День Донецька: цікаві факти про історію міста

В останню неділю серпня в Україні відзначають День міста Донецьк. Традиційно це свято збігається з Днем шахтаря. І не просто так. Адже Донецьк є центром Донецького вугільного басейну (Донбасу). До початку російської військової агресії місто було своєрідною «столицею» вугледобування в країні.

До Дня Донецька Східний Варіант підготував найцікавіші факти з його історії разом із докторкою історичних наук, професоркою Надією Теміровою.

1778 чи 1869: який рік заснування Донецька?

На зараз офіційним роком заснування Донецька вважають 1869. Саме тоді валлійський підприємець Джон Гʼюз розгорнув будівництво робітничого селища Юзівка під час зведення металургійного заводу — сьогоднішнього Донецького металургійного. Така версія заснування Донецька була викладена у відомій радянській енциклопедії «Історія міст та сіл Української РСР», яку надалі використовували, як джерело, у наукових та публіцистичних працях.

«Коли почали готувати том по Донецькій області, виявилося, що ніхто раніше не цікавився питанням: а як же виник Донецьк? Це були вже 1970-ті роки й місто було на промисловому піднесенні. Металургія та вугледобування були візитівками міста й Донецьк називали шахтарською столицею. Тому взяли за основу цю найбільш очевидну версію, що саме селище Юзівка дала початок майбутньому Донецьку. А потім прийшли 1990-ті роки, які дали українським науковцям свободу творчості. Зокрема, Василь Пірко, Роман Лях, Микола Троян, Володимир Білецький вивчали питання, коли ж на території Донецька зʼявилися перші поселення», — розповідає Надія Темірова.

Василь Пірко працював в українських та російських архівосховищах. І дійшов до висновку, що у верхів’ях Кальміусу, де зараз розташований Донецьк, запорозькі козаки мали свої зимівники ще наприкінці 17 століття. Після ліквідації Нової Січі в 1775 році царський уряд почав масово роздавати належні запорозьким козакам землі. Території сучасного Донецька теж передавали представникам місцевих адміністрацій, командирам військових обʼєднань, столичним чиновникам. В 1778 році на місцевості сучасного Донецька під час перепису зафіксували два села — Олександрівка та Крутоярівка.

«Ці села значилися як такі, що належали Шидловському — військовому та землевласнику. А землю він отримував за вірну службу царю. Отже, в 1778 році зафіксовані села на місці сучасного Донецька, які належали Шидловському. Це найдавніша документальна згадка про наявність постійного населення в межах сучасного Донецька. Ці села — це територія сучасних Київського та частково Ворошилівського районів міста», — розповідає докторка історичних наук.

На той момент місцеві вже знали про поклади «горючого каміння». Перші невеличкі шахти в Донецьку зʼявляються в першій половині 19 століття. А в 1841 році були збудовані три шахти, які пізніше обʼєднали в Олександрівський рудник, який поклав початок шахті імені Засядька.

«Важливо розуміти, що до того моменту, як Джон Гʼюз прибув для будування металургійного комплексу, на території сучасного Донецька вже були поселення та видобуток вугілля. Він не прибув у «дике поле». Навпаки, він розумів, що тут є корисні копалини й що тут живуть люди, які можуть скласти основу робочої сили для його підприємств», — розповідає науковиця.

11 червня 2004 року на сесії Донецької міської ради прийняли рішення змінити рік заснування міста з 1869 на 1778 рік. У ролі експерта-консультанта виступав Василь Пірко. Але рішення місцевої влади було недостатньо. Мала відбутися окрема процедура та експертиза у Верховній Раді. Та це питання загубилося у 2004–2005 роках, на які припала Помаранчева революція.

Англійська забудова міста

Отже, в 19 столітті валлійський підприємець Джон Гʼюз почав будувати на території сучасного Донецька металургійний завод. Підприємець вирішив налагодити виробництво повного циклу: вугілля — кокс — метал. Для цього заснував «Новоросійське товариство камʼяновугільного, залізного та рейкового виробництв». На початку 20 століття воно стало лідером із виплавки сталі в Російській імперії.

На роботу до Юзівки приїжджали майстри та фахівці з Німеччини, Англії, Франції. Поступово Джон Гʼюз облаштовувався в селищі. Тут він побудував для себе та родини просторий будинок. Мерії не було, усім опікувалася родина Гʼюза. Працювали магазини, недільний ринок, таверни та міські пивні. Гʼюз створив навіть поліцейське управління. Були готель та поштове відділення.

Центральна вулиця Юзівки — Перша лінія — нинішня вулиця Артема. Її забудували магазинами, готелями, банками та ресторанами. У конторах бізнесмени продавали вугілля та метал. Центром селища був завод, довкола якого крутилося все інше. Місцеві працювали на підприємствах, а ввечері поверталися додому. Праця була важка, але поруч було все, що потрібно для життя.

Робота на виробництві, яке було доволі травматичне та виснажливе, потягла за собою формування системи медичного обслуговування. Відкривалися лікарні та диспансери. У лікарні металургійного заводу Юзівки (сучасний Донецьк) на початку 20 століття з’явився перший у Російській імперії рентген-кабінет. Потреби розвитку промисловості призвели до розширення сфери освіти. Для дітей робітників відкривали школи, а також спеціалізовані освітні заклади для підготовки спеціалістів металургійної, гірничої та інших промисловостей.

Деякі з памʼяток англійської забудови збереглися в Донецьку до наших часів. Наприклад, будинок Джона Гʼюза, розташований поряд із пологовим будинком № 6. Зведений із червоної цегли, він мав свою садибу та додаткові господарські приміщення. На жаль, будинок частково зруйнований. До наших днів збереглися тільки його стіни.

Серед інших прикладів англійської архітектури в Донецьку — Будинок Нестерова, Будинок братів Рутченків, Школа для дітей англійської адміністрації юзівського металургійного заводу, купецький особняк на Постишева.

«Англійська колонія будувалася на протилежний бік від Юзівського металургійного заводу. І дійсно, це були охайні котеджі із садибами, де жили інженери або висококваліфіковані працівники. Місцевість між Головпоштою та металургійним заводом називали «Новий світ». Чому так? Тому що тут першим таким обʼєктом був міський шинок, і шинок називався «Новий світ». Скажімо, це було місце проведення дозвілля для робітників та шахтарів», — розповідає Надія Темірова.

Сталіно: на честь Сталіна чи на честь сталі?

Статус міста Донецьк отримав у 1917 році. За свою історію населений пункт змінив декілька назв. У 1869–1924 роках називався Юзівка (на честь Джона Гʼюза), в 1924–1941 та 1943–1961 роках — Сталіно, а після здобуло своє сучасне імʼя — Донецьк.

Довгий час вважалося, що назва Сталіно була на честь Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу й голови уряду Йосипа Сталіна. Однак сучасні дослідження українських науковців несли новизну в це питання.

У 1924 році помер Володимир Ленін. Очікувано, Радянським Союзом пройшла хвиля увінчання його імені, яким називали вулиці, підприємства, населені пункти та навіть дітей. Тоді ж зібрався Юзівський окружний комітет комуністичної партії, щоб узгодити питання перейменування міста. Адже Джон Гʼюз згідно з радянською ідеологією вже став іноземним експлуататором та не заслуговував на увінчання.

«І тоді пролунала така пропозиція. Перейменувати Юзівку на Сталін і таким чином увінчати імʼя Володимира Леніна. «А як це так?», — спитаєте ви. В аргументації зазначили, що Ленін, який був лідером світового пролетаріату, в уяві комуністів позиціювався як машиніст локомотива, який везе людство до світової свободи. А оскільки локомотив виготовлений зі сталі, то символом нашого майбутнього повинна бути сталь. І тому пропонували назвати місто Сталін. Не на користь тодішнього очільника компартії, а на користь цього символу людської свободи, до якої Ленін «рухав свій локомотив». Але вже під час передруку документів замість назви «Сталін» почали використовувати «Сталіно», яка і збереглася до 1961 року», — пояснює Надія Темірова.

Донецьк як жертва двох тоталітаризмів

Місто Донецьк не оминули ні сталінські репресії, ні Голодомор, ні німецько-нацистський тоталітаризм. Як і інші українські міста та села, тодішнє Сталіно повною мірою випило чашу радянсько-німецько-нацистських тортур.

«Доцільно згадати Рутченкове поле — місце масових поховань радянського терору. У період 1930 — на початку 1940-х років служби НКВД розстріляли десятки тисяч цивільних, військових і навіть діточок, яких кваліфікували як ворогів народу. У 1989 році в Донецьку створили громадську організацію «Донецький меморіал», члени якого займалися розслідуваннями незаконних масових репресій. І тоді провели розкопки на Рутченковому полі й жахнулися, бо ніхто не уявляв, що виявлять там масове поховання переважно невинно знищених людей», — розповідає Надія Темірова.

Масово знищували населення Донецька й німецько-нацистські загарбники під час Другої світової війни. Місцем масової страти цивільних став шурф шахти № 4/4-біс «Калинівка». За різними підрахунками, сюди скинули тіла 75–100 тисяч людей. Як писали раніше журналісти, глибина ствола шахти була 379 метрів. На 310 метрів вона була заповнена тілами вбитих.

Голодомор також не оминув Донецьк. Раніше Східний Варіант уже розповідав докладніше, як голодна смерть «панувала» на сході України. Та навіть попри позитивне ставлення радянської влади до робітництва, ситуація на сході так само погіршувалася. У 1929 році в містах була запроваджена карткова система. Адже продуктів суттєво зменшилося через проведення суцільної колективізації. Було утворено 4 категорії робітників, у кожній із них люди отримували заздалегідь передбачену для себе кількість продуктів.

У 1932–1933 роках продуктове забезпечення за картками суттєво скоротилося. Голод охопив навіть робітників важкої промисловості: шахтарів, металургів, хімічних працівників. Є багато зафіксованих свідчень, що вони зверталися до медичних закладів від недоїдання.

Донецька область дійсно мала найнижчий показник смертності в Радянській Україні в 1933 році — 6,4 % на тисячу людей, коли в інших регіонах цей відсоток сягав 10 чи навіть 20. Та все одно, каже Надія Темірова, показник 1933 року у 3–4 рази перевищує ті, що були наприкінці 1920-х.

«Демографи говорять про те, що на Донеччині людські втрати могли становити приблизно 12 % від населення, або понад 400 тисяч людей. А історики називають інші показники, вважаючи, що на Донеччині втрати сягали 25–27 %, тобто 800 тисяч і більше. Це страшні цифри. Ба більше, якщо брати національності регіону, то сильно постраждала грецька меншина. Демографи й історики говорять, що мінімум 30 % грецького населення померло в голодні роки. Тому насправді втрати на Донеччині дуже суттєві», — пояснює професорка.

Опір радянській системі

Донецьк став містом, яке обʼєднало борців за свободу українського слова, права та думки. Відомий український поет Василь Стус, хоч і народився на Вінничині, важливу частину свого життя провів у Донецьку. Після армії він працював вчителем української мови та літератури в середній школі № 23 міста Горлівка. У цей час він помічає, наскільки складно стало викладати чи просто говорити українською мовою на Донеччині.

Після роботи вчителем Василь недовго працював на донецькій шахті «Октябрська», а в березні 1963 року став літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», працював в україномовній частині редакції. Того ж року він вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР та переїхав до Києва. Донеччині він одноразово присвячував свої літературні твори.

Художниця та дисидентка Алла Горська брала участь у розробці та виконанні низки монументальних робіт у Донецьку та Маріуполі.

Деякі її роботи присвячені Донбасу. Наприклад, полотно «Пісня про Донбас».

У Донецьку Алла Горська разом із Галиною Зубченко та Григорієм Синицею брала участь у створенні мозаїк для школи № 5. Панно «Земля», «Вода», «Прометеї», «Космос», «Вогонь», «Життя», «Надра», Сонце», «Повітря» є взірцем монументалістики в Україні.

У 1989 році в Донецьку заснували обласне Товариство української мови Т. Г. Шевченка, яке ставило на меті відродження і розвиток української мови та культури. До нього входили Володимир Білецький, Галина Гордасевич, Валентина Тиха, Ярослав Гомза, Павло Пшеничний, Василь Пірко.

Саме за ініціативи Товариства 1 вересня 1990 року в Донецьку свої двері відчинила перша на той момент українська школа № 65. До цього в місті, звичайно, що існували україномовні школи, однак із часом вони всі були зачинені, натомість відкривалися російськомовні.

22 квітня 1989 року невелика група патріотів зорганізувалася в Донецьку обласну філію Української Гельсінської Спілки. Серед учасників був і відомий журналіст, дисидент та громадський діяч Вʼячеслав Чорновіл. Вони проводили просвітницьку та політичну діяльність. Зокрема, започаткували Донецьку обласну організацію Української Республіканської Партії. З часом члени Донецької філії практично всі влилися в ради Донецької Крайової організації Народного Руху України.

Неможливо не згадати про шахтарські страйки 1989–1991 років, які охопили не тільки Донецьк, а й усі вугледобувні регіони Радянського Союзу. Спочатку шахтарі виходили передусім за власні інтереси. Політичні лозунги з’явилися трохи пізніше.

«Проблеми шахтарів не вирішили. І тому гірники знову підіймаються на захист своїх прав. Але тепер, влітку 1990 року, їхні виступи набувають більш організованого характеру. Уже збираються всесоюзні шахтарські з'їзди, і звичайно, що на них уже з’являються елементи політики. Тоді ж, у другу хвилю шахтарських страйків, шахтарі Донецька заявили про те, що вони не будуть далі підпорядковуватися Комуністичній Партії Радянського Союзу. На мітингах шахтарів у березні 1991 року до соціально-економічних вимог додалися вже суто політичні. Це були дуже серйозні вимоги: по-перше, надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 року, по-друге, розпуск Комуністичної партії України й Компартії Радянського Союзу. А також перевибори до Верховної Ради», — розповідає Надія Темірова.

За словами історикині, шахтарі бачили, що політична влада Москви не здатна розв’язати їхні проблеми. Водночас керівництво УРСР у Києві дійсно почало думати, як задовольнити потреби мітингувальників, розглядали можливість підвищення заробітних плат. Гірникам це сподобалося, і вони почали дивитися на керівництво в Києві, як на своє.

Донецьк — місто мільйона троянд

З 1950-х років у Донецьку дуже динамічно розвивалася промисловість. Водночас розбудовували й саме місто: зводили ресторани, парки, сквери. Постало питання екологічного довкілля, адже Донецьк фактично «застряг» в оточенні заводів, шахт та териконів.

«Тоді першим секретарем міському партії став Володимир Дегтярьов, якому дійсно не була байдужа доля міста і який намагався покращити його. Наприкінці 1960-х років у складі офіційної делегації він побував у Парижі й завітав до Версалю. Дегтярьов був вражений палацом і парковою зоною. В око йому кинулася велика кількість троянд. І кажуть, що ця ідея трояндового засадження він привіз із Парижу. У наступних 1970-х роках дійсно в Донецьку скрізь, де можна, висаджували троянди», — розповідає Надія Темірова.

До речі, в 1970 році ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим високоіндустріальним містом. Відповідна комісія, яка відвідувала місто для оцінки, уже тоді помітила велику кількість троянд у місті. Відтоді й до сьогодні троянда поруч із шахтарем стали однією з найвпізнаваніших візитівок Донецька.

Доречно згадати, що існує ще одна незмінна асоціація з Донецьком — терикони. Штучні насипи гірських порід унаслідок вугледобування заполонили місто. Усього на Донбасі нараховується близько 700 териконів, з них 90 — у Донецьку. Терикони буквально є частиною життя донеччан. І містяни не втрачали нагоди використати ці «гори» із цікавим призначенням.

Наприклад, на одному з них у Донецьку урівняли верхівку й поставили там кавʼярню, яка була дуже популярною. А ще один терикон у Донецьку був просто поруч зі старим футбольним стадіоном. Так от під час гри вболівальники забиралися на споруду й дивилися матч.

Визнання Донецька за часів незалежності

До початку російської збройної агресії Донецьк по праву вважався одним із найкращих міст України. У 2009–2010 роках воно повернуло собі статус міста «мільйона троянд».

У 2009 році в Донецьку відкрили стадіон «Донбас-Арена» на понад 50 тисяч глядачів, який став першим на сході Європи, спроєктований і побудований відповідно до стандартів 4 категорії УЄФА. За акредитацією УЄФА та ФІФА споруда відповідала класу «еліт». На відкритті стадіону, яке припало якраз на День Донецька, виступила найвідоміша співачка світу Beyonce.

У 2012 році журнал «Forbes» визнав Донецьк найкращим містом для ведення бізнесу в Україні. Того ж року воно зайняло 3-тє місце в рейтингу «Найкращих міст для життя в Україні» за версією журналу «Фокус».

У 2014 році в Донецьку сталася трагедія. Російські бойовики з допомогою місцевих сепаратистів захопили місто. Почалася російсько-українська війна, яка триває досі. Уже понад 11 років Донецьк тимчасово окупований росією. З високорозвинутого та європейського він перетворився на засмічений та забутий. Сьогодні мешканці Донецька майже на грані гуманітарної катастрофи через проблеми водозабезпечення. За пройдене десятиліття місцева «влада» не змогла розвʼязати цю проблему.

Але в Донецьку залишаються люди, які памʼятають про Україну та чекають деокупації. Вони виходять на зв’язок, чинять тихий спротив, передають важливу інформацію з ТОТ. Україна також має памʼятати про Донецьк та людей, які там залишаються. Адже всі ми частина однієї великої країни.

У цей день Східний Варіант вітає Донецьк із його Днем народження та вірить, що над містом знову замайорить державний прапор України!