Їздили на Майдан до Києва, щоб підтримати євроінтеграцію. Історії українців зі сходу

Герої цього матеріалу не знайомі, однак їхні долі переплітаються. У 2004 році вони брали участь у Помаранчевій революції та їздили до Києва, щоб виступити за чесне та прозоре проведення виборів Президента України. Через 9 років вони знов стояли на Майдані. Однак, уже з метою протистояти несправедливості та жорстокості, які влада застосувала до народу. Зараз вони — військовослужбовці, які стоять на захисті державності та свободи України. Костянтин Рєуцький — з Луганська, Олександр Соболь — з Донецька. Сьогодні Східний Варіант розповідає їхні історії

«21 листопада планували повертатися з Києва до Луганська, але затрималися на тиждень», Костянтин Рєуцький, Луганськ

Костянтин Рєуцький жартома розповідає, що його день народження «вже двічі приходився на революції». Він народився 20 листопада. У 2004 році він святкував своє 30-річчя за два дні до початку Помаранчевої революції, а у 2013 — уже 39-річчя за день до Майдану.

Костянтин народився в Хабаровську російської федерації. Коли йому було 2 роки, родина переїхала до Луганська, де він проживав до 2014 року. Багато років він присвятив громадській та правозахисній діяльності. У 2000 році став співзасновником луганської громадської організації «Поступ», напрямком якої була допомога дітям із вразливих категорій. У 2001 році вони відкрили денний реабілітаційний центр для дітей у Луганську. Поступово громадська діяльність переросла в правозахисну. Й у 2007 році організацію перереєстрували на правозахисний центр «Поступ».

У 2004 році Костянтин, побачивши масові фальсифікації на виборах Президента України, без вагань поїхав до Києва та разом із сотнями тисяч українців та українок виступив за чесне голосування.

«Ми поїхали до Києва й залишилися там аж до самої перемоги революції. Побачивши всі ці фальсифікації на виборах, побачивши, як тодішня влада та Центрвиборчком пропихають ці спотворені результати голосування, розуміли, якщо не вийти зараз на протест, то нас чекають роки диктатури. Ми зібралися зі знайомими, тепло вдягнулися та поїхали до Києва. Без жодного плану, не бувши ні з ким знайомі. Просто поїхали, тому що треба було. Там ми імпровізували, брали участь у всіх подіях, інформували, як можна долучитися», — пригадує Костянтин.

За декілька днів до початку Майдану у 2013 році Костянтин був у Дніпрі, де вони проводили публічні лекції за участі іноземних колег. 21 листопада, перед тим, як поїхати додому до Луганська, заїхали до Києва — у гості до друзів. Наступного дня планували повертатися на схід, однак цього вже не сталося. Ввечері того дня, о 21 годині, Мустафа Наєм опублікував допис у Facebook із закликом виходити за півтори години на Майдан Незалежності.

«Одягайтесь тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій та друзів», — писав він.

Костянтин того ж вечора долучився до першого мітингу Євромайдану. Увесь наступний тиждень вони виходили на головну площу країни, долучаючись до мітингувальників за підтримку євроінтеграції України. Наприкінці листопада Костянтин рушив у Вільнюс, де Віктор Янукович мав підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом.

«Ми були там із багатьма активістами, журналістами. Ми зустрічали кортеж Януковича з плакатами, намагалися натиснути, щоб можливо змінити хід історії. Однак цього не сталося. І в той день Янукович оголосив про відмову від курсу на євроінтеграцію. Ми повернулися в розпачі до Києва, якраз у ніч на 30 листопада. З літака поїхали одразу на Майдан. Побачили загальний розпач людей. Майдан згортався. Ми поїхали ночувати до знайомих, а вранці мене розбудив друг новиною про те, що решту протестувальників жорстоко розігнали. І це вже була наступна сторінка цієї історії», — ділиться Костянтин.

Для таких дій зі сторони влади не було жодних підстав. Костянтин пригадує, що це була жорстока та показова акція залякування. Не дивно, що українці та українки відреагували на це несприйняттям. Спроба влади придушити громадські протести спровокувала ще більше протистояння. Того ж дня на Майдан уже вийшли не тисячі, а десятки тисяч мітингувальників.

«1 грудня стався величезний марш Києвом, який прийшов зрештою на Майдан. Далі бути сутички біля адміністрації Президента на Банковій, знову жорстокий розгін людей та початок репресій, коли людей почали кидати у вʼязниці та відкривати проти них кримінальні справи. Після цих подій ми вже повернулися в Луганськ, де теж уже понад тиждень тривали акції Євромайдану», — розповідає Костянтин Рєуцький.

Тоді сформувався громадський сектор Луганського Євромайдану, який був найбільш активною групою протестувальників у місті, пригадує Костянтин. Кожного дня та вечора на центральній площі збиралися люди, які щиро прагнули змін. Мітингувальники отримували підтримку від своїх співгромадян, та разом із цим зазнавали нападів зі сторони проплачених маргінальних груп.

«Тоді ми жили щонайменше на два міста. Ми брали участь у Євромайдані в різних містах. В основному ми підтримували вогонь протесту в Луганську і їздили на акції до Києва. Так сталося, що в більшості ключових подій у столиці мені довелося взяти участь. Зокрема, 19 січня під час сутичок на Грушевського, потім 18–20 лютого, коли були вже розстріли. Усі ключові історичні точки довелося побачити на власні очі».

На питання: «Чому було важливо брати участь у Революції Гідності?» Костянтин відповідає:

«Від цього залежало буквально все:  чи переможемо ми Януковича і його прибічників чи повернемося до імперії. І якби ми цього не зробили, то буквально через декілька років після поразки революції ми жили б у країні, побудованій за російськими лекалами без прав і свобод, так само як зараз живуть росіяни. Нас обʼєднувало те, що ми хочемо, щоб Україна залишалася незалежною, вільною, демократичною країною. Де всі ми разом маємо створювати такі умови, щоби потенціал кожної людини був розкритий максимально».

За декілька років до початку повномасштабного вторгнення Костянтин долучився до лав Збройних сил України. Він пройшов шлях від солдата до офіцера. І станом на зараз продовжує службу за незалежне майбутнє нашої країни. 

«Було важливо показати й донецький Євромайдан», Олександр Соболь, Донецьк

Олександр Соболь народився в Добропіллі. У 2004 році він долучився до мітингувальників Помаранчевої революції. Зізнається, що активним учасником не був, але зміг відчути тодішні настрої суспільства та отримати поштовх до патріотичного усвідомлення.

«Тоді була зовсім інша атмосфера. Чи то через моє сприйняття, повʼязане з молодим віком у той момент, чи дійсно тому, що була така обстановка. Там не було відчуття, що зараз буде щось жорстоке. Помаранчева революція була ніби “романтична”. Люди легше сприймали те, що відбувалося. Під час Євромайдану такого, звісно, не було. Тоді сталося жорстоке протистояння», — пригадує Олександр.

Після Помаранчевої революції Олександр переїхав до Києва, де працював журналістом. У 2008 році йому запропонували очолити місцевий кореспондентський пункт у Донецьку. Так він повернувся на Донеччину, де і проживав до 2014 року. Коли починався Євромайдан, Олександр займався власною справою у Донецьку. Він пригадує, як почув новини про припинення курсу країни на євроінтеграцію.

«Саме тоді в Києві вийшли люди, які не погоджувалися із цим. Революцію Гідності, за змістом та формою, можна чітко поділити на два етапи. Перший — це Євромайдан, коли в перший тиждень українці та українки вийшли на мирні протести задля майбутнього країни. Цей етап тривав до першого побиття студентів. І коли це сталося, коли влада показала, як вона відноситься до мирних протестувальників, почалася Революція Гідності», — пояснює Олександр Соболь.

Після жорстокого розгону протестувальників, ідеї та настрої Євромайдану змінилися. Окрім зміни курсу влади, українці та українки вимагали покарати тих, хто видав злочинний наказ, та відставки замішаних у цьому державних діячів. Ігнорування з боку влади, подальші сутички та розстріли мирних людей ще більше посилювали вогонь натовпу.

На перші мітинги Євромайдану Олександр вийшов у Донецьку. Він пригадує, що з перших днів демонстрацій зрозумів, що буде складно. Якщо у Києві протестувальники мали підтримку провідних українських політиків, то в Донецьку Євромайдан проходив у оточенні проросійських політичних сил, які одразу ж почали перешкоджати вільним зібранням.

На акції до Києва Олександр поїхав разом із друзями вже після перших сутичок на Майдані. Декілька наступних місяців він жив на два міста: Донецьк та Київ, і в обох із них долучався до протестів.

«Насправді, більша частина донеччан була на київському Майдані. Наш донецький Майдан був меншим за розміром, до того ж усі розуміли, що дотискати треба було в столиці. Однак донецький Майдан мав величезне значення. Нам треба було показувати, що це не 2004 рік, що ми будемо виказувати свою думку, що “Донбас проти”, що “Донбас не підтримує рішення Януковича”. Тому ми невеликим групами обʼєднувалися. Хтось постійно був у Києві, хтось займався Євромайданом у Донецьку», — розповідає Олександр Соболь.

Олександр пригадує, як прибув до Києва на Майдан Незалежності після розстрілів 18–22 лютого. Тоді Віктор Янукович уже покинув Київ та готувався втекти до росії, а в Києві почався процес зміни влади. Революція Гідності завершилася перемогою населення, однак ця перемога була дуже гірка та гнітюча.

«Я памʼятаю цей момент: вигорівший Майдан, пошкоджені будинки, вулиці, на яких зовсім нещодавно були вбиті цивільні люди. Запах вогню ще був у повітрі, поруч спалені шини та чорна бруківка, попіл. Усе це нагадувало про те, що тут сталося. Атмосфера була дуже гнітюча. Ми наче відстояли свої ідеї та принципи, але такий дух, знаєте, несправедливої загибелі людей, був у всьому», — розповідає Олександр.

Та коли в Києві мітинги закінчилися, у Донецьку вони тільки починалися. Скориставшись слабким положенням української влади, російська федерація розпочала давній план із захоплення півострова Крим із використанням своєї армії. Пізніше проплачені нею проросійські мітинги почалися на Донеччині та Луганщині. Мешканцям доводилося самостійно чинити опір.

Раніше Східний Варіант уже розповідав про те, як мітинги навесні 2014 року проходили в Донецьку та Луганську. І як мешканці, серед яких був і Олександр, до останнього намагалися відстояти місто. Однак, коли проросійські бойовики отримали доступ до зброї, захопивши будівлі місцевої адміністрації, міліції та СБУ, мова йшла вже про власну безпеку.

Тоді Олександр був у лавах Правого сектору. Через переслідування зі сторони проросійських бойовиків йому довелося покинути Донецьк. А за кілька днів невідомі нападники спалили його квартиру.

Виїхавши до Дніпра, Олександр у структурі Правого сектору вже рушив на схід давати відсіч окупанту. Того року він разом із побратимами пройшов операції в Талаківці, Широкиному, Марʼїнці, Красногорівці.

Влітку 2015 року Олександр звільнився зі служби та повернувся у цивільне життя. Працював у місцевому самоврядуванні в Дніпрі, а пізніше відкрив власний бізнес. Після початку повномасштабного вторгнення він повернувся до армії та зараз стоїть на захисті нашої державності та свободи.

***

Попри стереотипні переконання, мешканці Донецької та Луганської області масово брали участь у Євромайдані та Революції Гідності. Дехто, як герої нашого матеріалу — Костянтин та Олександр, декілька місяців жили на два міста, підтримуючи мітингувальників у столиці та вдома. Донецьк та Луганськ виступали за євроінтеграцію та за курс на демократію. Однак, опинившись без підтримки з боку влади у 2014 році, міста відійшли до ворога.

У цей день ми дякуймо тим, хто 11 років тому вийшли на центральні площі своїх міст, щоби підтримати вільне та демократичне майбутнє України. Памʼятаймо та шануймо тих, хто поклав за це власні життя!