Історія
«Не мовчати про втрату дому»: як брати з Горлівки показують Донеччину світові через плівкову фотографію
Іван і Максим Фролови — фотографи родом із Горлівки, що на Донеччині. Нині брати розвивають плівковий проєкт “Східнічер”, через який розповідають світові про схід і загалом про Україну як частину європейської культури.
Про життя в окупації, організацію виставок у Європі та важливість карбування пам’яті про рідну землю брати Фролови розповіли спеціально для Східного Варіанта.
2 роки юності під окупацією
У 2014 році старшому брату Максиму Фролову було 15 років. Тоді він їздив на спортивні змагання з маунтенбайку (вид спорту, що включає їзду на велосипеді бездоріжжям, — ред.). Він згадує, як тоді цілою компанією друзів каталися степами й териконами.
В одній з останніх поїздок на змагання хлопець почав помічати, як за вікном поїзда з Ясинуватої до Полтави змінювалася звична картинка Донеччини.
“Ми проїжджали повз Слов’янськ і бачили ворожих бойовиків і місцевих сепаратистів. Тоді фактично вже розпочиналися бойові дії”, — згадує він.
Тим часом російські найманці намагалися захопити міськраду та райвідділ міліції у Горлівці. З квітня 2014 року місто опинилося в окупації.
Так і закінчилися поїздки Максима Україною на спортивні змагання. Почалася російсько-українська війна.
“З початком окупації настало стійке відчуття, що життя завершилося. Тіло живе, але ти нічого не відчуваєш, просто пересуваєшся. Більшість близьких друзів виїхали з міста, а їздити вільно степами стало небезпечніше”, — згадує Максим Фролов.
Розповідаючи про життя в захопленій Горлівці, хлопець згадує, як особисто зустрівся з окупантами та потрапив “на підвал”:
“Мені було десь 16 років. Пам’ятаю, до речі, це сталося на День Незалежності України. Окупантам не сподобався вміст мого телефону, коли вони перевіряли нас із друзями. Далі нас відправили у підвал, де я провів майже добу. Мене знайшли мама й тато. Випустили з того підвалу тільки мене, а старші, повнолітні друзі залишилися там”.
За словами Максима, він почав знову повертатися до життя, коли у 2016 році поїхав до Торецька, аби оформити український паспорт. Далі життя привело до Києва.
Решта сім’ї залишалася в Горлівці до 2022 року, зокрема середній брат Іван. З початком повномасштабної війни вся родина виїхала з тимчасово окупованої території й разом оселилася у Нідерландах.
“Встиг з’їздити на останній матч "Шахтаря" у Донецьку”
Шлях Івана Фролова почався з цікавості до футболу. Хлопець пригадує, що встиг з’їздити на останній матч “Шахтаря” у Донецьку, а до цього весь сезон їздив на кожен матч:
“Футбол був важливою частиною мого життя, яка перервалася через війну. Після цього я закрився в собі. Далі ми були змушені з сім’єю покинути на певний час нашу квартиру і переховуватися в дачному будинку. Якраз чимало наших плівкових світлин присвячені йому”.
До серпня 2022 року Іван жив у Горлівці. Життя проходило навколо школи, пізніше університету, свого району, футболу і друзів — нікуди не виїжджаючи за межі міста.
У 2018 році Максим подарував Івану його перший плівковий фотоапарат. І з цього почалося створення плівкового фотоархіву, який у 2025 році вже започаткував діяльність проєкту “Східнічер”.
“Тож я почав знаходити себе у творчості, якою займався вдома. Там якісь просто замальовки, щось сфотографувати на цифрову "мильничку", на телефон. І загалом я прийшов до того, що займаюся дизайном. І зараз це якраз допомагає мені в моїй діяльності”, — ділиться Іван.
За словами героя, з часом перебувати під окупацією ставало складніше. Іван розповідає, що планував виїхати й у 2019 році, і у 2021-му, але постійно траплялися події, які переносили цей план:
“У 2022 році, перечекавши примусову російську мобілізацію у квартирі, не виходячи з неї місяцями, ми все-таки з родиною почали збиратися евакуюватися”.
Залишатися на ТОТ небезпечно через безліч причин, одна з яких — повна зневага та жорстокість до місцевих з боку росіян, говорить Іван.
“Зокрема, молоді бійці російських угруповань часто тренуються і б’ють дронами по самій Горлівці”, — каже хлопець.
Розвиток проєкту “Східнічер”
У 2023 році брати почали мандрувати Європою, фільмуючи нові місця на плівку. Під час мандрів з’явилася ідея розархівувати плівкові світлини Донеччини. І не просто нести людям пам’ять про схід України, а ще й таким чином збирати кошти на військові збори друзів.
“Почалося все з фотоскриньки — дві збірки формату А5 і А4. Виглядало це як сталеві бокси, у яких містилися по 10 світлин. Усі кошти з продажу йшли на військові потреби нашого друга. Завдяки цій ініціативі ми познайомилися з місцевою волонтеркою, яка допомогла організувати нашу першу виставку в Роттердамі”, — розповідають Фролови.
Після успішної організації першої виставки брати вирішили дати назву плівковому проєкту. На запитання, чому назва “Східнічер”, Іван пояснює:
“В оригіналі назва "Shidniiture" (українською — "Східнічер"). Якщо перекладати дослівно, то вийде "східний підпис", тобто повне розшифрування — це два слова. Але люди можуть читати по-різному: "східнітюра", "східнітура", "східнатура". Саме тому в Instagram, в описі профілю, ми додали декілька варіантів прочитання нашої назви”.
Наразі проєкт не має логотип. Фролови почали розробляти його у вересні. Хлопці кажуть, що не хочуть мати швидко зроблений варіант, тож зараз триває кропітка робота над цим.
Створення книги про Донеччину
Торік, у липні, Максим та Іван запустили збір плівкових світлин Донецької області для книги, яка може стати живим спогадом про Донеччину, якою її запам’ятали.
“Книга в процесі. Я навіть почав навчання зі створення книги, щоб зробити це правильно. Зараз я закінчую цей курс і вже маю здобуті навички, які, сподіваюся, реалізую цього року. Бо цей процес також потребує пошуку фінансування. І ця історія з книгою матиме благодійну мету”, — ділиться Іван.
Він розповів, що фотокнига буде розділена на три частини. Перша частина — особистий архів. Друга — надіслані світлини, зібрані завдяки відкритому збору фотографій. І третя — світлини, зроблені на одноразові плівкові камери, на які наразі знімають 20 людей, серед яких військові, волонтери та місцеві жителі Донеччини.
Купівля одноразових плівкових фотоапаратів або котушок плівки відбувається за кошти небайдужих людей, які донатять на банку. Тому всі, хто зараз перебуває біля прифронту, можуть звернутися до “Східнічер”, аби власноруч закарбувати важливі серцю місця. Далі плівку потрібно відправити на проявлення, яке відбувається у партнерстві з однією з фотолабораторій у Києві.
Брати зізнаються, що ця історія не мала б початку, якби у 2025 році фотонегативи не подолали шлях довжиною 2500 км з окупованої Горлівки до Києва. Хлопці розуміли, що для проведення наступних виставок плівкові фото повинні мати чітку якість, адже проявлення архіву до 2020 року не передбачало публічного показу цих фото.
Іноземці на виставках бачать у сході знайомі пейзажі
Максим розповідає, що нідерландці на виставках часто проводять паралелі з бельгійськими та німецькими шахтами:
“У провінції Лімбург на південному сході Нідерландів, наприклад, є терикони, тому їм легше розуміти, як виглядають наші краї. Хоча, звісно, Донеччина виглядає більш брутально у промисловому сенсі. Казкового стилю, як у них зараз, ми не мали”.
Ще одна особливість проєкту — на виставках фото ніколи не мають рамок. У цьому також є символ вільного степового духу сходу України, де рамок ніколи не було.
Проведення виставок і загалом діяльність проєкту дозволяють не мовчати про втрату дому і не залишатися з важкими думками наодинці, підсумовує Максим Фролов.
На Instagram-сторінці проєкту можна задонатити і отримати фотокартку, що складається з трьох світлин шахти “Комсомолець” у Горлівці, або збірку світлин “Кишеньковий Донбас” у форматі зіну (саморобне малотиражне видання — ред.), який складається з 48 сторінок. Збірку можна носити із собою, або дарувати іншим. Брати кажуть, що в цьому і є сенс цієї збірки — нести пам’ять про дім у люди.
Де слідкувати за діяльністю “Східнічер”
- Instagram-сторінка;
- Тут можна підтримати проєкт донатом.
***
Інга Павлій
