"Підпис росії не вартий і паперу, на якому він стоїть": добровольці з Донецька про захист України та випробування війною

Сьогодні Східний Варіант розповідає історії двох військовослужбовців із Донецька — Ігоря та Бориса, які самостійно прийняли рішення стати на захист держави.

З дайвінгом і по життю, і на роботі, і в армії. Історія Ігоря Олександровича

Ігорю Олександровичу — 61 рік, 54 з яких він займається плаванням. У першому класі Ігор самостійно попросив батьків віддати його на секцію. Почав займатися в донецькому басейні «Локомотив». У 18 років, уже бувши кандидатом у майстри спорту, Ігор Олександрович спробував дайвінг — підводне плавання. Йому це так сподобалося, що вирішило усю долю життя.

Після армії Ігор Олександрович 10 років пропрацював на шахті «Октябрській». Каже, що робота йому подобалася, зміг заробити на квартиру. Та поклик серця було не зупинити. Звільнившись, він повернувся в плавання і працював міжнародним інструктором із дайвінгу.

«Я не знаю кращого виду спорту, ніж плавання. Усе моє життя з ним пов’язано. Пам’ятаю, як вранці йшов на тренування з плавання, потім на дайвінг, а потім ще на одне тренування з плавання. Я навіть не думав, що інструкторська робота так захопить мене. А потім зрозумів, що це покликання. Найкраща робота — це ваше покликання», — розмірковує Ігор Олександрович.

У 2014 році, коли завезені проросійські активісти почали в Донецьку зібрання за ніби як відокремлення від України, Ігор Олександрович виходив на мітинги за збереження української цілісності та незалежності. Він пригадує, як тисячі донеччан розгорнули величезний жовто-синій прапор на площі Леніна. Як активісти малювали плакати «За Україну». І як проросійські бойовики нападали на мирних людей, щоби придушити протест.

«Я думав, що наша міліція урегулює, візьме ситуацію під контроль. Але виявилося, що міліція, більша її частина, перейшла на бік проросійських сил. На мою думку, якби в Україні був дозвіл на вогнепальну зброю, то нічого б цього не було. Люди, які захоплювали адміністрації, це були маргінали, пʼяниці, які ще вчора нічого із себе не уявляли. А тоді вирішили, що вони «влада»», — пригадує Ігор Олександрович.

Ігор Олександрович разом із родиною виїхав із Донецька 14 червня. «Щоб не заважати нашій армії звільняти Донецьк», — казав він дружині Тетяні. Та після захоплення Савур-могили та Іловайської трагедії стало зрозуміло — ця війна надовго.

У вересні Ігор разом зі знайомим востаннє заїжджав до Донецька, щоб забрати речі. Повернувшись до родини, він отримав звістку, що «вчасно виїхав із тимчасово окупованого міста» в той день. Проросійськи налаштовані сусіди повідомили про нього служби так званої «днр». І лише декілька годин врятували його від затримання російськими терористами.

Деякий час родина жила в Юрʼївці, потім — Вінниці, і, нарешті, осіла в Одесі. У місті біля моря Ігор отримав роботу та мав змогу займатися улюбленою справою. Він відкрив власний магазин оренди спорядження для дайвінгу, а згодом — і школу підводного плавання.

«Спочатку було важко. А потім усе більше людей про нас дізнавалися. У мене було багато учнів. Ми організовували навчання не тільки в Одесі, а й поїздки в Єгипет. Навчали людей і возили туди на занурення. За два тижні до повномасштабного вторгнення ми з товаришем хотіли записатися до тероборони, однак це ще не було організовано, як нам сказали. А потім 24 число… 25 лютого ми знов пішли у військкомат, нам сказали, що до тероборони записати не можуть, але до війська — можуть. Так ми потрапили до 35-ї окремої бригади морської піхоти», — розповідає Ігор.

Перша операція Ігоря — захист Одеси. Очікували висадку ворожого десанту. Та почалися шторми. Погодні умови та власна неорганізованість завадили росіянам висадитися на Одеському узбережжі.

Деякий час Ігор із підрозділом був на кордоні з Придністровʼям. Була інформація про можливий прорив зі сторони тимчасово окупованих територій Молдови.

«А потім мене знайшли. Сказали: «Ігорю Олександровичу, ми вас шукали по всій Україні!». І перевели мене до навчального закладу з підготовки бійців у морських умовах в Одесу. І там я проходив службу до 2024 року, навчав бійців тому, що найкраще вмію сам», — пригадує військовослужбовець.

Завдяки багаторічному досвіду Ігор навчав військовослужбовців практичних навичок, які можна використовувати в бойових умовах. За його словами, програма підготовки військових в Україні застаріла й потребує реформ: частіше за все теоретичний виклад не збігається з вимогами реалій.

Паралельно з викладанням, Ігор входив у групу військових, які збивали шахеди над Одесою. Під час загрози вони заступали на бойові точки й були готові захищати місто від ворожих нальотів.

Рік тому Ігоря звільнили зі служби через досягнення 60-річного віку. Відтоді він повернувся до роботи у власному магазинчику та іноді все ж бере учнів із підводного плавання. Зараз в Україні занурення у воду заборонені через повномасштабну війну. Тому школа дайвінгу не працює та чекає кращих часів. Однак бажаючих навчитися цікавій навичці — чимало.

Ігор не має статусу учасника бойових дій (УБД). Як він каже: підрозділ не подав його та інших військовослужбовців у списки на отримання статусу. Через це доводиться судитися.

«Першу інстанцію ми вже виграли. Однак військова частина, у якій я служив, подала апеляцію. Чекаємо її розгляду. Це дуже неприємно, але треба довести справу до кінця».

ДАП, Піски, Бахмут. Історія Бориса Овчарова

Борису Овчарову — 43 роки. За його плечима майже 11 років російсько-української війни. Він брав участь у таких операціях, як звільнення Маріуполя, захист Донецького аеропорту, оборона Пісків, Бахмута, бої в Серебрянському лісі, Часів Ярі. Та військовослужбовець і досі добре памʼятає, як у 2014 році проросійські бойовики захоплювали владу в Донецьку.

На той момент ще цивільний Борис, який навіть не думав про армію, працював завідувачем складу будівельної компанії. Він був на донецькому та київському Євромайдані, виступав за євроінтеграцію, прагнув кращого майбутнього для країни. Тоді росія, скориставшись моментом слабкості в державних органах України, почала відкриту агресію в Криму та східних регіонах.

«На початку березня 2014 року в Донецьк уже завозили російських тітушок на автобусах із ростовськими номерами, курськими, воронєжськими, бєлгородськими. Вони влаштовували проросійські мітинги, махали прапорами рф та «днр». На противагу цьому мешканці Донецька виходили на центральні площі з українськими прапорами та гаслами, щоби показати: «Донецьк — це Україна»», — пригадує Борис Овчаров.

Борис відвідав усі українські мітинги в Донецьку. Він памʼятає, як російські тітушки нападали на них натовпом, намагаючись побити. Під час однієї з таких сутичок, 13 березня, загинув студент та патріот Дмитро Чернявський. Його вбивцю досі не знайдено.

Коли сепаратисти отримали доступ до зброї, то почали вишукувати активістів, які виступали проти «днр» та росії. 2 травня 2014 року Борис Овчаров покинув Донецьк. Повернутися до рідного міста — і досі одна з його заповітних мрій.

«Спальні райони — вони усюди однакові. Але центр Донецька був прикладом дійсно гарного європейського міста: сучасні будівлі, торговельні центри, один із найкращих стадіонів Європи. Я дуже любив прогулятися увечері бульваром Пушкіна. Коли випадав сніг і був ще не торкнутий, любив прогулятися парком Щербакова. І звісно, що улюблений фанатський сектор на Донбас-Арені», — згадує Борис свої найулюбленіші місця в Донецьку.

Через 2 дні після виїзду з міста Борис уже був на мобілізаційному пункті батальйону «Азов». Бойова підготовка тільки-но створеного загону пройшла в Бердянську. Борис пригадує: з ранку до пізнього вечора працювали на полігоні, стріляли зі зброї, відпрацьовували тактику пересування, штурмів, міських боїв. Його перша бойова операція — звільнення Маріуполя від так званої «днр» 13 червня.

Восени 2014 року Борис заїхав на оборону в селище Піски, а в січні — до Донецького аеропорту.

«Було дуже холодно. Зараз згадую, що до -22 доходило. І майже постійно нас намагалися штурмувати. Через нас тоді пролягала «дорога життя»: йшло постачання техніки, снарядів, провізії, через нас вивозили трьохсотих. Ті 2–3 тижні, які я там провів, мабуть, були найважчими в моєму бойовому досвіді. Я знав, що таке РСЗВ, що таке фосфор, що таке міни», — ділиться військовослужбовець.

Борис зізнається: двічі намагався вийти з війни. Але його вистачало максимум на пів року. Після він знов повертався на службу. У 2021 році Борис долучився до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Івана Виговського, у складі якої зустрів повномасштабне вторгнення росії.

«Пів на пʼяту ранку. Крик. «Хлопці, підйом, почалося». Ну й понеслася. Як оператор БПЛА, у складі бригади я брав участь в обороні Чернігівщини».

Як росіян вигнали з півночі України, Бориса з побратимами перевели на Донеччину, де він проходить службу й зараз. Він пройшов Бахмут, Серебрянський ліс, Часів Яр. Зараз Борис — заступник командира з психологічної підтримки персоналу 2-го стрілецького батальйону 4-ї танкової бригади.

«Моя робота — підтримка морально-психологічного стану особового складу. Ми мотивуємо бійців, готуємо до виходу на лінію фронту, приймаємо їх, коли вони повертаються. Зрозуміло, що психологічний стан бійця перед виходом на «нуль» та після повернення — зовсім різний. Перед виходом треба дати мотивацію, пояснити, що він йде туди не вмирати, а вбивати ворога. Важливо концентруватися на полі бою. Не думати про особисте, про домашні проблеми. Боєць має бути залученим на 100 % у те, що відбувається довкола нього. Якщо він хоче вбити ворога, і вберегти себе», — розповідає Борис Овчаров.

Борис негативно ставиться до мирних переговорів. Бо знає, що росії вірити не можна. «Підпис росії не вартий і паперу, на якому він стоїть», — каже він. Будапештський меморандум, Мінськ-1 та Мінськ-2 яскраво показали, що росія не вміє дотримуватися слова. За час перемирʼя, яке може наступити, ворог перегрупується, відновить втрати й може розпочати ще більше вторгнення. І на цей раз Україна може не витримати.

«На жаль, у нас усе більше й більше втрат. Зараз чоловіки мають максимально стати в стрій поруч. Я вважаю, що бронь має бути тільки для працівників військово-промислового комплексу. Я розумію, що є життєдіяльність міст, яку забезпечують комунальні служби, лікарі, які рятують життя. Але явно не бізнес. Це моя особиста думка. Тож, якщо ми хочемо виграти цю війну, якщо в нас є бажання зберегти свою країну, ми маємо максимально мобілізуватися в єдиному пориві. Інакше в нас не залишиться шансів. І ми не збережемо Україну…» — вважає Борис.

У 2014 році тисячі добровольців стали на захист України, взявши на себе перший удар ворога. Саме завдяки їм українська армія відродилася, загартувалася та перетворилася на силу, здатну знищувати окупанта. Після повномасштабного вторгнення ще тисячі добровольців без вагань поповнили лави ЗСУ. Завдячуючи ним, наша країна досі суверенна та вільна, а ми — маємо право називатися українцями та ходити рідною землею.

Дякуємо кожному та кожній, хто бореться за Україну! Пам’ятаємо назавжди тих, хто поклав за це своє життя.

***