеться. Це прізвище мого батька, який за Україну віддав усе. Я не маю права його зганьбити. Юрко віддав усе. І я не можу їх зганьбити.

Тут постраждала маса людей, які мали прізвище Шухевич. Врятувалися тільки ті, хто виїхав. Висилали й тих, хто хоч якось контактував із ним. Було таке прокляте прізвище тут у ті роки. Маму теж боялися приймати тоді, бо не знали, як для них то закінчиться.

— Пані Маріє, на останок, що б ви хотіли побажати нашим читачам із Донецької та Луганської області?

— Побажати дочекатися закінчення війни та перемоги. Щоб могли жити спокійно на своїй землі й нікому не коритися.

Стільки вже життів покладено за це, тому варто дочекатися завершення, і жити із цим. Зрештою, скільки Україна боролася за свою незалежність, скільки війн пережила… Нарешті повинно це закінчитися. Тільки цього можу побажати. Особливо молоді, бо їм ще будувати цю державу. Ми відходимо, а їм тут жити. Хотілося б, щоб жили на рідній землі. Щоб не були переселенцями, по світах не моталися. Знаю людей, які після Другої світової виїжджали, і після її завершення чекали, що звільнять Україну, і вони повернуться додому. Так і не дочекалися. Я б не хотіла, щоб так само сталося з тими, хто виїхав після 2022 року.

— Як ви вважаєте, чи може ця війна закінчитися найближчим часом?

— Ніхто не знає. Є сподівання, є надія. Але як повернеться світ — не знаю. Дивлюся на Марсове поле Львова, де ховають загиблих на війні. Це страшно.

***

Юрій Шухевич, брат Марії, провів 31 рік у радянських вʼязницях та таборах. Після звільнення йому заборонили жити в Україні. На Батьківщину він зміг повернутися в 1990 році, коли йому було вже 57 років. За життя був організатором та головою УНА-УНСО, народним депутатом України. У 2006 році отримав звання Героя України. Юрій Шухевич пішов у засвіти 22 листопада 2022 року.

Відомий меморіальний музей Романа Шухевича у Львові був знищений унаслідок російської атаки безпілотника в ніч із 31 грудня 2023 на 1 січня 2024 року. Постраждали експонати, які були в розпорядженні головнокомандувача УПА за життя. Зокрема, рояль, на якому грав Роман Шухевич. Погруддя генерал-хорунжого дивом вціліло.

***