Відновлення правди. Про діяльність ОУН на Донеччині

Тема ОУН-УПА (Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія) залишається однією з найбільш дискусійних в історії України. Попри можливі переконання про те, що ОУН-УПА працювали лише на теренах заходу та центру України, багацько фактів підтверджують зворотнє: ОУН-УПА у 1940-х роках активно працювали на Донеччині та Луганщині, проводячи українізацію та пробуджуючи національну ідею. Докладніше про це розповідаємо в матеріалі

Похідні групи ОУН на схід

Головною метою оунівці вбачали саме відновлення незалежності України. Мова йшла про Українську Народну Республіку (УНР), яка була проголошена Третім Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 року. Незалежність УНР була проголошена Четвертим Універсалом 22 січня 1918 року. Раніше Східний Варіант уже розповідав, як уродженці Донеччини боролися за УНР проти Радянського Союзу.

Та внаслідок радянсько-української війни УНР була окупована більшовицьким режимом та увійшла до складу СРСР. Сучасні західні землі України відійшли до Польщі. Однак СРСР окупував їх у вересні 1939 року, приєднавши до УРСР.

Організація українських націоналістів була заснована в 1929 році у Відні. З початком свого існування їхній рух протистояв будь-якій неукраїнській присутності на території раніше проголошеної УНР, зокрема польській та радянській. Поставивши за мету відновлення незалежності, 30 червня 1941 року у Львові був проголошений Акт відновлення незалежності Української Держави.

Радянський режим звинувачував ОУН у «фашистській діяльності», наголошуючи на їхній співпраці з німецькими окупаційними військами після початку Другої світової війни. Дійсно, коли почалася німецько-радянська війна у 1941 році, оунівці побачили в нацистському русі можливість звільнення всієї території УНР від радянської влади. Але вони помилилися — у плани нацистської Німеччини не входило наділення України незалежністю. Навпаки, в українцях нацисти вбачали лише потенційну робочу силу. Але оунівці зрозуміли це не одразу.

«Вважаю, що вони прекрасно розуміли, принаймні вже у 1942–1943 роках, що німецька фашистська влада, як і радянська комуністична, споріднені людожерською жагою тоталітаризму й народовбивства, не допустять розвитку української державності і вільного розвитку нашої нації. Купка людей, що виступила з тією армадою, чи мала вона надію на перемогу? Мабуть, ні. Але, як казав ще в далекі двадцяті полковник Армії УНР Яків Гальчевський, знаменитий отаман Орел: “Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!”. Так і сталося. Їх боротьба не минула марно. Наші герої породили шістдесятників, дисидентів-інакодумців, гельсінців, які фактично своєю боротьбою, незламністю, жертовністю вибороли, створили умови для ствердження нашої незалежної держави», — писав історик зі Словʼянська Олександр Добровольський.

Сам Олександр Добровольський народився в селищі Билбасівка неподалік Словʼянська. Значну частину часу історик присвятив вивченню діяльності українців на Донеччині та Луганщині протягом XX століття. Як результат, він випустив два збірники документів «ОУН на Донеччині. Том 1» та «Від УНР до ОУН: український рух на Донеччині 1917–1959 років. Том 2». Дослідник української Донеччини помер у Словʼянську 8 серпня 2021 року, але результати його роботи й досі вивчають зацікавлені у цій темі українці.

А тепер повернемося до ОУН. Коли нацисти почали брати під контроль українські землі із заходу до сходу, вслід за фронтом та військовими рушали похідні групи Організації українських націоналістів.

«Це були спеціально організовані групи, до завдань яких входило встановлення контролю над органами місцевого самоврядування, створення оунівських організацій і проведення пропаганди серед пересічного населення окупованих областей України. Після проголошення Акту відновлення незалежності у Львові 30 червня 1941 року, німецька влада затримала керівництво ОУН. Тому було вирішено наповнити цей акт життям та продемонструвати німецьким окупантам, що народ України підтримує уряд Ярослава Стецька, який і проголосив Акт. Для цього такі групи просувалися і на схід», — розповідає докторка історичних наук Надія Темірова.

У 1940 році в Харцизькому районі Донеччини було заарештовано працівника шахти «Великан» Йосипа Коця. На слідстві він підтвердив, що сюди його було заслано з території Львівщини оунівським підпіллям. Слідством була виявлена група осіб, яких він організував на шахті. Цей факт, розповідав Олександр Добровольський у роботі «ОУН на Донеччині. Том 1», підтверджує, що ОУН у період 1939–1941 років встигло організували засилку своїх людей не тільки на північ України, а й на схід.

Оунівці з III Похідної групи ОУН (б) опинилися 8 жовтня 1941 року в Маріуполі. Їх було 10–12 осіб, яких очолював Володимир Болгарський-Булавський. У лютому наступного року група була заарештована і вислана німцями. Однак за ці 4 місяці роботи Болгарський-Булавський встиг організувати групи під проводом ОУН у Горлівці, Костянтинівці, Волновасі, Маріуполі. У Сталіно (сучасний Донецьк) оунівці частково взяли під контроль поліцію та обласне Агроуправління.

Українізація всіх сфер

З кінця лютого 1942 року на Донеччині почала діяти група Євгена Стахіва та Івана Клими.

«За підрахунками чекістів, найбільш потужні мельниківські й бандерівські організації під час німецько-радянської війни були створені в Дніпропетровській, Київській, Одеській, Сталінській і Харківській областях. За підрахунками дослідників, кількість учасників оунівського руху, народжених у Донецькій області, складало приблизно половину від загалу всієї організації на Донеччині. Вихідці з Галичини та Волині складали приблизно 10 відсотків. Приблизно 40 відсотків підпільників ОУН — вихідці із центру України. Це підтверджує тезу Євгена Стахіва про підтримку частиною місцевих українців підпільників ОУН(б)», — писав Олександр Добровольський.

Уже з літа 1942 року німці проводили репресивні заходи щодо оунівців. Восени того року вони провели масові арешти в Маріуполі, а з весни 1943 року арештовували, страчували або висилали до концтаборів підпільників Краматорська, Слов’янська, Горлівки, Ольгинки, Красноармійська (Покровська), Маріуполя, Сталіно (Донецька). Унаслідок нацистських репресій загинуло понад 60 осіб, але точну цифру встановити неможливо.

Попри репресії, із жовтня 1941 року до вересня 1943 року Сталінський провід ОУН (б) досяг значних результатів, вважає Добровольський. Історик наводить конкретні відомості: з 35 районів Сталінської області, ОУН мало свою мережу в 18 районах: Артемівський (Бахмутський), Слов’янський, Краматорський, Костянтинівський, Дружківський, Горлівський, Авдіївський включно з Ясинуватою, Макіївський, Ольгинський, Волноваський, Єнакіївський, Мар’їнський, Селидівський, Красноармійський (Покровський), Маріупольський, Будьонівський, Чистяковський, Дебальцівський.

Оунівці контролювали 8 з 17 газет, що виходили тоді в області. А саме видання «Донецьку газету» в Словʼянську, «Український Донбас» у Горлівці, «Костянтинівські вісті» та «Відбудову» в Костянтинівці, «Українську землю» в Макіївці, «Хлібороб» у Волновасі, «Маріупольську газету» в Маріуполі, «Новое слово» у Єнакієво та «Донецкий вестник» у Сталіно.

«Члени ОУН і їхні симпатики керували 11 з 35 районними відділами освіти. Було підготовлено і видано підручники й азбуку для шкіл у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі Горлівці, Авдіївці, (невідомо, чи встигли надрукувати). У Костянтинівці, у зв’язку з приходом червоних весною 1943 року, підготовлені підручники було знищено. У 1942 році вперше в Донбасі було видано 8 наказів про запровадження української мови, як державної, в 7-ми районах: Горлівському, Костянтинівському, Волноваському, Ольгинському, Авдіївському, Маріупольському, Добропільському Сталінської області, та Попаснянському районі Луганської області. Відомий наказ кінця 1942 року про запровадження української мови, як державної, по всій території Луганської області», — писав Олександр Добровольський.

Також завдяки діяльності оунівців були утворені парафії Української Автокефальної Православної Церкви в Слов’янську, Олексієво-Дружківці, Горлівці, Маріуполі у Сталінській області, а в селі Троїцьке Луганщини просвітяни утворили громаду цієї церкви. Працювали «Просвіти», які керувалися членами ОУН (б) або їхніми прибічниками.

З осені 1943 року, коли радянська влада почала повертатися на Донеччину та Луганщину внаслідок наступу Червоної Армії, розпочалися масові арешти та переслідування представників ОУН та їхніх прибічників. Заводили оперативні справи, унаслідок яких оунівців засуджували, ув’язнювали, висилали.

Однак, навіть після арештів оунівці продовжували підпільно працювати на Донеччині.

«Після закінчення війни радянська держбезпека протягом кількох років займалася ліквідацією підпільної мережі ОУН. Дослідники цієї теми наводять інформацію, що протягом 1943–1947 років у Сталінській та Ворошиловградській областях було ліквідовано понад 30 таких підпільних організацій. Вони були вже не такими чисельними, але були. І наприкінці 1940-х років створювалися нові. У Маріуполі це була оунівська організація “Свобода праці”, вона налічувала 15 осіб, більшість із яких були працівниками заводу “Азовсталь”. На них покладалась агітаційно-пропагандистська діяльність», — каже Надія Темірова.

Однак і ця організація згодом була викрита органами державної безпеки.

Цей сюжет показує реальну сторінку історії Донеччини та Луганщини у 1940-х роках минулого століття. І водночас спростовує тезу росіян та радянських діячів про те, що «ці землі завжди були російськими».

***

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government