«Страшно спати, не хочеться, щоб нас тут убивали»: як виживають люди у Добропіллі

У Добропіллі під бомбами та дронами лишаються виживати близько тисячі цивільних. Попри те, що ознак цивілізації там фактично не лишилося, люди до останнього відтягують евакуацію. Жити доводиться без електроенергії, водопостачання та навіть мобільного зв’язку. Сконтактувати з рідними майже неможливо, як і з сусідами — один будинок може бути заселений однією людиною, навколо — десяток повністю пустуючих.

Добропілля почало переживати засилля дронів та щоденні обстріли ще влітку, коли окупанти прорвали лінію оборони та вклинилися в неї «клешнею». У перші ж дні місто покинули тисячі містян, фактично хаотично збираючи речі. Тоді населеним пунктом їздили сотні автівок, переважна частина яких — волонтери та приватні перевізники. Люди намагалися зібрати речі та техніку, щоб якомога швидше покинути Добропілля. Уже тоді в місті були серйозні перебої з електропостачанням, була відсутня вода в трубах. Врешті, тоді питання безпеки також було порушене.

Однак справжню небезпеку місто відчуває зараз, коли росіяни прориваються на Покровському напрямку, а Добропілля щодня стирають авіабомбами та нальотами дронів. Досі в місті живе близько тисячі містян, зауважують у Добропільській МВА.

Східний Варіант побачив, у яких умовах наприкінці жовтня виживали люди, коли інтенсивність ворожих штурмів сягнула рекордного максимуму на напрямку.

«Я вірю, що сюди цей жах не дійде»

Добропілля всипане рештками потрощених дерев та будинків. Ті будівлі, які ще умовно вціліли після вибухів і прильотів, до життя непридатні — у вікнах немає скла. двері часто вибиті вибуховою хвилею чи зламані. Тому зберегти тепло всередині неможливо, люди намагаються обживатися у підвалах.

Інколи ж виживають у квартирах, проте забивають вікна намертво — спершу дошками, зверху — ковдрами, які шукають у відкритих квартирах. Мародерство тут умовне, оскільки нічого цінного не лишилося у квартирах. Щоправда, з часом і меблі можуть бути необхідними для виживання, оскільки через удари дронами люди бояться далеко виходити з підвалів і тим паче йти кудись по дрова.

48-річна Олександра нині мешканка Добропілля. Жінка переїхала з Покровська півтора року тому. У місті сподівалася протриматися довше, ніж кілька років, тому придбала тут будинок — спершу для матері, а потім і сама Олександра заселилася в нього. Каже, що їхати більше нікуди не буде: квартиру в Покровську вона втратила, а єдину вцілілу нерухомість у Добропіллі «не віддасть».

«Я вже попереїжджала, з мене вистачило. Зараз їхати нікуди: всі гроші вклала в хату, ремонт. Провела воду, тепер є своя скважина. У будинку опалення хороше, зиму можна протриматися. А якщо їхати, то за такі самі умови скажуть платити 15-20 тисяч. У мене немає таких грошей, в мене інвалідність. На роботу ніхто не візьме. Навіть якщо я спробую виїхати — сюди відразу ж заселяться люди. Як я їх потім звідси вижену, якщо не вийде знайти роботу, житло?» — каже жінка.

Олександра додає, що зараз перспектив вижити у Добропіллі вона бачить більше, аніж у Покровську. І переконана, що такої катастрофи у цьому місті не буде, оскільки воно «не таке важливе й не таке цікаве росіянам». Щоправда, сподівалася, вціліє й Покровськ. Проте коли в її багатоповерхівку влучив снаряд і вона згоріла — зрозуміла, що надії марні.

«Дрони літають, страшно, коли гудить над головою, але куди тікати? Підвалів немає, хіба що до сусідів бігти в погріб, який старший, ніж я. Жити буду тут, я вже казала волонтерам. Страшно спати, не хочеться, щоб нас тут убивали, як людей в Покровську. Ця війна вже стільки триває, що повинні про перемовини подумать, щоб люди могли жити. Я вірю, що щось зміниться, й сюди цей жах не дійде», — пояснює свою думку мешканка Добропілля.

Олександра додає, що за відсутності магазинів, комунікацій і мобільного зв’язку обійдеться. Свій город і сад «нагодували», телефонувати жінці також нікому. Переконана, що також не проситиме її евакуювати, а будинок, в якому живе тільки жінка, під час полювання «за цілями» не чіпатимуть.

«Я зараз тут вікна утеплила, дров наносила (гілок, які вибухами обірвало), трохи грію будинок. Вода у мене є, картопля, консервації — все ще від матері лишилося. Гуманітарки теж набрала, круп вистачає, а телефоном майже не користуюсь. Цигарки теж є з запасом… Я проживу», — каже жінка.

Запаси води зеленіють від давнини, але виливати не можна: умови добропільського побуту

На вулицях Добропілля людей обмаль. Здебільшого пенсіонери виходять погрітися на рідкісному сонечку, тому що втрачати шанс не можна — зараз це єдина можливість зігрітися. Підвали, частина з яких облаштована вже під повноцінне житло, тепліші, аніж квартири без вікон. Проте температура там вище 15 градусів не підіймається, скаржаться містяни. Вцілілих квартир (зі склом, яке не вибило вибуховою хвилею чи прямим попаданням) немає. Тому інакших варіантів, ніж жити під землею, немає.

Мешканець Добропілля Антон Компанієць додає, що його запаси води та гуманітарки майже кількарічні. З них він не використовував майже нічого, пригадуючи досвід блокадного Маріуполя, а згодом і Бахмута, де волонтери більше не могли заїхати в місто та дати їжу людям. Тому крупів, печива, консервів та вермішелі вистачить на кілька місяців. Хоча чоловік і сподівається, що йому це не доведеться використовувати.

«Їжа є, її волонтери давали коробками. З водою гірше, її немає. Поки можна було, я ще ходив і набирав у скважині. Зараз вона не працює. Були запаси технічної води ще з весни, щоб руки помити, змити після себе… Вона в пляшках стоїть і вони вже слизом покрилися зсередини. Але якщо прижме, то й таку доведеться пити», — пояснює чоловік.

Волонтери на сьогодні досі приїжджають у Добропілля, проте досить рідко — коли є заявки на евакуацію. Привозити гуманітарку ніхто не береться, оскільки це частково стримує населення в місті. Волонтер гуманітарної місії «Проліска» Євгеній Ткачов каже, що раніше це було серйозним аргументом лишитися аж до оточення міста. Проте зараз люди тяжіють до дому, бояться, що їх висадять посеред поля або ж просто не хочуть і не можуть покинути тварин. Хоча дехто просто хоче жити на рідних руїнах, бо вже звик виживати у «сірій» зоні.

«Люди, коли виїжджають, бояться, що їх пограбують. Вони ж сподіваються повернутися додому. Моя знайома змирилася, що до неї в будинок хтось заселиться, повісила ключ над вхідними дверима на гвіздок — щоб двері не ламали. Але мародери вибили віконну раму й влізли через неї. Після того як вони приїхали й ще забрали якісь речі. вікно забили фанерою. А мародери знову вдерлися, пів квартири рознесли. Тому багато хто лишається просто для того, щоб з їхніми будинками такого не сталося. Сподіваються, що сюди війна не дійде», — пояснюють причини сусідки Добропілля Галина та Валентина.

Самі жінки зізнаються, що виїжджати поки що не планують. Можливо, найближчими тижнями зважаться, а поки що годують безхатніх котів і собак, яких залишили люди, що евакуювалися раніше.

«Якщо їх не годувати, буде біда. А в нас кілька мішків із кормом — волонтери завозили, коли сюди їздили. Ми потроху наливаємо води й висипаємо корм у сусідньому дворі, де ніхто не живе вже. Бо якщо не годувать, то зграї голодних собак пороздирають спершу менших і не агресивних тварин, а потім і на людей перейдуть… Під Мирноградом моя кума виходила годувати запертих кіз із битою, щоб відбиватися від собак. Вони нападали», — каже Валентина, мешканка Добропілля.

Сусідки, попри тему розмови й вибухи на фоні, посміхаються одна одній, підбадьорюють. Якщо будуть евакуйовуватись, то їхатимуть тільки разом.

«Ми своїх чоловіків похоронили, 16 років живемо по сусідству. А після такого, що зараз переживаємо, треба триматися разом», — пояснює Галина.

Читайте також: «Дрони літають, бомби падають»: як виживає Святогірська громада під час війни