Смак дому: як переселенка з Донеччини відкрила DOBREMISTO на Полтавщині

Іноді життя доводиться будувати не з чистого аркуша, а з попелу. Війна забрала у Тетяни Запорожець рідне Добропілля, а з ним — і улюблену справу, дім, звичний світ. Але не змогла забрати вміння створювати тепло й смак життя навіть тоді, коли, здавалося б, не до того.

Своєю історією Тетяна поділилася зі Східним Варіантом.

Сімейний спадок

Тетяна народилася й виросла в Добропіллі — місті шахтарів і родинних історій, де всі знають одне одного. Після школи пішла працювати, паралельно навчалася заочно у Донецькому політехнічному інституті банківській справі. Та доля привела її в бізнес.

«Мама все життя працювала у торгівлі, завідувала магазином спорттоварів. Мабуть, доля в торгівлю вела мене з дитинства», — усміхається жінка.

У дев'яностих, коли підприємства переходили у приватну власність, мама викупила частку одного з магазинів мережі «Спортек» — невеликий відділ спорттоварів та риболовних снастей у Добропіллі. З часом асортимент розширювався, відкрили ще один магазин — «Спортайм». Справа міцніла, з часом виникла нова ідея — кафе.

Заклад для друзів

Спершу мріяли про невелику кав’ярню поряд із магазином, та швидко зрозуміли: на самій каві й здоровому харчуванні не втримаються — не вистачить навіть на комунальні платежі та зарплати.

«Хотілося зробити місце для всіх — затишне, сімейне, щоб і діти, і дорослі мали свій куточок», — згадує Тетяна.

Так у Добропіллі народилося DOBREMISTO. Досвіду — нуль, порадників — жодного. Фахівці з Києва просили такі гонорари, що аж подих перехоплювало. Тоді її права рука, Олена Миколаївна, сказала: «Ми самі все зможемо. Двом розумним жінкам ніщо не стане на заваді».

Вони взялися до справи. Самотужки продумали інтер’єр, шукали ідеї в інтернеті, складали меню, калькуляції, технологічні карти. Зал і дитяча кімната займали близько сотні квадратних метрів, між ними — скляна стіна, аби батьки могли бачити дітей, але не чути галасу. Ночами тестували рецепти, обговорювали дрібниці — від штор до десертів.

«Я колись прочитала: не відкривайте ресторан, якщо можете цього не робити. І часто згадую, наскільки це правда, — усміхається Тетяна. — Спершу думала: найму кухарів, офіціантів, адміністраторів — і все запрацює. Та виявилося, що таких людей просто немає. Тож довелося вчитися всьому самій: готувала, зустрічала гостей, щодня набивала шишки. Але ні про що не шкодую».

За півтора місяця до відкриття вона схудла на вісім кілограмів — від хвилювань і безсоння. Довго думали, як презентувати заклад, а відкрилися просто — у технічному режимі. Першу чашку кави зварили для мами — у день її народження, 22 березня 2018 року. Вона стала першим гостем. А потім двері відчинили для всіх.

Минуло кілька місяців — і про DOBREMISTO вже знали у Добропіллі. Урочисте відкриття з розважальною програмою та батутами стало справжнім святом. Кафе швидко перетворилося на улюблене місце зустрічей, дитячих свят і сімейних посиденьок — жило своїм ритмом, з ароматом випічки, дитячими голосами й теплом дому.

Початок кінця

24 лютого їй телефонували знайомі з Харкова й Одеси — говорили про вибухи, про обстріли. Чоловік наполягав на евакуації, але вона не могла наважитися:

«Бізнес, батьки, дім — як це залишити? Я була впевнена, що все повториться, як у 2014-му. Тож ми поснідали — і пішли працювати».

Місто спорожніло. Жінки з дітьми виїжджали потягами й автобусами — хто за кордон, хто на захід країни. Тетяна теж отримувала пропозиції, але не розглядала їх серйозно.

«Це було не про бізнес — це про життя. Ми просто намагалися втримати його як могли», — гірко всміхається вона.

Та у травні чоловік наполіг: треба їхати. Разом із мамою виїхали на Полтавщину, до Тахтаулового.

«Серце рвалося на шматки. Там залишилися все — дім, чоловік, улюблена справа. А я з мамою в чужому місці, нічого не роблю. Це було найстрашніше», — згадує Тетяна.

Вона звикла до руху: о восьмій ранку готовий сніданок, о дев’ятій у кафе вже пахне кавою. А тепер — порожнеча.

«Два тижні я просто лежала, гортала новини, чекала дзвінка. Знала, що чоловік залишився у Добропіллі, допомагав розвозити воду, продукти. А я… просто чекала».

Минуло півтора місяця — і вона не витримала. Повернулася.

Друге дихання

«Ми знову відкрили кафе. Першими гостями стали військові — молоді хлопці з палаючими очима. Вони приходили, їли, сміялися, фотографувалися. Потім їхні побратими показували ті фото й казали: “Хочемо оте саме, бо нам розповіли, як у вас смачно”. І ми готували», — згадує Тетяна.

Згодом почали повертатися місцеві. У дев’ятиповерхівках, де ще вчора світилося лише кілька вікон, знову загорялося світло.

«Ми навчилися працювати без електрики — з генераторами, при свічках. Гучних свят не було, але люди, особливо діти, прагнули життя. І ми давали їм цю можливість», — каже Тетяна.

Коли все зупинилося

16 липня 2025 року росіяни завдали потужного авіаудару по центру Добропілля. Півтонна авіабомба поцілила у ТЦ «Аврора» — місце, де завжди людно. Загинули люди, десятки отримали поранення.

«Це був кінець. Ми зачинили заклад», — тихо каже Тетяна.

Закрити кафе одним днем, коли в холодильниках повно їжі, а на плиті — ще гарячий борщ, було нестерпно.

«Я завжди була в русі. Здавалося, ще трохи попрацюю — і тоді дозволю собі відпочити. І ось настав день, коли все зупинилося. Ми зачинили кафе, магазин... Я прийшла додому, плакала й сказала чоловіку: Все, тепер я можу відпочити», — пригадує вона.

Він промовчав і вийшов з кімнати. А вранці лише сказав: маєш два дні, щоб зібрати речі. Він розумів — вона не зможе просто сидіти.

Речі швидко зібрали. Чоловік мав рацію — без діла вона не вміє.

Нове життя в Горішніх Плавнях

Команду Тетяни розкидало по всій Україні, вона з чоловіком зупинилася в Полтаві. Одна з працівниць опинилася у селі Потоки біля Горішніх Плавнів — і саме вона підказала подивитися тамтешні можливості.

«Я почала шукати, знайшла приміщення, зателефонувала власникам. Приїхала — розгубилася, навіть трохи засмутилася. Але ми, жінки з Донеччини, вперті, — усміхається Тетяна. — Приїхали двоє моїх працівниць: одна — з Івано-Франківська, інша — з Дніпра. І ми взялися до справи».

Так у Горішніх Плавнях відродилося DOBREMISTO. Концепція не змінилася — сімейне кафе, де раді бачити і дорослих, і дітей. Тут панує затишок, пахне кавою й десертами. Почали проводити перші майстер-класи — готували бургери й піцу, до Геловіну розмальовували пряники.

«На відкриття прийшли і місцеві мешканці, і переселенці. Я згадувала окуповані міста, звідки ми виїхали, — а люди відгукувалися своїми. Це було дуже щемно — неочікувана й потужна хвиля підтримки. Тож коли чую, що відкривати кафе не на часі, лише усміхаюся. Бо знаю: на часі. Бо це не про бізнес — це про життя», — каже Тетяна Запорожець.

Її історія — про те, що смак дому не знищити вибухом. Його можна забрати з собою й створити заново — там, де є люди, готові жити.

DOBREMISTO розташоване у Горішніх Плавнях, на вулиці Добровольського, 31.

Зв’язатися можна за телефоном  (050) 55 95 103 або через сторінку в Instagram.

***

Читайте також: «Ми самі переселенці й знаємо, як це болить»: як команда з Луганщини допомагає прифронтовим громадам та ВПО з усієї країни